Огірочок Кузнєцова

Наприкінці квітня цього року низка громадських організацій Львова провела прес-конференцію, де заявила про своє бажання щодо отримання дозволу на ексгумацію рештків радянського диверсанта Миколи Кузнєцова та проведення їхньої експертизи.

Микола Кузнєцов вже давно став символом львівських ватників. Могила безстрашного розвідника-диверсанта на Пагорбі Слави, який ліквідував багатьох нацистських високопоставлених персон у Рівному та Львові і загинув від рук бандерівців, щороку на 9 травня збирає його шанувальників. Вони традиційно покладають квіти і перетворюють це дійство на православно-комуністичний шабаш. Львівські націоналісти, зі свого боку, давно мріють в кращому випадку віддати ці рештки в Росію, на батьківщину диверсанта, а в гіршому – утилізувати. Втім, вже давно ходять історії, що могилка на Пагорбі Слави належить зовсім не Миколі Кузнєцову, а якійсь підставній особі. І взагалі сам шлях життєвий шлях радянського диверсанта є багато в чому вигаданим і міфологізованим.

Найперше варто проаналізувати біографію самого розвідника, не менш мутну і незрозумілу, ніж його смерть. Микола (справжнє ім'я – Никанор) Кузнєцов начебто народився 27 липня 1911 року в селі Зирянка Талицького району Свердловської області в багатій старообрядницькій сім'ї. І це не найоптимальніший starter pack для майбутнього радянського розвідника. З дитинства вражав ерудованістю, зокрема, вмів аналізувати літературу, добре грав у шахи, справлявся з математикою, грав на балалайці та навчився декількома танцями. За спогадами вчительки Ніни Автократової, російської дворянки, яка закінчила освіту у Швейцарії, однак, вимушена була вчителювати у маленькому селі, Микола мав блискучий хист до іноземних мов. Зокрема, за своє життя він вивчив шість різних діалектів німецької, українську, польську, есперанто та комі.

В 1926 році Кузнєцов став комсомольцем, поступив у Тюменський сільськогосподарський технікум, а через рік – у Талицький лісовий технікум. В 1929 році його відрахували з комсомолу як сина куркуля і начебто білогвардійця. І хоч тоді вдалося доказати невинність юнака, і в комсомолі  його також поновили, але в житті майбутнього диверсанта відбувся ряд арештів і звинувачень. В 1930 або в 1932 році Кузнєцова заарештували нібито за фінансові зловживання, він відсидів кілька місяців і отримав умовний термін. Цілком можливо, що судовим слідством і арештом НКВС намагалися насильно завербувати талановитого до мов хлопця, адже відразу після цього він працював під псевдонімом "Кулик" у Комі-Пермяцькому автономному національному окрузі ОДПУ та брав участь у колективізації місцевих селян. Те, що хлопець з такої сім'ї не лише не став репресованим, а й виявився працівником радянських спецслужб – звучить дивно.

Того ж року Кузнєцова засудили за халатність до року виправних робіт, а після чого він кілька років під псевдонімом "Вчений" працював у Свердловську наглядачем за німецькими вченими. Пізніше, в його офіційній біографії з'являться факти про вищу інженерну освіту, яка була такою ж офіційною легендою, яку розробили в тій же НКВС. В 1938 році Кузнєцова очікувано знову ув'язнюють на кілька місяців за звинуваченням в антирадянській діяльності. Після чергового звільнення Нарком НКВС у Комі АРСР Михаїл Журавльов напрявляє його в Москву, де його, попри неблагонадійну біографію, зарахували у центральний апарат НКВС як особливо засекречений спецагента та видали йому паспорт на ім'я німця Рудольфа Вільгельмовича Шмідта. Під таким іменем він тривалий час стежив за іноземними дипломатами, вливався в їхнє оточення та намагався отримати на них вплив, зокрема, через їхніх коханок-балерин.

Загалом, він славився репутацією ловеласа, через що й зацікавив відомого радянського диверсанта Павла Судоплатова, який полюбляв використовувати серцеїдів в якості кілерів (як приклад, вбивця Троцького Рамон Меркадер, який вийшов на нього через секретарку). Відомо, що "Рудольф" ще в березні 1941 дізнався від однієї з коханок, що німці готуються до війни.З такою офіційною біографією в 1941 році Кузнєцов опинився на фронті, де майже відразу проявив талант розвідника, він перевдягався у німецького солдата і ходив за лінію фронту. Павло Судоплатов зауважив його добрі навички і відправив у партизанський загін полковника НКВС Дмитра Медведєва. Тепер його офіційно звали Пауль Зіберт, він був німецьким лейтенантом, служив у Люфтваффе та пізніше – в піхоті. За цей час він добре притерся в середовищі Вермахту, де його приймали за свого. Осередком його діяльності стало Рівне – центр Райхскомісаріату Україна. Тут Кузнєцов розпочинає низку успішних рейдів та терористичних актів проти найвищих чинів німецької адміністрації.

Проте, тут знову виникають труднощі з розумінням мети диверсанта. Так, йому вдалося взяти в полон майора Гаана, дізнатися про місце розташування ставки Гітлера "Вервольф", деталі наступу на Курській дузі. І саме від нього йому вдалося отримати інформацію про плани замаху на Сталіна, Рузвельта і Черчілля під час Тегеранської конференції. Та інша частина операцій Кузнєцова в 1943 році швидше нагадувала не боротьбу з німецькою окупацією, а провокації проти активного тоді на Волині підпілля ОУН-УПА. Так, на місці вбивств фінансового працівника німецької адміністрації Ганса Гелла та його ад'ютанта (20 вересня) та генерала фон Ільгена (15 листопада) він залишив документи, які свідчили начебто про причетність українських повстанців і це обернулося репресіями супроти останніх.

Особливо показовим було вбивство судді Функа (16 листопада), яке група Кузнєцова здійснила у вишиванках. Після чого нацисти розстріляли близько 350 українців. До слова, замах на гауляйтера Райхскомісаріату Еріха Коха, якого підозрюють у таємній співпраці з радянською владою та сприянню Волинській трагедії, виявився невдалим. У складі диверсійної групи Кузнєцова, наприклад, були поляки. Зокрема, знаємо імена: Ян Камінський, підофіцер Війська Польського Мєчислав Стефанський з дружиною Валентиною Довгер, вдова польського офіцера Лідія Лісовська та її сестра Марія Мікота. Ймовірно, що під виглядом УПА вони займалися сумнозвісним терором щодо українського населення.

Загалом, існує кілька версій загибелі Кузнєцова. Офіційна, з книги "Подвиг" диверсанта Миколи Струтинського, який в німецькому тилу маскувався під водія Кузнєцова, гласить, що той загинув 8 березня 1944 року у бою з підрозділом УПА біля села Боратин Бродівського району, що на Львівщині. Повстанці затримали переодягнених на німецьких офіцерів диверсантів поміж яких й був Кузнєцов. Ті начебто не виконували ніяких місій і просто відпочивали. Спершу упівці планували їх просто мирно роззброїти, однак, командир загону УПА Чернигора впізнав Кузнєцова, і між двома групами розпочався бій під час якого диверсант й загинув. Звісно, як герой, підірвавшись на гранаті. І, звісно, вже через півроку його посмертно удостоїли звання Героя Радянського Союзу.

Втім, не всі в СРСР погоджувалися з цією версією. Дмитро Медвєдєв, один з керівників радянських диверсійних груп в Україні, зокрема, загону "Переможці", де і служив Кузнєцов, у своїй книзі "Сильні духом" стверджував, що Кузнєцов (під псевдонімом "Пух") загинув 2 березня 1944 року біля села Білгородка на Рівненщині. Де, до речі, здався у полон бандерівцям і дав їм ґрунтовні показання не лише про свою діяльність, але й про стан радянського партизанського руху загалом. Ця інформація начебто була в документі, який навмисне залишили перед радянською окупацією Львова в одному з приміщень СД. Цю інформацію так само надали німцям для того, щоб вони в обмін на це відпустили ув'язнених націоналістів, зокрема, й сім'ю начальника служби безпеки ОУН Миколи Лебедя. Цей факт підтвердив і сам Лебідь у своїх мемуарах, натякаючи на те, що більшовики самі злили свого агента. Винним у загибелі був ще один партизан Борис Крутіков, який не надав Кузнєцову нормальний захист і підтримку після його виходу зі Львова, де розвідник встиг вбити віце-губернатора Галичини Отто Бауера.

Існують й інші гіпотези. Так, Кім Закалюк в газеті "Сільські вісті" в 1990 році у статті "Хто вбив Кузнецова?" написав, що диверсанта вбили не націоналісти, а таки свої. Начебто це йому розповів хтось з загону "Переможці". На думку рівненського журналіста Петра Яковчука, причиною цього може бути невдалий замах на Коха. З іншого боку, він наводить тезу про те, що Кузнєцов нібито не загинув, а його просто під іншим іменем переправили на Захід. Дещо іншої думки дотримувався й покійний мистецтвознавець Борис Возницький. На його думку, бандерівці вбили німецького дезертира, а справжній Кузнєцов здався німцям і виїхав у США. Возницький начебто вчився в Ленінграді з братом розвідника, який отримував в 1950-х листи від Миколи зі США. Один український художник з Рівненщини розповідав, що зустрічався в Нью-Йорку з Кузнєцовим і Лідією Лісовською, яка теж на той момент мала бути мертвою. За його словами, розвідник мав німецьке походження, а особистість Миколи Кузнєцова і його абсурдна біографія є повністю вигаданими в НКВС.

Так чи інакше, в СРСР створили культ розвідника Кузнєцова. Вже в 1947 році на Київській кіностудії за 5 місяців зняли фільм Подвиг розвідника, який начебто був художнім, але повністю повторював офіційну біографію Кузнєцова. Тоді ж вийшла книга того самого Дмитра Медведєва "Це було під Ровно", в якій він вже прямо писав про Кузнєцова. Пізніше з'явився ще ряд фільмів (де Кузнєцова вбивали то нацисти, то бандерівці), вулиць, меморіальних знаків. 17 вересня 1959 року в урочищі Кутик вже згаданий Струтинський начебто знайшов рештки свого товариша, а  завідувач лабораторією пластичної реконструкції Інституту етнографії АН СРСР Михайло Герасимов ідентифікував їх як справжні. 27 липня 1960 року розвідника Кузнєцова офіційно поховали у Львові на Пагорбі Слави. Його могила й досі там попри знищення пам'ятника у Львові та декомунізацію. І поки зараз говорять про ексгумацію та перепоховання, то архіви КДБ про Миколу Кузнєцова залишаються закритими до 2025 року.