Львів у кіно (ч. XV) Сильні духом

олександр ковальчук

четвер, 26 липня 2018 р. о 19:55

Крутійські комедії про діяльність Миколи Кузнецова у Львові та його рівненських околицях.

Постать та діяльність радянського диверсанта-розвідника та агента НКВС Миколи Кузнецова й досі витає над Львовом у нездоланному тумані.

Поміж різноманітних версій його життя та кончини варто згадати, наприклад, розмову Варіантів з кандидатом історичних наук та дослідником спецслужб Богданом Бернадським, де він зазначає, що Кузнецова могли свідомо злити, аби прикрити більш важливого агента.

"Коли ми вивчаємо історію Кузнецова, то бачимо наскільки тупо та нераціонально з ним поводилось керівництво. Кузнецов – людина з задатками геніального розвідника, самородок, а його використовували як бойовика. Більшість з того, що робив Кузнецов міг би робити будь-який добрий десантник. Класно стріляти, класно кидати гранати. Його вивести на ціль і він поїхав та застрілив кого треба. Навіщо це Кузнецову?

А згодом, коли він почав робити просто масові ліквідації німецьких чинів, то це вже хамство. Можна застрілити одного в місяць, а ж він без кінця валив їх пачками. І це справді викликає здивування – навіщо? Він себе якби навмисне підставляв. А тут виявляється яка ситуація. У Франції сидів дуже високопоставлений та висококласний радянський агент і на його слід вийшло гестапо. Але тут починається страшний кіпіш на Сході, й німці усі свої сили кидають сюди. А про цього агента тимчасово забувають. Це одне з пояснень, яке мені дав старий ветеран" – наголосив він.

Однак варіантівська рубрика "Львів в радянському кіно" залишає історичне історикам, щоб зануритися у чарівний світ кінематографічних фантазій, фантомів та фейків. Саме тут мова йтиме про три фільми, які презентують свої версії шпигунської легенди Миколи Кузнецова з огляду на ті чи інші періоди розвитку кінематографу та ідеологічного радянського канону. І це стрічки: Подвиг розвідника (1947) Бориса Барнета, Сильні духом (1967) Віктора Георгієва та Загін спеціального призначення (1987) Георгія Кузнецова, які так закохано цитують один одного в геометричній прогресії.

У хронології розповсюдження шпигунської романтики поміж широких глядацьких мас Подвиг розвідника, наприклад, легко можна назвати прото-бондіаною з її потягом до пародійного (у ранніх фільмах аж до пришестя серйозного та бикуватого героя Деніела Крейга). Сильні духом легко стануть прото-штірліціаною в екзистенційних блуканнях головного героя поміж закадрового голосу з нотками Бога. А Загін спеціального призначення навіть вже дещо приречено розбудовує свою монументальну пост-штірліціану перебудовного періоду за декілька років до розвалу СРСР.

Подвиг розвідника

Класика радянського кіно зі слов'янською шафою в паролі подвизається на ниві романтичної комедії з цілим переліком різноманітних фейків, штампів та наївів для радянських обивателів. Чекісти з легкістю бавляться з ними у Бога, дозують інформацію (з огляду на рівень їхнього розвитку) та радісно закликають у світле майбутнє. І все тому, що кляті розпалювачі війни відволікають билинного героя Павла Кадочникова від романтичних обіймів, а він вимушено спускається з комуністичного раю у цей грішний світ триклятої чуми (коричневої).

У стрічці, де Микола Кузнецов є лише прототипом для майора Олексія Федотова в його пошуках ставки Гітлера під Вінницею, варто відразу зауважити фірмовий чекістський прийом, де атеїсти прийдешнього дня стібуть побожних бюргерів старими заповітами та новими заповідями.

У цій патріархальній структурі, де радянський герой може з порога сказати: "а ти схудла, рідненька", романтика існує лише заради народження нового покоління будівничих соціалізму, а не заради гріховного задоволення. Пост-християнська цнотливість радянських героїв-атеїстів (святіших за самого Бога) здалека возвишається над розпусними німцями-католиками, які попри всі претензії вищої раси та нордичний характер, лише люди зі своїми дріб'язковими гріхами, яких легко можна купити за грубе лаве.

І оскільки сили зла ніколи не дрімають, то фільм Барнета не просто показує події минулих літ, але й демонструє актуальну ситуацію порядку денного у світі. У допиті Штюбінга, який сповідається не перед будь-ким, а перед самим радянським глядачем, з'являється слово "Америка" (навіть неважливо, що після паузи це буде Південна Америка) з привидами холодної війни та тяглістю ворожих підступів супроти молодої країни Рад. І вже зовсім зазирає у захмарне майбуття стрічка Барнета в епізоді про дешеву робочу силу зі Сходу.

Шпигунська казочка Барнета занурює піднесеного героя Федотова у самісіньке пекло, наче Христа, і саме тому українець-зрадник Бережний кладе свою руку йому на плече так довірливо, ніби Юда Іскаріотський цілує самого Ісуса. Але у цього радянського ісусика дещо інакше поводження з тілесною парсуною, ніж у Христа, оскільки він мавпує тих, до кого зійшов з парашутом. Уся шпигунська легенда Федотова жити не може без кукринікси, без карикатурного знущання з нацистів та їхніх посіпак. Він гаркавить в ролі німця Генріха Еккерта, передражнює (упосліджує) щось настільки дефективне, що навіть не може нормально говорити (а, отже, й існувати), і тому потребує нагального виправлення.

Самі німці періодично дають істеричного Гітлера і на якому чудовому приколі ці радянські актори (в образі нацистів) слухають промову фюрера з радіо. Кадочников також карикатурно істерить фюрером в образі й ця його істерія з виразною радянською патріархальністю пов'язується з фемінною територією, недо-людською, неповноцінною.

Грим його нацистської маски настільки солодкавий, настільки лубковий, що будь-яка радянська людина відразу зрозуміє, що поважні пролетарі ніколи не зможуть бути такими розпещеними пестунчиками (сцена з манікюром). У такій занепадницькій фізіономії відразу пізнають ворогів та злочинців, немов Фокс з Місця зустрічі змінити не можна. Це підкреслено гомоеротичний персонаж, якби тепер сказали, стереотипна класика про гомосексуалів. Саме таким буде в радянському фільмі В квадраті 45 (1955) диверсант Шмельов.

Згодом у Загоні спеціального призначення з'явиться діалог про те, що армійці особливо недолюблюють розвідників, оскільки шпигунське маскування, перевдягання, зміна імен (ідентифікацій), мінливість поглядів суперечить армійській традиції прямолінійної чоловічої шляхетності. З огляду на нуарні впливи у Подвигу розвідника тут вже навіть можна написати, що радянські шпигуни – це такі собі фатальні жінки для приречених персонажів у ворожому світі. Але, як і Христос, праведний герой Кадичникова інколи страждає у цій вульгарній юдолі, оскільки змушений при наближенні чужих видавати каскади масних жартиків та фліртувати з фройляйн Терезою (на щастя, радянською радисткою).

Поза межами конспірологічного радянського суму він не лише промовистий клоун для намахування чужих (чаплінські алюзії біля вікна генерала фон Кюна), але й для своїх, рідних радянських глядачів, яким можна довірити лише обмаль інфи про реальність (і не факт, що це ще не фейк). Наївний радянський глядач не помічає за розважальними авантюрами Федотова та істериками нацистів його численні проколи, а також прорахунки нібито всесильної радянської спецслужби. Радянський глядач сприймає кіно, як втілену реальність, як елемент політінформації, де Федотов може пробивати четверту стіну та безпосередньо звертатися до своїх послідовників.

Ці елементи впливу настільки далекі від розвідницької реальності, що герой Кадочникова може спокійно не кидати зігу поміж розбурханого натовпу німців (ніби він Август Ландмессер) чи казати тост за перемогу, але пити не з нацистами, а лише після них. Його відправляють за лінію фронту навіть після втечі Штюбінга, незрозуміло чому Бережний відразу не біжить здавати його німцям, і, взагалі, невідомо чомусь його досі ще не зловили? І цей момент химерної фейковості навколо постаті Кузнецова з ноткою підозрілої наївності пануватиме у всіх фільмах про нього.

У пропаганді Барнета багато чого майстерного: кадри втечі Бережного у лісі, лінива зустріч генерала фон Кюна з дулом ППШ в літаку, демонстрація нацистської захланності, кафкіанський світ німецької бюрократії, промова Руммельсбурга на зумі (з середнього плану на великий) тощо. Але українське питання вже звично не виходить за межі стереотипів.

Позитивний персонаж агронома Лещука (Амвросій Бучма) запам'ятовується не так фразою "я агроном, політикою не цікавлюсь" чи бюстиком Шевченка, як інтернаціональними апеляціями про те, що між українцями та росіянами немає жодної різниці (див. Нескорені (1945) Марка Донського). Негативні українські персонажі – це представники сільської ментальності, які розмовляють карикатурними, як на російське вухо, інтонаціями.

Щоб це аж не настільки впадало в око, німецькому посіпаці з хохляцькою поведінкою навіть дають прізвище Мєдвєдєв і це саме він тричі здає німцям євреїв (та комуністів). Українська ж окремішність (від Москви) відразу оголошується чимось зрадницьким та ворожим. Див. розмову Руммельсбурга зі зрадником Бережним, де той, поміж іншим, заявляє: "Я не люблю російської музики, я українець. У нас свої пісні, а у Москви – свої".

А Павло Кадочников згодом таки приїде до Львова, щоб у радянському детективі Сицилійський захист (1980) про розкрадання та контрабанду культурних цінностей зіграти директора музею Андріана Костянтиновича, настільки схожого на Бориса Возницького.

Загін спеціального призначення

А далі в огляді незвіданих шляхів радянської легенди буде 5 серійний фільм Георгія Кузнецова, оскільки пріоритетом тексту має бути кількість локацій Львова у стрічці (тут він лише у 5 серії). Аналітика КДБ мала б десь собі прораховувати майбутній розпад СРСР і тому стрічка Кузнецова більше схожа на серйозну епітафію усьому радянському.

Фільм остаточно вибудовує над тілом Кузнецова монументальну споруду з детально прописаним каноном та шанобливо цитує Подвиг розвідника та Сильних духом. Стрічка максимально наближена до реальності в області топографії, де постаті Кузнецова реально тісно у маленькому та вузенькому місті Рівне. Він візуально вищий від усіх інших обабіч, немовби холоднокровний Гуллівер поміж етнографічних ліліпутів-українців з їхнім вітальним гумором.

У цьому провінційному, сірому та затурканому місті навіть з усією кількістю вбитих нацистів Кузнецову майже немає де розвернутися, щоб не зламати якусь бутафорію довкола чи не порвати екран рукою. Саме тому тут стільки суб'єктивної камери для сопричастя глядачів (хоча, звісно, це не Невідправлений лист (1959) Михайла Калатозова), а чоботи та плащі настільки прикольно риплять, щоби всі хто вже забув, нагадали собі цей моторошний звук вищої раси.

Кузнецов – радянський Рембо, який просить різати йому рану без морфіну, малослівна, але ефективна кілер-машина, супермен. Його грає актор Олександр Михайлов, і в тому іконографічному виборі немає нічого випадкового, особливо після шаленого всесоюзного успіху стрічок Мужики (1982), Любов і голуби (1984) та Змієлов (1985).

Загін спеціального призначення продовжує лінійку радянської праведності в образі радянського розвідника (як ніжно та трепетно кохає свою Моніку розвідник Гончаренко у романі Юрія Дольд-Михайлика 1956 року "І один в полі воїн"). Хоча Михайлов й знаходить у монументальному образі Кузнецова (праведного Ісуса, який ніколи не сміється) тріщинку для свого комедійного таланту в епізоді з бандерівцем, якому він цитує гоголівське "ну, що синку, допомогли тобі твої ляхи?"

Його Кузнецов – співчутливий та чуйний, геній-поліглот, добрий психолог, вміє слухати та майстерно грає на людських слабкостях. Остаточна канонізація перетворює Кузнецова на асексуального персонажа, оскільки сексуальної хімії в дуеті Гунарса Цилінскіса та Вії Артмане в Сильних духом було аж занадто. Тут навіть прекрасну Мірдзу Мартінсоне в ролі Лідії Лісовської перетворили на зачухане створіння, але хто бачив, той ніколи у житті не забуде останні кадри фільму Міраж (1983) Алоїза Бренча.

Кончину Кузнецова оточують канонічні бандерівці (у Сильних духом Кузнецова вбивають німці), і він навіть у хаті з немовлятком рве чеку гранати, хоча якщо в реалі граната вибухнула як у фільмі, то йому б знесло півчерепа (якщо він, звісно, не Парасюк). І вже згаданий момент химерної фейковості та підозрілої наївності навколо його постаті знову витає д'горі, бо що, вкотре, заважало Ортелю ретельно перевірити постать Пауля Зіберта та чому так повільно рухався Геттель, щоб згодом просто зникнути?

Загалом режисер намагається малювати атмосферний мікс естетики Штірліца та Жеглова, перебудовні реальні дозволяють йому озвучувати помилки радянської влади та навіть давати під наказ Сталіна №227 ("Ні кроку назад") кінохроніку з полоненими червоноармійцями. Але остаточна монументальність потребує кардинальних принципів, і епізод з жорсткою політінформацією для партизанів навіть так особливо пророче адресується не бійцям невидимого фронту, а їхнім ватним нащадкам.

Тут і оголтєлиє націоналістіческіє групіровкі, і австро-венгерский офіцер Коновалец, який служить імперіалістичним розвідкам та встановлює дикторський режим в ОУН, тому що возомніл сєбя украінскім фашистскім фюрером (його у цій політінформації німці й вб'ють, бо він багато знав), і старий фашистський агент Бандера. Однак, на диво, у режисера Кузнецова більш ліберальне зображення бандерівців, ніж, наприклад, у серії За порогом перемоги того ж 1987 року в телесеріалу Державний кордон, де ті спалюють прикордонника у ватрі.

У Загоні спеціального призначення навіть можна побачити цілком актуальний нині діалог: "С прібитієм, товарищ полковник. Здравствуй Нєчіпорук. Здравствуй в Москве, товарищ полковник, а тут "Слава Украінє".

У партизанів Мєдвєдєва та режисера Кузнецова більше прихильності до поляків, ніж до українців, і тут навіть виникає фраза про те, що "полякам небезпечно в українських селах", але все тому, що негативні українці традиційно плутаються під ногами у серйозних гравців у карикатурних ролях. Усі вони лише перелякані посіпаки та підлабузники, яких поетична душа партизана Приходька валить однією рукою. І тому не дивно, що одного з бандерівців (які відправляють Кузнецова у кінематографічне безсмертя під ліричну музичку) грає актор Юрій Рудченко, який у фільмі На вістрі меча (1986) вже освоївся в ролі захланного петлюрівця.

Звірства поліцаїв у фільмі Кузнецова лише на загальних планах (на розстрілах команди чомусь російською), і лише інформатора Довгера бандерівці запихають в ополонку та закадровий голос іншого бандерівця каже снайперові: "Радистка – баба. Бий точно в голову". Двічі тут згадують дивізію СС "Галичина" і лише раз з'являється єврейське питання з ляхами. Політрук називає бандерівців нахабними, а німецький офіцер відзначається фразою "ваші ідіоти націоналісти".

Коли Кузнецов підкидає на вбивствах документи бандерівців, то німці коментують цю ситуацію так, що "на допиті ніхто не зізнався (у вбивстві), а це на них не схоже", і це ніщо інше, як традиційна ідеологічна мулька дискредитації підлеглих вустами господаря. Коли партизани, які косять під бандерівців, проколюються з "товаришем", то провідник, якого їм дали справжні упівці втікає від них зі словами: "То москалі, суки".

І звісно, що українці багато співають, а почути у стрічці Кузнецова можна не лише "Ой на горі та женці жнуть", але й "Лента за лентою" та навіть "Ще не вмерла Україна" (у кабаку типу борделя).

Найдивніша метаморфоза у фільмі Свердловської кіностудії з міксом російських та балтійських облич (Мірдза Мартінсоне чи Ромуалдс Анцанс, які, звісно, перекочували сюди зі Сильних духом) відбувається саме на українській, україномовній території. Це відразу зовсім інша стилістика, інша ментальність, інший дух, інше кіно (наче продовження Вавилону XX). Територія дивна, територія поетична, територія міфічна, територія гумористична.

Тут харизматичний дід відразу провалює усю літературну конспірацію Миколи Гнидюка, бо: "здороватися треба слава Ісусу Христу, а не здоровеньки були". А ця прекрасна бабця з фразою: "Ти знову вже п'єш, по-російськи говориш і все п'єш. Скільки ти вже будеш пить?" А ця українська молодиця, вся з молока та меду, настільки виплекана з міфів й казок, і яка так звабливо тримається за кісся (оскільки у селі лише одні діди та жінки) та глузує з партизана-алкоголіка.

Ця територія несанкціоновано вислизає з радянських рук і тому поміж чекістів панує таке тверде переконання, що тут їм усі хочуть допомагати, що тут усіх можна завербувати. Вербують тут переважно за бабло та самогон, а ще за амурні справи, звідки вилазить всіляка чекістська чортівня, де радянська розвідниця просить польського кавалера клятвою поцілувати хреста та заради любові до неї підірвати міст. Комічного у цій настільки серйозній стрічці (що аж смішно) з неабияким підбором акторів (Анатолій Котенєв з Секретного фарватера (1986), Юрія Кузнецов з Торпедоносців (1983), Борис Клюєв з ТАРС уповноважений заявити (1987) тощо) й справді вистачає.

Чого тільки вартує чекістський гуморок біля постаті Кузнецова з треком "Warschauer Polka", яку кожен радянський глядач з дитинства асоціює лише з цирковою сценою на телебаченні у мультфільмі Ну, постривай (9 випуск). І цей актуальний діалог про львівські готелі: "Чи є у Львові якісь тихий готель? Ні, все забито згори і донизу". Львів у фільмі з'являється у 5 серії та є лише декілька локацій, які важко ідентифікувати на карті (і тому, схоже, що доведеться після дощів виходити на польові дослідження).

Оперний театр

Прото-Дзиґа

Перехід з дворику до костелу єзуїтів

Підйом вулицею Франка, будинок № 127 напроти Музею Франка

Вулиця Листопадового Чину

Вулиця Глібова

Вулиця Богдана Лепкого

Вулиця Шопена (та вид на Гребінки)

Вулиця Мартовича

Та неідентифікований Львів з підозрами на двері ЛОДА, Лепкого, Глибоку тощо.

Сильні духом

У радянській кінематографії Львову багато разів доводилося бути анонімним містом. Презентувати собою Париж, Мюнхен, Афіни, іспанське містечко тощо, але знімати Рівне у Львові – це вже знущання з міста Лева. Однак екзистенційна самотність цієї версії Кузнецова за часів відлиги потребує простору, широкого, строкатого та дивного світу. Порожнє, сіреньке та вузьке Рівне у Загоні спеціального призначення зменшувало масштаби, щоб підкреслити велич постаті. Львівське Рівне у Сильних духом – це вибух, феєрверк, шик, бруківка, вілли (а не дерев'яні хати), багато світла, просторих квартир, шуму, гаму тощо.

Цей галасливий світ усім своїм розмахом мусить виокремити самотність ліричного героя у пеклі війни, прочинити його внутрішній світ та сповістити про зміну інтонацій. Звідси в ролі Гунара Цилінскіса стільки внутрішніх монологів, сповідальності (де він ледве не Сент-Екзюпері) та сумнівів (ідентифікаційних епізодів з дзеркалами). Кузнецов Цилінскіса – легкий, гнучкий, тонкий та чуттєвий персонаж (нетутешній, нерадянський), а от Кузнецов актора Михайлова, попри свою праведну порядність, все ж достатньо бірюковатий в звичках.

Через цю загубленість бійця невидимого фронту починають ввижатися натяки, що ледве не все у цій версії Кузнецова фейк, лише кіно, умовність, бо насправді все було зовсім інакше (наприклад, ляп з написом "газ" на паркані Палацу Потоцьких чи фрагмент з кобітою, яка їсть під час промови Гітлера), що Кузнецов – лише тінь на стіні.

Гунар Цилінскіс біля могили Кузнецова на Пагорбі Слави у Львові (фото: oblgazeta.ru)

У цій версії його життя та діяльності глядачам м'якими інтонаціями демонструють ефектну казочку про сексуального розвідника Кузнецова. Імпозанта-ловеласа, елегійного романтика, якому кляті іроди зруйнували світле радянське життя. Навколо нього відлига з квіточками на шпалерах, а все таке піднесене та закохане, таке, яке б було, если б не было войны (як співала співачка Толкунова).

Поміж бронебійної хімії між героями Цилінскіса та Вії Артмане (Лідія Лісовська) навіть є епізод, який дещо підважує монументальний образ Кузнецова. Коли він її силою цілує, то вона йому каже, що він починає бути схожим на всіх. Згодом, у млості, вона вже зрікається попередніх слів, оскільки він – таки інакший (відрізняється від усіх навколо). Але Кузнецов бере її рукою за обличчя та впевнено заявляє, що він такий як усі.

Цікаво, чи є у цьому епізоді якесь подвійне дно, чи це лише особливість прошивки цієї версії, де Лісовська, як елемент польського підпілля, лише здогадується, що Кузнецов радянський розвідник? У Загоні спеціального призначення Лісовська чекає на пароль від радянських органів, немає жодних натяків на хоч якесь польське підпілля, вони не цілуються, а німці арештовують Валю Довгер, а не її. Лісовська така трохи зачухана тим провінційним містом Рівне, а тут героїня Вії Артмане аж пломеніє сексом, дихає ним зі своїм звабливим акцентом, модними сукенками, хутрами, прикрасами тощо. Є у ній щось сецесійне, відгомін колишньої слави.

Зовсім інакша у фільмі Георгієва й Валя Довгер (дочка американського адмірала Джексона Тейта – Вікторія Федорова), яка також отримує свій поцілунок від Кузнецова.

Зміна інтонацій в 60-х привозить з собою слова Кузнецова про добрих німців (на Уралмаші), фразу про "область інтимних стосунків" (з уст німців, звичайно), слово "лайно" (як характеристику людини), момент паузного гуманізму щодо німецького офіцера в якого під Курськом загинув 16-річний син, німецьких фронтовиків, яких задовбала війна, а також готовність німецьких офіцерів (майор Геттель) до перемовин з англійською розвідкою.

Люб'язного фріца Геттеля грає Юрій Соломін, який за два роки гратиме радянського розвідника в Ад'ютанті його високоповажності, а в 1971 високоморального київського майора Головка у фільмі Суламіф Цибульник Інспектор карного розшуку. У Загоні Геттеля знешкоджує сам Кузнецов, а тут його вбиває польське підпілля.

Якщо добивати акторську тему, то Євген Весник в комічній ролі комерсанта приходить сюди, наче зі знімального майданчика Невловимих месників (1966), а актор Анатолій Ромашин в ролі обер-лейтенанта, якого вбиває Кузнецов, ніби не роздягався після фільму Циклон розпочнеться вночі, де він також грає обер-лейтенанта (але вже радянського розвідника).

Самого ж Кузнецова у фільмі Сильні Духом вбивають німці, а не якісь бандерівці (як впевнено та смачно стріляє у Камінського чувак, який грає фріца). Радянський глядач за деревами так і не бачить того, як саме помирає народний герой (лиш журливо споглядає небо). Перед смертю Кузнецов вмивається у струмку (цитують у Загоні) та змиває з себе остогидлу маску (шкуру ворога). Цей відкритий фінал, який би зацінили творці 2-го сезону Справжнього детектива, додає сотерілогічного лоску постаті Кузнецова, яка возноситься у вічність після героїчної борні з нацистською гадиною-гидотою.

Але за цим майстерним апостольством віри глядачеві не варто забувати, що він має справу з радянською пропагандою. У фільмі немає жодного українського слова, жодної української пісні (всі пісні російською), одна згадка про українців від гауляйтера Коха, якісь стилізовані тризуби та лише україномовні вивіски обабіч німецьких.

Кінохроніка міксується з нацистськими вечірками, які мають демонструвати непорочній радянській душі всю глибину фріцівського падіння ("А я, панове, цей рік зустрічав у Парижі. Це була оригінальна зустріч. Перепрошую, а скільки ви після цього лікувались?") Мерзенна розпуста скрізь і довкола (смішний епізод з радянською розвідницею у ліжку під розп'яттям).

Стереотипна гітлерівська сучка з книжки Дольд-Михайлика та голокостних фільмів пізніх сорокових. Джаз-банда у чудовому епізоді нацистського пікніка. Згадка про Отто Скорцені, де пропаганда стрибає на 20 років вперед (в актуальний 1967 рік) та розповідає про його статтю про операцію в Тегерані (в контексті холодної війни). Закадровий голос розповідає з майбутнього про смертну кару для Еріка Коха, але ще сам не знає, що той помре аж у 1986 році, і його вважатимуть сталінським агентом.

І поки губернатор Свердловської області просить Львівську міську раду передати на перепоховання рештки Миколи Кузнецова, то варто переглянути місцеві локації у фільмі Сильні духом.