Розен. À rebours

Життя та творчість Яна Генрика Розена у Львові, а також історії його розписів у Вірменському кафедральному соборі Успіння Пресвятої Богородиці (і не тільки).

Розписи Ян Генрика Розена (Jan Henryk de Rosen) у Вірменському соборі (Вірменський кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці) давно стали візитівкою Львова. Однак дослідники та шанувальники його творчості, яких немало у всьому світі, далеко не все знають про художника та історію створення цих розписів. І це дивно, адже Розен – майже наш сучасник. Він народився в 1891 році у Варшаві, а помер в 1982 році в США, куди переїхав перед початком Другої Світової війни. Варіанти спробували уважніше придивитися до цієї непересічної особистості, але після декількох місяців пошуків, зустрічей та розмов з експертами, таємниць залишилося більше, ніж вдалося відшукати відповідей.

Ян Розен переїхав з Варшави до Львова наприкінці 1925 року на запрошення архієпископа Вірменської Католицької Церкви Юзефа Теодоровича. Ця подія здивувала мистецькі кола Львова, оскільки нагадувала певною мірою авантюру. 32-річний Розен на той момент був маловідомим художником-початківцем, який мав лише одну персональну виставку картин у Варшаві (1925 рік) і не мав жодного досвіду настінних розписів. З іншого боку, Розен був вже сформованою особистістю, мав добре виховання і художню освіту, попри те, що не закінчив університету. Він лише декілька семестрів навчався у Лозаннському університеті та в Сорбонні.

Талант живописця Ян Генрик Розен успадкував від батька – відомого баталіста Яна Богуміла Розена, який служив при дворах російських імператорів. Батько був першим вчителем живопису для сина, і, можливо, й залишався його наставником та помічником до кінця свого життя. Ян Богуміл Розен помер в 1936 році у Львові, а поховали його в родинному склепі у Варшаві. Натомість мати Яна, Ванда Розен, спочиває у Львові, на Личаківському цвинтарі. Дитячі та юнацькі роки Яна Розена минули спочатку у Варшаві, потім у Франції, Швейцарії, і знову – у Франції. Там його й до сьогодні пам'ятають як Жана Анрі де Розена. Попри очевидні здібності, живопис тривалий час не був пріоритетом поміж його захоплень. У роки студентського навчання в Парижі Розен бачив себе літератором: дописував статті на мистецтвознавчі та інші теми в столичні журнали, редагував й видавав власний літературний часопис в дусі символізму і мріяв стати письменником. Разом з тим він продовжував навчатися живопису та підпрацьовував в майстерні французького художника Люка-Олівьє Мерсона.

Значний вплив на Розена, за твердженням польської дослідниці Яніни Воланської, також справили лекції та книги французького мистецтвознавця, знавця іконопису та середньовічного мистецтва Еміля Маля, а також творчість французького письменника Жоріса-Карла Гюїсманса, автора роману "Навпаки" (À rebours), який вважався маніфестом декадансу. Воланська детально проаналізувала впливи всіх вчителів на творчість Розена. Так у згадках про Гюїсманса, вона наголосила на важливості для Розена таких його романів, як "На шляху", "Собор" та "Послушник", в яких центральною є тема віри і католицизму. Натомість, на думку Варіантів, саме роман "À rebours" найбільш точно віддзеркалює життєву позицію Яна Розена. "Він мусив усе робити навпаки або всупереч життєвим обставинам, як герой улюбленої книжки Гюїсманса – дез Ессент" – поділився з Варіантами своїми думками про Розена один з львівських відомих мистецтвознавців.

Отож в Парижі Ян Розен отримав знання з середньовічного релігійного мистецтва і перейнявся духом символізму, якому залишався вірним до кінця свого життя. Джерелом творчого натхнення для нього, як і для багатьох інших відомих художників, слугувала "Золота легенда" (Legenda Aurea) – збірка християнських легенд про життя святих, яку написав Яків Ворагінський. В житті Яна Розена, окрім мистецтва, поважне місце займала також й релігія. Розени належали до заможного і впливового у Варшаві єврейського роду. Батьки Яна були протестантами. Сам він, натомість, у віці 12 років, як стверджує Воланська, з власної волі перейшов до католицизму. Хоч, очевидно, що в такі юні роки такі рішення ніхто не приймає одноосібно. В 20-х роках, вже у Варшаві, Розен наближений до так званого Гуртка священика Владислава Корніловича, а також Гуртка вивчення католицизму. Присвятивши себе релігійному живопису, Розен і надалі тісно контактував та брав участь у діяльності релігійних організацій, а згодом, у США, викладав в католицьких університетах. 

Перша світова війна кардинально змінила юнацькі плани Розена. Він вступив до полку кірасирів французької армії, бився у битвах під Іпром та на Соммі, за що його й відзначили нагородами, зокрема, Хрестом за військові заслуги. У 1917-1921 роках він продовжив військову службу у польському війську генерала Галлера, під час якої його нагородили орденом Virtuti Militari. В 1920 році ротмістра Яна Розена, як перекладача, скерували на дипломатичну службу в Париж, а згодом – призначили заступником військового аташе польської делегації в Лізі Націй в Женеві, помічником Ігнація Яна Падеревського. В 1921 році Розен звільнився з військової служби, повернувся до Варшави та влаштувався на службу в Міністерстві закордонних справ. Через три роки його військово-дипломатична кар'єра обірвалась не менш стрімко та несподівано, як і розпочалась. Львівський дослідник Юрій Смірнов зазначає, що сталось це через наближеність сім'ї Розенів до Романа Дмовського – опонента тодішнього президента Польщі Юзефа Пілсудського.

Війна, в той чи інший спосіб, наклала відбиток на Яна Розена. Прихистку від спогадів про неї він шукав не лише в релігії. Один зі співрозмовників Варіантів зауважив, що Яніна Воланська в розмовах наголошувала на тому, що Розен цілком міг якийсь час експериментувати з наркотиками в яких шукав спасіння від жахів війни. Можливо, що на цьому наполягли батьки або ж лікарі рекомендували їх йому для заспокоєння. У ті роки це не вважалось чимось шкідливим і за це ніхто переслідував. Фройд також тривалий час вважав кокаїн добрими ліками від депресії. Під час праці в МЗС Розен повернувся до регулярних занять живописом, а також вступив на навчання на вечірні курси Варшавської школи декоративно-ужиткового мистецтва і живопису. Але чому він надав перевагу саме живопису, а не літературній діяльністі, якою він мріяв займатись до війни, зрозуміти важко. Розен пізніше стверджував, що підсвідомо завжди хотів займатися живописом, але не міг раніше знайти часу для цього. Ймовірно, що на цьому наполягли батьки, які вважали для сина професію живописця надійнішою, ніж література. Особливо під кутом заробітків у випадку, якщо він таки втратить державну службу.

У Варшаві була чимала конкуренція поміж живописців і тому для того, щоб стати відомим, добитися державних та приватних замовлень, одного таланту й позитивних відгуків про виставку було вкрай замало. Потрібні були зв'язки, протекція і, звісно, час. Комусь іншому всі ці перешкоди здалися б нездоланними, але не Розенові. Він дав раду з цими викликами і всупереч всьому став відомим художником. Але задля цього Розен залишив столицю, переїхав до провінційного Львова, зрезигнував зі всіх тем на користь релігійної тематики, перестав писати картини і навчився робити стінні розписи, а також знайшов меценатів, які вкладали в нього гроші.

Офіційна версія подальших подій, яку виклав Юрій Смірнов, стверджує, що за порадою своїх знайомих архієпископ Теодорович відвідав персональну виставку Розена у Варшаві й був настільки в захваті від побаченого, що придбав 9 з 12 виставлених робіт на теми "Золотої легенди". Розен також справив на єпископа сильне враження як особистість, продемонструвавши під час зустрічі глибоке знання релігійної проблематики та історії культури й живопису. Отож Теодорович не став вагатися зі запрошенням.Так все й було насправді. Але мотивів, під впливом яких єпископ Теодорович ухвалив це рішення, було більше. Відомо, що він поспішав завершити бодай оздоблення внутрішньої частини Вірменської церкви до урочистостей з нагоди 25-річчя його єпископату в 1927 році. Грошей на це у вірменської громади, збіднілої фінансово в міжвоєнний період, не було, а сподіватися на допомогу з боку держави саме в цьому питанні було марно.

Художник Юзеф Мегоффер, який розпочав ці роботи ще до війни, був відомим і професійним автором з, відповідно, дорогими послугами. Тим більше, що працював він з такою коштовною технікою як мозаїка, яку виготовляли з муранського скла. На початку реконструкції Вірменської церкви, тобто ще до війни, єпископ Теодорович планував все внутрішнє оздоблення храму виконати саме з мозаїки. Тому коли Теодоровичу надійшла пропозиція фінансової допомоги від мецената, то він таки пристав на неї, попри те, що її давали за ризикованої умови: розписи мав виконати саме Ян Розен. Очевидно, що Теодорович не відразу погодився на таку пропозицію, а поїхав до Варшави для того, щоб познайомитися з Розеном та його роботами. Побачене йому сподобалось, хоч сумніви, безперечно, ще залишалися. Але альтернативи вже не було.

Яніна Воланська не знає, хто саме був цим меценатом, але припускає, що це Генрик Тьопліц (1872-1942): "естет, меломан і захисник молодих художників", "відвідувач художніх салонів, добрий знавець мистецтва і його покровитель". Генеалогічні розвідки свідчать про спорідненість родів Розенів і Тьопліців. Отож для знайомства Генрика Тьопліца та Яна Розена були очевидні підстави ще з часів дитинства. Тьопліци були в першій десятці найзаможніших сімей Варшави. Батько Генрика – Бонавентура Тьопліц відомий як засновник  та  директор фірми Lilpop, Rau i Loewenstein – провідної компанії на ринку машинобудування не лише Польщі, але й всієї царської Росії. Єдина донька компаньйона Тьопліца, Анна Лільпоп, була дружиною відомого поета, прозаїка, дипломата Ярослава Івашкевича. Вони влітку часто жили у віллі в Подкові Лесьній під Варшавою.

Сюди також навідувався і Ян Розен. В 1935 році він створив образ Св. Христофора для костелу, який збудували на його честь у Подкові Лесьній.Після початку Першої світової війни заводи Lilpop, Rau i Loewenstein перенесли з Варшави до Харкова. Туди ж тимчасово переїхали й Тьопліци. А вже з Харкова, після відновлення незалежності Польщі, Генрик перебрався до Львова. Ймовірно, його переїзд саме до Львова був пов'язаний з сімейним бізнесом. Директор фабрики Генрик Тьопліц мешкав у Львові в розкішній віллі на вулиці Потоцького, 94 (нині, Генерала Чупринки 94), яку збудувала у 1909-1912 роках архітектурна фірма Міхала Уляма на замовлення Казимира Скібневського.

У Львові Генрик Тьопліц опікувався не лише Яном Розеном. Відомий польський композитор Кароль Шимановський одну зі своїх мазурок (20 Mazurkas op. 50, 1924-1926) присвятив саме йому. Шимановський часто відвідував Львів, адже тут жила його сестра Станіслава і улюблена племінниця Аліса, але зупинявся він на віллі у Тьопліца. Про це свідчить адреса на його листах: Потоцького, 94. У цей період він працював над створенням неофольклорного балету-пантоміми "Гарнасі". В 1925 році племінниця композитора Аліса трагічно загинула під час забави на подвір'ї школи-інтернату. Дівчатка танцювали навколо статуї св. Антонія, яка несподівано впала з постаменту безпосередньо на неї. Композитор був першим, кому про це повідомили, бо саме він влаштовував Алісу до інтернату. Ця новина застала Шимановського у віллі Тьопліца. Генрик в цю хвилину був поруч з композитором. Під впливом цієї трагедії Шимановський пізніше написав музичний твір "Stabat Mater".

Генрик Тьопліц, Кароль Шимановський і Ярослав Івашкевич творили коло близьких друзів Яна Розена у Львові та поза його межами: чоловіки зустрічались в Варшаві, на відпочинку в Італії, у Варшаві, у Подкові Лесьній тощо. У Львові ж вони, варшав'яни, проводили час достатньо уособлено і майже не пересікалися з представниками інших мистецьких кіл.В 1927 році до Львова перебралися члени сім'ї Розена: батько, мати та дві сестри. На той час Ян Розен мешкав у будинку на вулиці Вірменській 13, де знаходилось Товариство "Релігійна бібліотека", а на одному з поверхів був гуртожиток. У 1930 році Розен виграв конкурс на посаду професора, очолив загальну кафедру рисунку у Політехніці, а відтак переїхав у професорський будинок на вулиці Набєляка, 37 (тепер – Котляревського). Тобто мешкав неподалік від Тьопліца.

Натомість його батьки мешкали на вул. Зем'ялковській, 8 (тепер вул. О. Новаківського).

Отож Генрик Тьопліц склав протекцію Яну Розену і посприяв тому, щоб він отримав замовлення на розпис Вірменського собору. Але благодійником, який оплатив виконання робіт, був його брат Джузеппе Тьопліц – відомий італійський банкір, засновник та генеральний директор Banca Commerciale Italiana (ВСІ) у Мілані. Його справедливо вважають людиною, яка стояла у витоків промислової могутності Півночі Італії, тим, хто створив і контролював всю металургійну промисловість й фінансовий сектор цієї країни протягом 20-30-х років минулого століття. Джузеппе Тьопліц також увійшов в історію як головний банкір Беніто Муссоліні, людина, яка привела його до влади.  "У Муссоліні також є свій Ессен: його звати Джузеппе Тьопліц" – писав радянський публіцист Генрі Ернст (Семен Ростовський) у книзі "Гітлер проти СРСР" (1938).

Воланська зазначає, що такий висновок можна зробити після аналізу подальшої долі художника. В альбомі газетних вирізок Яна Генрика Розена збереглась телеграма від Генрика Тьопліца.  В 1932 році Розен створив розпис Св. Одилона в каплиці на могилі Джузеппе Тьопліца (1866-1938) на кладовищі поблизу Мілана. Воланська також припускає, що Джузеппе Тьопліц також міг профінансувати ще одну роботу Розена – оформлення приватної Папської каплиці в Кастель-Гандольфо під Римом в 1933 році. Свідченням посередництва Джузеппе під час запрошення Розена до розпису в Кастель-Гандольфо є його листування з художником з 1932-1934 роках, яке збереглося в архівах BСІ в Мілані. Цю версію також підтверджують спогади художника Казимира Смучака, помічника Яна Розена у Львові та Італії. Він згадував, що у львівського пана Тьопліца був брат у Римі, який фінансував розпис папської каплиці Пія XII, а також хотів придбати картини Яна Розена.

Коли Розен почав розписувати Вірменський собор, то йому виповнилося 32 роки і він ще не мав жодного досвіду настінних розписів. Якщо усвідомити масштаби та складність роботи, яка чекала на нього, а також відповідальність за її результат, то можна зрозуміти, що Розен справді був сміливою людиною, працездатною та впевненою в собі. Розписи у Вірменському соборі тривали чотири роки: за перші два роки він вкрив стіни центральної частини – нави, яку збудували в 17 столітті. Ще два роки він витратив на розпис старої частини 16 століття. За ескізами Розена також виготовили частину вітражів для вікон собору. Першу частину розписів, як того і хотів Теодорович, відкрили для огляду в лютому 1927 року, напередодні святкування 25-річного ювілею його єпископату. На урочистості з цієї нагоди приїхали єпископи вірменських церков зі всього світу. Всі вони залишились в захваті від побаченого. Також переважно позитивними були й відгуки львівської преси та фахівців.

Що ж дозволило Розену досягнути такого успіху? Як він це зробив і чому його робота викликала таке захоплення поміж сучасників, а також продовжує й сьогодні привертати увагу дослідників та шанувальників мистецтва? Адже якщо подивитись на творчий спадок Розена в контексті розвитку світового мистецтва, то можна зауважити, що його розписи – це суміш стилів прерафаелітів, ар деко та середньовічного релігійного мистецтва. Наслідування прослідковуються у всьому: в сюжетах, композиціях, колористиці, деталях та орнаментах поліхромії. 

Воно настільки очевидне та масове, що інколи спадає думка про банальне копіювання.

Відомо, що Розен писав лише з натури. Він не вмів малювати з пам'яті. Йому обов'язково потрібно було, щоб хтось позував, щоб були взірці, а якщо не було такої можливості, то він малював з фотографій чи ілюстрацій. Або з-за допомогою ляльки-моделі, якій Розен навіть дав ім'я – Вілфред. Яніна Воланська вважає, що така манера розписів була ознакою академічної школи живопису, в традиціях якої й виховувався Розен. Однак, ймовірно, що це також було пов'язано з певними особливостями функціонування пам'яті митця, який був на війні, а ще з дитинства мав талант, хоча тривалий час не вважав живопис основною справою свого життя. Слабкі моменти своєї творчості Розен вдало компенсував знанням тонкощів техніки живопису та композиції. В нього була тверда рука й чітка лінія малюнку. Він володів вишуканим естетичним смаком і мав чималі знання в галузі історії та теорії мистецтва. Однак цього було замало, щоб у жорсткі терміни, без досвіду, впоратися зі завданням. Під час роботи над розписами у Вірменському соборі Розен виявив деякі інші важливі риси, які й забезпечили йому успіх.

Поширеною помилкою є думка про те, що розписи Розена були дешевими. Теодорович справді не мав грошей, щоб оплатити роботу Мегоффера, але це зовсім не значить, що розписи Розена були дешевими. Правдою також є те, що Розен ніколи в житті не заробляв грубі гроші розписами. Основним заробітком для нього була державна служба та викладацька робота. Художник помер в США майже жебраком. Але це також не може бути свідченням того, що бюджет витрат на розписи був економним. Попри те, що не вдається розшукати жодного фінансового документа, розписи Розена виконані дорогими фарбами, з-за допомогою складної технології, а в їхній реалізації художнику допомагали багато помічників. Варіанти спробували розшукати докази на користь цього припущення.

Сьогодні, завдяки методам сучасного наукового аналізу,  мистецтвознавці переконані, що Розен не лише використовував у роботі дорогі барви і фарби, але й постійно експериментував з техніками розписів. Його настінний живопис – це не фрески, а розписи, виконані мішаною технікою малярства на сухому тиньку з використанням різноманітних фарб: емульсійних, клейових і навіть олійних. Такі розписи робляться швидко і легко, на відміну від фресок, однак потребують дотримання певних технологій.

"Розписи виконані в дуже легкій манері. Коли ми проводили реконструкцію, то я особисто переконалася у тому, що це робиться блискавично, це дуже легка манера. Це не тяжке рембрандтівське опрацювання, шар за шаром, це робилося одним подихом професійної руки. Це моє переконання" – розповідає львівська реставраторка, завідувачка відділу реставрації Галереї мистецтв Інна Дмитрук.

Інна Дмитрук наголошує також на тому, що Розен був відважним експериментатором, попри те, що для мистецтва модерної доби такі експерименти були типовим явищем.

"Змішувати несумісні між собою фарби і досягати ефекту – достатньо складно. Шкода, адже розписи Розена не збереглися в автентичній колористиці. Багато фарб злетіло, як пудра, зі стін. Фреска б ніколи так не злетіла. Таких технік фактично не існує. Це не може бути суха фреска, бо в ній є клей, в'язиво, але не таке, як ми звикли" – зазначає вона.

Таємницю приготування фарб Розена досі не розкрили. Відомо лише те, що складники і барвники йому постачали під замовлення зі Швейцарії. Варіанти розшукали в американській пресі також згадку про те, що Розен, задля того, щоб надати своїм розписам прозорості та яскравості, під час змішування барвників додавав у них голландське пиво. А загадковий відблиск забезпечувався додаванням сусального золота. Однак чи так все було насправді – ніхто не знає.Ще один момент, який дозволив Розену успішно впоратися з розписами, був у тому, що він не витрачав час на розробку сюжетів та композицій розписів. Він виписав їх раніше, зокрема, в малюнках з персональної виставки в Варшаві (1925 рік). Це частково пояснює те, чому Теодорович не вимагав від Розена презентації детального проекту розписів, як це було у випадку з мозаїкою Мегоффера. Проекту, швидше за все, просто не було. Втім не залишилось також ескізів чи жодного картону з яких малюнки переносились на стіни.

Варіанти також поставили під сумнів поширене твердження про те, що розписи у Вірменському соборі робив сам Розен, без жодних помічників. У спогадах сучасників згадують лише про двох з них. Один, безіменний, мив пензлики та подавав їх художнику під час роботи. А іншим помічником Розена був львівський художник Казимир Смучак. Співпраця Розена і Смучака тривала до виїзду першого в США. Розен довірив Смучаку виконання орнаментальної поліхромії, а це значна частину розписів як у Вірменському соборі, так і в розписах, які вони спільно виконали пізніше. З огляду на масштаби робіт з внутрішнього оздоблення Вірменського собору та жорсткі терміни їхнього виконання, ймовірно, що помічників у Розена було значно більше. Ніхто не знає їхніх імен, але це опосередковано підтверджують наступні спостереження. По-перше, різний рівень майстерності виконання фрагментів одного і того ж розпису, а також порівняння облич та фігур різних розписів. В одному випадку вони майстерно виписані, а в іншому – нагадують мультиплікаційних персонажів, недосконалі та неприродні.

Ці здогадки частково підтвердила й розповідь Інни Дмитрук.

"У Розена достатньо професійний, впевнений рисунок. Він був надзвичайним рисувальником і це добре помітно. Розписи у Вірменському соборі триярусні: у нижній частині вони ідеальні, на другому ярусі – вже менш професійні, а в верхній частині – ще менш професійно. Професійний художник, навіть якщо він поспішає, не напартачить, однаково зробить так, що це не буде схоже на учнівський малюнок. Верхні розписи, напевне, виконували учні, і це нормально. Подібне можна побачити і з орнаментами. Знизу – чудовий, фантастично виписаний східний орнамент. Доходиш догори, а там суцільне сіре тло і декілька рисочок. Але знизу цього не бачиш" – наголошує вона.

Реставратори також звернули увагу на те, що впливу часу не зазнали лише фрагменти розписів Розена, які він виконував з використанням сусального золота.

"Фігури всіх святих виконані з елементами, які містять сусальне золото. Ми не знаємо, хто саме їх золотив, можливо, що сам Розен, але робили це професійно. Уявіть, на західній стіні собору, зображень нема, облич нема, а вся позолота – залишилась, всі золоті та срібні елементи на місці. І потім ще те золото розписується іншою фарбою. Жодна акварель, жоден чистий пігмент там не ляже. Для того, щоб покласти  на сусальне золото фарбу, яка ще має там триматися, потрібне в'язиво, скажімо, живичне, чи інше. Мені здається, що там було багато експерименту, скрізь, де ми брали проби, всі покази були геть іншими" – зазначає Інна Дмитрук.

Нарешті ще одним фактором, який забезпечив успіх творінню Розена у Вірменському соборі, була безпрограшна ідея зобразити на його стінах відомих сучасників. Кого тут тільки немає. Ієрархи Вірменської та Римо-Католицької Церкви, митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, відомі в Львові польські магнати, зокрема, й родичка Яніни Воланської – графиня Анна Воланська (з Дідушицьких), представники наукової та культурної еліти Львова. А також Казимир Смучак в образі Ісуса Христа. Хтось з них особисто позував Розену, але більшість образів він писав з фотографій та малюнків. Розен в тому виявив себе справжнім дипломатом і навіть піарником. Він не лише зумів привернути увагу до своїх розписів, але й нейтралізував таким чином спроби їхньої критики. Якщо така з'являлась, то він дослуховувався до неї і навіть переробляв розписи. Так, наприклад, він перемалював образ Христа у Вірменському соборі, оскільки критиками не сподобалось Його обличчя.

Всупереч скепсису сучасників, Розен гідно завершив розписи у Вірменському соборі. Став відомим і саме це дозволило йому виграти конкурс на посаду професора загальної кафедри рисунку у Львівській Політехніці. Навіть попри те, що він не мав диплома про вищу освіту. Здавалось би життя Розена стабілізувалося: викладацька робота, в проміжках між якою він, на прохання друзів та за їхньої фінансової підтримки робив розписи у Львові та за його межами. У 30-х роках минулого століття Ян Розен разом зі Казимиром Смучеком лише у Львові створили розписи в захристії та семінарійній каплиці у костелі Стрітення (до 1939 року – костелу Духовної семінарії), а також в приміщенні для хрещення дітей у костелі Марії Магдалини.

Однак в 1937 році Розен залишився без роботи, адже під час освітньої реформи ліквідували кафедру, яку він очолював. В 1938 році помер його меценат Джузеппе Тьопліц. Ймовірно, Розен, за спиною якого був досвід військової та дипломатичної служби,  відчував, що насуваються зміни не лише в особистому житті. Так він пристав на пропозицію посла Польщі в США, графа Потоцького, і виїхав зі Львова до США. Офіційною версією поїздки було запрошення до виконання розпису в приміщенні Посольства Польщі в Вашингтоні. Але всі розуміли, що Розен залишив Львів у пошуках роботи і навряд чи незабаром повернеться на батьківщину.

У США Ян Розен знову став Жан Анрі де Розеном. У роки Другої світової війни він повернувся на дипломатичну службу, служив у військовій розвідці Посольства Польщі. В некролозі  Вашингтон пост зазначається, що де Розен "залишався на цій роботі до кінця свого життя". Паралельно де Розен в різні періоди продовжував займатися викладацькою роботою та творити розписи. Поміж іншого він прикрасив мозаїкою купол собору Сент-Луїса в Сент-Луїсі. Вона вважається найбільшою в світі мозаїкою, адже її створили на площі 14 000 квадратних футів. Де Розен все життя залишався кавалером, а в США багато років опікувався та доглядав за хворою сестрою. Помер де Розен у 1982 році від невиліковної хвороби – раку.

Єпископа Юзефа Теодоровича урочисто поховали у Львові на Цвинтарі орлят в 1938 році. За ряднський часів його рештки перенесли до приватного гробівця на Личаківському цвинтарі, а в червні 2011 року його перепоховали на Польському військовому меморіалі у Львові. Генрік Тьопліц помер в 1942 році і його поховали у Варшаві. Розен під час життя в США був переконаний,що його львівські розписи знищили, але історія вирішила інакше. Радянським, українським та польським реставраторам вдалося врятувати розписи. Їхній порятунок триває й сьогодні. Розписам Розена у Вірменському соборі загрожує вологість та підтоплення через масове бетонування підвалів у центральній частині Львова.

"Зараз розписи Розена достатньо стабілізували. Але у Вірменському дворику починає підніматися водаі тому ми нічого не можемо зробити зі стінами. Я прихожу і бачу, що реставрації, які зробили 11 років тому, висохли, наче, колючі квіточки. Також руйнується фарбовий шар. Треба робити реставраційний проект безболісного осушування, бо зараз вже є такі технології, які дозволяють зберегти старий тиньк. Всі усвідомлюють, що реставрація – це дорожче та довше, ніж ремонт багато разів, і тому ніхто на це не погоджується. Тим більше, що реставрацію всередині ми зробили. Треба робити її назовні. У громади не має на це коштів, а видатки мають бути величезні" – розповідає Інна Дмитрук.

У каплиці духовної семінарії на Винниченка, 30, розписи Розена також руйнуються через грибок, який розповзається на одній зі стін.

Минулого року з'явився шанс на відновлення розписів Розена в костелі Св. Марії Магдалини (Львівський будинок органної та камерної музики). У радянські часи в баптистерії  облаштували вбиральні, а розписи – замалювали. Нині в приміщенні тривають ремонтні роботи, отож наразі відібрали проби для дослідження розписів.