Лютий на Пагорбі

Тихий ранок на Пагорбі слави у Львові зустрічає своїх святкових відвідувачів принадною порожнечею.

Через коронавірусний карантин цього року ситуація на Пагорбі слави у Львові відбувається у цілковитій тиші навколишніх полісменів у кожних куточках та закутках. Можна, звісно, ще очікувати на прибуття нині богобоязливої процесії Московського патріархату, але поки їх ще немає, то нащадки поодинці, рідко двійками чи цілими сім'ями, заходять з бузком і квітами на територію Пагорбу слави.

Звісно, що під пильним наглядом поліції.

А також прискіпливим позирком місцевих активістів з юними націоналістами у нових балансах зі свободівського Сокола та Галицької молоді (цікаво, що ГО "Галицька молодь" чомусь зареєстрована на відомого в екзилі журналіста Володимира Павліва, який свого часу урочисто зрікався галицького сепаратизму).

Традиційний сторож травневих акцій на Пагорбі слави, свободівець Мельничук, схоже, що пішов на пенсію, і тому старшою, поміж місцевих націоналістів, можна вважати наразі відому місцеву Білосніжку – Олену Живко. Колишня правосекториня світить всім в колі друзів сережками Шанель. Минулого року на 9 травня вона вигулювала на Пагорбі слави кросівки Шанель, тож наступного, 2021 року, вона мусить прийти 9 травня на Пагорб слави вже у плащику від Шанель.

Схоже, що саме тому за цьогорічну клоунду на Пагорбі слави відповідає Іван Спринський, відомий у Львові невідомо хто. Типу, мистець-провокатор, але насправді його тупенькі акції завжди лиш профанують і мистецтво, і провокацію.

Нині його колонка тролить Пагорб слави, якщо не вірусними засторогами німецькою мовою, то пародіями Ореста Лютого на естетику соцреалізму.

Якби це на Пагорбі слави робив би хтось інший, а не Спринський, то це б ще мало відчуття якоїсь пікантної перчинки (а років п'ять тому – взагалі поготів). Але зараз сам образ Спринського, який від'ївся на карантині та заріс авесаломом, нівелює навіть мінімальні іскорки тролінгу. Його благообразна парсунка з юридичною літературою під пахвою видає у ньому банальну школоту, дрібного хулігана, який би сам ніколи не додумався до подібної ідеї, і тому варто десь навсібіч почати шукати якихось старших товаришів, які підштовхнули його на такий подвиг. На щастя таких нині на Пагорбі слави можна знайти у кожному куточку чи закутку. Ззаду один лаокооновий локон дорогоцінного волосся Спринського цнотливенько заплетений у зелененьку гумочку, і це видиво підштовхує коґіто вже до зовсім сумних підсумків щодо життєвих орієнтирів його лібідо. Але Пагорб слави у Львові бачив ще не таку чудасію.