Зміст статті

2 серпня 2019Михайло Сокульський

Лембергмен на Терлецького

Громадський двобій за долю будинку Терлецького на вулиці Сахарова.

Виїзне засідання виконкому Львівської міської ради щодо будинку Терлецького на вулиці Сахарова.

Подвір’я будинку Терлецького зустрічає затишним простором під соснами і розігрітою вже традиційними фейсбуківськими перегонами різношерстою юрбою, яка готова знову і знову захищати свої власні переконання (після битви петицій). Пострадянські галицькі бабусі з лихим огнем в очах і нестаречою заповзятістю гордо стоять поміж численніших молодиків. Ось так відразу й не скажеш, кого вони підтримують. Вони щось тихо між собою теревенять, немов би відпочивають перед тим, як доведеться перекрикувати чиновників та волати "Ганьба". Поруч на стіні самої вілли представники забудовника розклеюють знимки з теплими ламповими зображеннями майбутньої споруди, мовляв, дивіться, як це гарно, ми ніякі не вандали, ми лише думаємо про людей та їхній добробут.

Неквапом в цю розімлілу ідилію починають заходити чиновники Львівської міської ради. Спершу з'являється секретар ЛМР Анатолій Забарило, який зі щирою посмішкою відкрито іде поміж бабусь. А ось і відчайдушний ветеран облоги Ратуші Євген Бойко, який невинно постраждав під час  відомих подій. У розмовах з бабцями вони говорять слова про необхідність заміни старого новим, і відразу починають на них сичати на радість легіням. Збоку, тихенько у темних окулярах стоїть та потягує файчину панич Чаплінський, головний архітектор Львова. Поміж сумирних журналістів та дебелих айтішників можна помітити ще одного контуженого під час облоги Ратуші, заступника міського голови Львова Геннадія Васьківа.

Останнім у цю ідилію на Сахарова приходить сам Андрій Садовий, який мудрим Соломоном має примирити козлів та овець і настановити всіх на путь істинну. Втім, лик праведного судді в постаті пана голови починає щезати відразу після вступної промови. Він ще видніється під час першого раунду дискусії, де представник забудовника наводить адекватні аргументи на користь нового офісного центру для атійшників, а член товариства охорони пам'яток історії та культури також впевнено і аргументовано захищає будівлю від всіляких нелюдів. І під час теплої пасторальної ностальгії про життєвий шлях Михайла Терлецького, педагога та аптекаря, його млин і місцевий галицький Світязь, якою жевріють спогади його внучатої племінниці.

Але коли з дебелими айтішниками починають змагатися галицькі бабусі, то мудрий суддя перетворюється на лисичку-сестричку з народної казки. Садовий охоче самостверджується і явно отримує якесь нездорове задоволення під час сварок з пенсіонерками, коли ставлячи їх на місце під час різких випадів чи заїждженого "Ганьба". Водночас він активно запрошує їх виступити на захист будинку та відверто насолоджуючись їхніми експресивними відповідями.

Забудовника під час цієї дискусії підтримують також рядові персонажі, типу, місцевого мешканця. Він більше нагадує школяра біля дошки зі своїми банальними словами про  поступ вперед і небажання дивитися на старі будинки. Навіть лівак з Чорного стягу, який прийшов захищати будинок Терлецького, не настільки штучний, як цей місцевий мешканець. Також своє слівце вставляє й незалежний журналіст Андрій Дрозда, який топить за спорудження нового ІТ-центру, оскільки живе в цьому районі, а в офісі в будинку Терлецького йому колись під'єднали інтернет.

Зрештою цей балаган припиняє миротворець Садовий, який урочисто заявляє, що Львів належить громаді, і тому це лише початок, проблему вирішать, компромісу бути. Під "Слава Льовову! Слава Україні!" він запрошує панство на гостину до будинку Терлецького, щоб всі могли наочно переконатися у тому, наскільки сильно змінили будівлю зсередини, а, відтак, нарешті погодитися з думкою Чаплінського про те, що це ніяка не пам'ятка архітектури, а так, реконструйоване румовище.

Дивно лише, що на слухання не прийшов львівський активіст Іван Спринський. Той би точно дорікнув чимось фарбованому лисові та став би грудьми на захист громади. А так він тільки репостить якісь проязичницькі дописи у своєму фейсбуці. Дивина та й годі.

Автор: Михайло Сокульський