Львівський синдбад Іван Косинін

"Пан Іван Косинін – це феномен на тлі галицького мистецького середовища. Музикант-віртуоз, поліглот, вправний графік та живописець, обдарований белетрист, автор напрочуд цікавих мемуарів, оповідань, драматичних творів" – переконливо заявляє в розмові з Варіантами Вітольд Мілош.

Про феномен важко писати. З одного боку, начебто й не бракує матеріалів: рукописи, малюнки, ноти, спогади. Творчий доробок Косиніна переконливо засвідчує багатогранність його таланту. З іншого боку, увесь час постає запитання: чому це все нікому не потрібно, не досліджується, а лежить пилом в архівах? Чому до Косиніна, якщо не зверхньо, то так іронічно та легковажно ставилися ті, з ким його звела доля у Львові? Чому він не вписався в середовище української творчої інтелігенції Львова минулого століття? На дисонанс у сприйнятті Косиніна першим звернув увагу єдиний дослідник його життя Олександр Нога. Він заперечував образ Косиніна, як дивакуватого авантюриста, який створив свого часу Петро Карманський та підхопили Михайло Рудницький і  Роман Іваничук (роман "Шрами на скалі"). Нога також був переконаний, що творчість Косиніна все ще чекає на свого дослідника.

Рукописи трьох томів мемуарів, п'єс та нот Івана Косиніна (1883-1959) зберігаються у Львівському історичному архіві у фонді Наукового товариства ім. Шевченка. Слідом за Олесем Ногою спробували ознайомитися з ними й Варіанти. І це, направду, важко, адже це тисячі сторінок рукописних літературних текстів з правками автора та малюнками обабіч. Передусім Варіанти цікавили Мемуари Косиніна, бо саме з них Олесь Нога склав життєпис Косиніна, а також упорядкував хронологію його мандрів усім світом.

Для подолання всіх рукописів Косиніна не вистачає терпіння і часу, однак Мемуари Косиніна – це напрочуд цікава белетристика в дусі та стилі свого часу. Їх можна читати з будь-якої сторінки, глави чи частини. І це насправді не біографія Косиніна, про що сам автор й попереджає читача у вступі, а справжній художній твір, який написала декількома мовами талановита людина.

"Писав я не в разі автобіографії, а так що дня згадав або з перспективи часу затужив до далекої моєї минувшини. Тому не найдеш там в таким порядку написана як пишуть "мемуари" або "вспомини", де дати і роки пливуть в порядку по собі. Є це з настроїв, з вспоминів моєї минувшини пере… інколи через призму нинішніх настроїв".

Мемуари мають чітку структуру, своїх героїв, зокрема, й вигаданих Косиніним, свій сюжет, в який вплітаються роздуми автора про любов, Бога, людську долю, страждання, а також побутові картинки з реального життя. У текст рукопису Косинін вносив правки, а от правок редактора не побачиш. Косинін написав Мемуари в 1943-1944 роках у віці 60-ти років на замовлення українського видавництва в Кракові. Мемуари сприймаються як підсумок його спостережень не лише над власним життям, а над людським життям загалом. І разом з тим вони не справляють гнітючого враження, це світлий твір, який сповнений високих романтичних почуттів, яскравих і жвавих замальовок з натури, характерних діалогів, цікавих спогадів й порівнянь з життя різних народів та соціальних груп. Косинін не мав на меті розповідати реальні факти про себе і своє життя. Він скористався споминами про власне минуле, про мандри світом для того, щоб створити світоглядний твір, передати свої відчуття та поставити перед читачем питання, які йому так і не вдалося розв'язати у своєму житті.

Чи варто довіряти історії життя Косиніна, яку він склав сам? Відповіді на це немає. Його факти неможливо підтвердити чи спростувати, а опосередковані докази, навіть назви вулиць чи номери будинків в яких він жив у Чикаго, Парижі чи Львові, також не слугують надійними підтвердженнями правдивості всього описаного. Наприклад, Варіанти спробували розшукати квартиру на вулиці Сенаторській, 4 (зараз Стецька) у Львові, де в 30-40-х роках минулого століття Косинін мешкав разом з молодшою сестрою Марією. Будинок дивним чином зберігся, в ньому не побачиш слідів розрухи, ремонту чи перебудови. Його прикрашає пам'ятна табличка на честь професора Могаммеда Садик-бейя Агабек-заде – відомого польського і українського сходознавця, російського офіцера (генерал-майора), азербайджанця за походженням. Він був сусідом Косиніна до 1942 року. Але в Мемуарах про це нема жодної згадки. Олесь Нога стверджує, що в 1944 році на будинок впала бомба, яка зруйнувала квартиру Косиніна, а також знищила всі його творчі наробки. Але ж Мемуари і п'єси вцілили? То бомба або не падала, або Косинін не мешкав тоді в цьому будинку.

Наукові працівники Личаківського цвинтаря розшукали записи в книгах, які свідчать про те, що останнім адресою мешкання сестри Марії, а відтак, вірогідно, й самого Івана Косиніна був будинок на вулиці Шота Руставелі, 8/2. Сусіди розповіли, що цей будинок на початку війни німці передали в розпорядження львів'ян, яких виселяли з районів, де заселялись німецькі офіцери. Ймовірно, що Косиніни ще на початку окупації були змушені перебратись з Сенаторської на Карпатенштрасе (Руставелі). І вже там доживали свій вік в сусідстві з Петром Карманським, який мешкав у будинку Зиблікевича, 7 (Івана Франка, 37).

У випадку з Косиніним шукати доказів того, про що йдеться в його в Мемуарах, може бути хибним шляхом, який ніяк не наближує до розуміння його постаті. Життя і творчість Івана Косиніна – це історія про людину, яка не торгувала, а заробляла на життя своїми талантами. Саме талантами, бо Косінин не мав офіційно завершеної середньої чи вищої освіти, дипломів та звань. І ця обставина викликала в одних подив, а в інших – очевидне роздратування, а, можливо, й заздрість.Життя Косиніна на дві частини розділила важка хвороба, яка поклала край його успішній кар'єрі музиканта-віртуоза. Косинін, як він сам оповідає, вмів грати одночасно одною рукою на  фортеп'яно, а іншою – на скрипці. 

Максим Рильський у автобіографії згадав скрипаля поміж тих, хто справив на нього найсильніше враження в гімназичні роки: "Гра Івана Косинина на скрипці і сама ця оригінальна постать дуже цікавлять М.Р." Рильський присвятив Косиніну настроєву імпресію "Іванові Косинину" (1918).

З тихих струн злетіли птиці

І шепочуть таємниці

Про далекий білий острів серед хвиль і бурунів

Про далеку пристань мрії

Де забутий цвіт леліє

Цвіт минулих чистих днів

Тихше... тихше... крила впали... Струни ніжно заспівали,

Що над нами ясний янгол свій пречистий вид схилив.

Що і нас ще не забули

Що і нашу тугу вчули

Серед хвиль і бурунів.

Особиста трагедія Косиніна розігралась на тлі бурхливих історичних подій двадцятого століття. Він був свідком двох великих воєн, декількох революцій в різних країнах. На власні очі, а не з газет чи кіноекранів, Косинін бачив досягнення технічного прогресу та індустріальної революції в Новому світі. Париж, яким так захоплювались галичани, він вважав у тому плані відсталим містом в порівняні з Чикаго чи Нью-Йорком. Косинін в своєму житті пройшов випробування багатством і злиднями, владою і репресіями. Але ніколи не зрадив собі. Залишався українцем, хоч народився в змішаному шлюбі знімеченого серба та українки, а в подорожах часто забував українську мову. Шанував людей за таланти та людські якості, а не за їхнє походження чи національність. Не звертав уваги на заздрощі й наклепи і вмів прощати образи. Незважаючи на не зовсім лестивий для нього спомин Петра Карманського він до останнього навідувався до свого приятеля-сусіда та товаришував з його дружиною. Любив дітей і тварин. Для перших охоче ілюстрував казки, а про других писав симпатичні оповідки. Понад усе це Іван Косинін був невиправним романтиком, все життя шукав неземного кохання і був готовий заради цього йти за край землі.

Попри хаотичність викладу подій нескладно зауважити, що Косинін значну частину Мемуарів приділяє спогадам до 1905 року. Саме цей рік став вершиною в його кар'єрі музиканта-скрипаля, якої він прагнув і до якої він йшов багато років. Музикальний талант та  ідеальний слух проявилися в Косиніна ще в дитинстві. Добрі люди допомогли йому навчитися грі на скрипці, бо сім'я Косиніних не мала на це грошей. А далі – подорож і навчання в Варшаві, Італії, перші успіхи як виконавця-віртуоза, контракти на виступи в Чикаго, куди він поїхав до рідного брата-журналіста, гідні заробітки та можливість подорожувати світом. Однак тривало це все недовго.

Професійна хвороба рук поставила крапку на його музичній кар'єрі. Косинін тяжко це пережив, але в Мемуарах він не пов'язує свої страждання безпосередньо з хворобою. Проте їхня сила відчутна в його історії про трагічне кохання до умовної прекрасної Беатріче, яку він нібито зустрів в далекій Америці. Романтичний образ цієї невідомої жінки, ім'я якої Косинін так і не розкрив, супроводжує Косиніна все життя. Ймовірно, що це символ, його Муза і сум за тим, про що мріялось, але що так і не збулося в його житті. Після завершення сценічної кар'єри Косинін писав музику, при нагоді викладав теоретичні музичні дисципліни, давав приватні уроки гри на скрипці. Але музика не могла дати йому стабільний заробіток, оскільки без диплома про освіту важко було влаштуватися на постійну роботу. Виручив брат Орест, який знаючи про здібність Івана до малювання, допоміг йому отримати перші замовлення на виготовлення ілюстрацій для українських періодичних видань. Так Іван Косинін став графіком-ілюстратором.

Творчий спадок художника Івана Косиніна дійшов до нас в значному об'ємі. Окрім графічних ілюстрацій, які опублікував Олесь Нога, Варіантам вдалось відшукати два акварельні ескізи в фондах Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького і декілька десятків акварелей та графічних робіт у фондах Національного музею ім. Шептицького. Їх ще ніхто не досліджував. Акварельні ескізи "Руїни і Феместоклес" з підписом "Факультет історичний" і "Капітуляція" Косинін зробив в 1944 році на замовлення бібліотеки університету, яке він отримав за сприяння професора Вацлава Морачевського. У Нацмузеї натомість зберігаються його ілюстрації до казок Івана Франка та декілька графічних робіт. Більшість з них датовані 1956 роком, але це дата створення малюнків чи дата їхнього включення до колекції музею?

Перший погляд на його акварельні ескізи може здивувати та розчарувати. Подібне можна відчути й під час ознайомлення з частиною робіт з фондів Нацмузею. Ймовірно, що з віком хвороба рук у Косиніна таки прогресувала. Малювати в останні роки життя йому було не менш складно, ніж колись стало грати на скрипці. Втім навіть у пізніх роботах відчувається рівень Косиніна-художника, який значно вищий середнього.

Також сумнівною видається Варіантам й теза Олеся Ноги про Косиніна як пророка сюрреалізму в Галичині. Роботи його, як вважає Вітольд Мілош, не мали власного стиля, а були проявом еклектики, сумішшю традиційних ілюстраторських прийомів.

"Тоді з фотографією було сутужно і коштовно. Через це ілюстрації виконували декілька функцій: фото, ілюстрація оповідки і трохи картини для бідних. На додачу, переважна більшість тих ілюстрацій сповнена дуже сильного та не завше потрібного символізму. Косинін – традиційний художник, без польоту, але старанний. Мав хист і дещо смаку. Звісно, що пан Іван знав про новітні течії в образотворчому мистецтві, але він завжди орієнтувався на здоровий глузд та смак замовника. Його стиль можна назвати "академізм для широких мас", те, що в "Завісі" Генріха Семирадського в Оперному. Щодо карикатур Косиніна, то вони скорше нагадують твори Арчімбольдо, який малював портрети з овочів та фруктів, аніж модерністів. Також подібні карикатури можна було зустріти у найпопулярнішому гумористичному часописі Сімпліцісімус" – пояснив Мілош. 

У завершальний період свого життя, який припав на роки німецького й радянського Львова, Іван Косинін втратив можливість заробляти музикою та графічними ілюстраціями і тому перебивався  випадковими заробітками, давав приватні уроки музики чи англійської мови, малював інколи декорації чи ескізи театральних костюмів. У 40-60-х роках минулого століття літературна діяльність стає для нього основним творчим заняттям. Косинін створює понад десять п'єс для театру, Мемуари та оповідання з життя звірят без надії на їхню публікацію. Бо його повість про шахтарів не пустив до публікації секретар львівської організації Спілки радянської письменників Ярослав Цурковський.

Найчастіше ім'я Івана Косиніна згадується поблизу львівського літературного гуртка "Молода Муза" (1906-1909). Косинін повернувся до Львова з чергової закордонної подорожі в 1907 році та затримався того разу в місті аж до 1913 року. Тут варто звернути увагу на одну особливість. Де б не був Косинін, чим би він не займався, його життя і діяльність завжди тісно були пов'язані з життям української громади. Так, в Мемуарах він згадує, що його батько сам прийшов у львівську "Бесіду" і запропонував свої послуги цій організації, а потім працював листоношою в "Просвіті". Брат був видавцем української періодики в США, а сестра Марія працювала в страховій компанії "Дністер". Сам Іван Косинін після своїх концертів вносив частину своїх заробітків на рахунки українських благодійних організацій. Пізніше працював ілюстратором в українських виданнях: дитячому журналі "Дзвінок", журналі "Ілюстрована Україна", календарі "Просвіти", розробляв ескізи благодійних листівок для українських товариств, а згодом працював діловодом в Міністерстві закордонних справ УНР, оскільки володів майже десятьма мовами.

Петро Карманський появу Івана Косиніна у Львові описує так: "В тому часі з далекої Америки злетів до Львова екзотичний птах, Косинін, якого ніхто досі не знав і який був для усіх загадкою. Гарний парень, десь біля тридцятки, з дивно блискучими карими очима, з довгим темним волоссям, з передчасною лисиною посередині; порядно одягнутий, з панськими поведінками і жестами аристократа зразу звернув на себе загальну увагу і з перших днів зробився сенсацією нашого Львова. Говорив бездоганно по-англійськи, французьки й німецьки; мешкав у "Нар. Гостинниці", побренькував доларами, їв добрі вечері, запиваючи дорогим віном. Що ж дивного, що представники нашої еліти тільки витріщили очі з дива, бачучи цього загадкового папка в товаристві здекласованих інтелігентів, за яких нас, митців, вважали усі громадські потентати. Хто це може бути? Перешіптувалися між собою; а далі прийшлося одному по однім сходити зі своїх п'єдесталів і прохати нашої інтервенції у робленні знайомости з небувалим гостем. Байдуже було їм до того, що цей рідкий птах походив із самих низів, що він не мав шкільної освіти, а добував її, як поденний робітник у Канаді, що про його родинну мораль ходили не найліпші слухи, а що найважніше, що він був скрипаком і мізерним графіком, отже не мав ніяких даних, щоб добути титул радника або директора. Косинін зробився модною фігурою, навіть наші дами не цуралися його товариства. Тільки було жити і Бога хвалити".

Отож Косиніна запросили долучитися до гуртка "Молода муза". Найбільш тісні дружні стосунки в нього були з поетом Василем Пачовським. Косинін був автором ілюстрацій до збірки Пачовського "Ладі та Марені терновий огонь мій". За свідченням Пачовського Косинін відразу "захопив ціле окруженє незвичайною інтелігентністю, ніжністю і артистичністю конструкції духової та любов'ю до всього, що українське". Косинін вписався в середовище молодомузівців, які, як і він сам, були маргіналами та намагалися показово нехтувати буржуазними традиціями. Молодомузівці-чоловіки вели богемний образ життя, збиралися в кав'ярнях, випивали тощо. Не лише поведінкою, але й творчістю вони намагалися наслідувати європейські сучасні віяння: символізм та своєрідно зрозумілий модернізм.

Дослідниця Тамара Гундорова вважає, що молодомузівська "богема мала інтернаціональне коріння – Лепкий приїздив з Кракова і привозив краківський дух, Карманський повернувся з Італії і привіз із собою "кипариси замість верб, Тибр замість Дніпра", Косинін приїхав з Америки. Містичної атмосфери надавали апеляція до буддизму, Гангу, Індії у творах молодомузівців, що забезпечувало їхнім творам так званий галицький орієнталізм" – писала вона .Членів гуртка об'єднували не лише походження, культурні уподобання, дозвілля, але й товариські зв'язки. "Що об'єднувало моломузівців? – запитував пізніше Михайло Рудницький і сам же відповідав: "Передусім товариські зв'язки (…)".

Ймовірно, що саме так і було. Але з часом все змінилось. Молодомузівська богема перетворилась в галицьку українську еліту. Її ідеали, як в тім й товариські зв'язки, не витримали перевірки часом, а мода на символізм досить швидко проминула. Реальне життя було брутальним і потребувало від галицьких літераторів інших якостей та вмінь, ніж розмови про високе мистецтво та культуру за чаркою в кав'ярні. Щоб відбутись в житті, більшості з них довелось пристати на компроміси як творчі, так і з власною совістю. Відомо, що Яцків та Твердохліб співпрацювали і підтримували польську владу в Галичині, Рудницький і Карманський, натомість, прислужилися радянській владі. І лише Косинін залишався послідовним представником молодомузівської богеми до кінця свого життя: ніколи не був членом творчих спілок (окрім "Молодої Музи") чи партій. Не написав жодного твору про владу, а в Мемуарах ніколи не вдавався до оціночних суджень подій та діячів світової історії, свідком яких йому довелось стати.

"До Косиніна цілком підходить визначення Стефана Цвайга – співець свого життя. Так він писав про Казанову. Косинін написав справжню поему свого життя. Інша справа, що його рукопис є лише начерком. Але якщо відредагувати, то це буде сильна проза. Косинін добрий у трилогії. Він – Синдбад у своїх мемуарах" – переконаний Вітольд Мілош.

Невідомо за яких обставин Івана Косиніна поховали на центральному полі №2 Личаківського цвинтаря у Львові, бо наприкінці 50-х років там вже ховали лише поважних номенклатурних бонз, їхніх родичів та видатних діячів радянського Львова. Проте Косинін заслуговує на поважне місце не лише на цвинтарі, але й на любов та повагу своїх співвітчизників.

Іван Андрусяк, "Пам'яті Івана Косиніна"

завертай мене боже додому

там дівчата як писанки гарні

там лубка на огризку лубкому

намалюю під муром каварні

там химери злітають з полотенпастуха леонардо да гойї

там не ждуть покривала для плоті

а сльози аскетично нагої

там в труну підстеляють подушку

там готують салати з кропиви

там лиш скрипка простить і послушно

піде жебрати грошей на пиво