Європейський корпус солідарності

Отримати повідомлення "Вітаємо в Сирії", вперше в житті взяти до рук Коран, зустріти світанок на повітряній кулі у Кападокії, а потім проводжати сонце серед ідолів острова Пасхи. Як встигнути зробити все це на карантині, а головне абсолютно безкоштовно і безпечно для вашого життя, перевірила кореспондентка Варіантів.

Раніше я писала про програму Європейського Союзу для молоді – Еразмус +, але тоді йшлося про академічну мобільність, навчання у Фінляндії. Пригоди ж згадані у цьому матеріалі теж оплатив ЕС, тільки збирати довідки про оцінки та здавати тести з англійської цього разу не довелось. Я стала волонтером Європейського корпусу солідарності (ESC – European Solidarity Corp). 

Європейський корпус солідарності – це ініціатива Європейського Союзу, яка надає молодому поколінню можливості волонтерити або стажуватись у проєктах, що сприяють взаємодії, солідарності та демократії у Європі. ESC об'єднує понад 50 країн. Участь у проєктах можуть взяти люди від 18 до 30 років.

За правилами корпусу, організація, що приймає волонтерів, оплачує їм харчування та проживання, щомісяця виплачує pocket money (сума залежить від прожиткового мінімуму у країні волонтерства) та повертає кошти за авіаквитки. Крім цього, учасник безкоштовно отримує страховий поліс Signa, який віднедавна передбача й лікування від Covid-19.

Щоб податись на проєкт, достатньо зареєструватись на офіційному сайті ESC, заповнити профіль (дати розгорнуті відповіді на запитання: чому ви хочете взяти участь у ініціативі, який у вас досвід і який вклад у розвиток проєкту ви готові внести) та клікнути на кнопку "apply". Зловити удачу можна і випадково, у Фейсбуці. Українські ГО, які займаються міжнародним волонтерством, оголошують там про набір на проєкти своїх партнерів (перевіряйте знак якості організації на офіційному сайті ESC).

У моєму випадку, до речі, так і сталось. Все, що залишилось зробити: заповнити CV у форматі Europass та написала мотиваційний лист. Заявку поштою переслали партнеру і вже через тиждень повідомили, що беруть волонтером. Ще через шість днів я сиділа в літаку і дивувалась з того, настільки швидким був процес. Однак, як пояснили мені пізніше, так швидко учасників відбирають, коли хтось із кандидатів відмовився і потрібно знайти заміну або потрібну кількість волонтерів попросту не зібрали.

Мене приймала турецька ГО "Гегед", яка реалізує проєкт "Volunteers empowering vulnerable social groups". Волонтери викладають базову англійську для дітей-біженців з Сирії та Афганістану у центрах неформальної освіти, проводять англійські розмовні клуби, беруть участь в екологічних акціях, а також можуть запропонувати та організувати власні активності, спрямовані на розвиток молоді з вразливих соціальних груп.

Про Туреччину я спершу і думати не хотіла. Навмисно відкидала такий варіант через купу стереотипів, і наполегливо писала листи в організації Європи та Південної Кореї (остання не входить до ECS). Але через ковід то для українців в'їзд закривали, то на самоізоляції за своїм коштом треба було відсидіти. Вирішила забути про стереотипи – і подалась.

На проєкті я зосередилась лише на одній активності – займалась організацією спікінг-клабів для молоді Газіантепа (місто на півдні країни, за кілометрів 50 до кордону з Сирією). Це була можливість попрактикувати англійську і спробувати себе у ролі викладача. Спікінг-клаби проводили у місцевому освітньому центрі для молоді. На заняття в основному приходили студенти. Іноді долучались і учні старшої школи.

Перед тим, як організовувати класи, організація проводила лекції для волонтерів про методи неформальної освіти, стрес-менеджмент  і специфіку кожної активності. На розмовних клубах доводилось вмикати креативність на повну, придумувати ігри, "розігріви", вікторини, а головне дискусії, щоб учасники змогли говорити як можна більше.

Загалом англійську у нетуристичній Туреччині, як і реальний цінник товарів на базарі, знайти дуже складно. У магазинах, ресторанах, музеях, навіть у Starbucks ніхто не намагатиметься говорити з вами англійською, використовувати хоча б базові фрази: "У закладі чи з собою?", "Пакет потрібний?", "Картка або готівка?" Персонал обходиться мовою жестів і впевненою турецькою, дарма що кажеш "турче йок".

Турецької, до речі, нас вчили. Локальні волонтери щотижня проводили обов'язкові уроки для учасників проєкту. А ще, крім турецької, викладали арабську – другу за популярністю мову у Газіантепі. Виявилось, що пояснювати англійську для сирійських дітей без знання арабської майже нереально. Італійці, іспанці, українці, а серед них і я, відмовлялись від занять з дітьми. Така активність була під силу лише носіям мови: тунісцям і марокканцям.

Газіантеп, де реалізують проєкт, місто-мільйонник. Колись воно було вірменським Антепом. Тут ще залишились старі квартали, а деякі мечеті раніше були церквами. Місто визнають гастрономічною столицею Туреччини. Справді, одна з моїх перших асоціацій, які виникають, коли думаю про нього, столи, які постійно зсовують для великої компанії, і завалюють наїдками. Пахлава, кюнафе, гюзлеме, бейран, фісташкова кава тощо. Всього спробувати і за два місяці навіть не встигнеш. Тому в української команди проєкту навіть жарт з'явився: "сів – ґудзик розстебнув".

А волонтер з Тунісу заявляв, що назве дочку Дондурма (традиційне турецьке морозиво з козиного молока),  а сина – Дьонер. Варто зазначити, що у брошурі проєкту, яку кожен волонтер отримував перед вильотом у Туреччину йшлося про те, що місто досить консервативне і тому краще не гуляйти пізно ввечері самому. Місцеві, зокрема учасники мого спікінг-клабу, погоджуються. Кажуть, Газіантеп релігійний та досить кримінальний.

Все що вам захочеться, але на вихідних. Вони у волонтерів у суботу-неділю. Додатково можна взяти ще чотири дні, заздалегідь узгодивши дати з координатором проєкту. Поїхати кудись можна, наприклад, з місцевими студентськими організаціями, що займаються автобусними турами. Ця опція досить популярна серед турецької молоді. Нею скористалась і наша українська компанія.

Ми з’їздили на трекінг в гори, побували у Каппадокії, а також зустріли захід сонця на горі Немрут, де на вершині є стародавня гробниця у вигляді піраміди з кам'яними головами грецьких богів (рекомендую). Кожен тур обійшовся нам в 100-170 турецьких лір (11-19 євро). Можете вирушити у подорож і самі, але пам'ятайте, що замість англійської вам все впевнено пояснюватимуть турецькою. Важко не розгубитись. Перестрахуйтесь та запросіть з собою когось місцевого, наприклад локального волонтера з місцевої організації.

Цей пункт наших подорожей заслуговує на особливу увагу. Кіліс – місто на самому кордоні Туреччини з Сирією. Там нас зустрічали представники місцевої громадської організації, яка займається спортивним розвитком дітей біженців (з самого початку ГО організувала у місті школу, де викладали арабською, але після того, як у Туреччині заборонили сирійські навчальні заклади, організація зупинилась лише на фізичному вихованні). З дітьми ми провели день, грали в пінг-понг та баскетбол, а потім поїхали подивитись, як виглядає кордон. Коли під'їжджали на таксі, вдалось здалеку побачити сирійський прапор. Окрім нього нічого особливо не нагадувало, що поблизу пролягає лінія розмежування. Вздовж кордону висаджені інжирні сади. Однак через стіну люди досі намагаються нелегально перетнути кордон.