Зміст статті

9 березня 2021олександр ковальчук

Святослав Вакарчук "Оранжерея" (2021)

Комічні куплети Святослава Вакарчука, які, схоже, ніхто навіть не зауважує в балядній екстазі.

Кумедне блукання Святослава Вакарчука у дзеркальному лабіринті власної творчости на третьому сольному альбомі "Оранжерея".

Святослав Вакарчук на диску "Оранжерея" увесь час блукає в дзеркальному лабіринті власної творчості. Кусає себе за хвіст. Постійно когось нагадує. Грає свої квадрати та обвиває власні стандарти, теми, символи та конструкції. Його дзеркальний лабіринт в утопізмі штучного раю оранжереї стає своєрідною машиною часу, недосяжною спробою вдосконалити досконале. Поміж масок романтичних героїв його лірика відчутно балансує своєю банальною вульгарщиною на межі самопародії, а тому подекуди альбом "Оранжерея" більше нагадує кімнату сміху (з люб'язного дозволу її автора).

На початку треку "Лиш для нас" доводиться відганяти набридливі асоціації з треком Interpol "Rest My Chemistry", але саме Лакана варто втиснути між ці рядки, щоб вся альбомна двозначність ще більше заграла іронічними підколами Вакарчука ("стало моє життя дзеркалом власних снів" у "Моє серце").

Вся "Оранжерея" живе цим розщепленням, а тому завиграшки стає цікавішою, ніж попередні диски "Вночі" (2008) та "Брюссель" (2011) не лише зі своїми хітами ("Вогонь", "За крок до неба", "Саме та"). Вакарчук тут часто відверто стібеться зі своїх слухачів, які навіть не зауважують цього в балядній екстазі, а тому його любовна лірика майже остаточно падає в потенційне роздолля для шкільного фольклору на кшталт підручника з анатомії. Культурним прикладом для вибагливого слухача буде моторний привіт Елтону Джону на треці "Без причини" з його палериною на очах (мистець так бачить, а тому ніхто не може обмежити політ його фантазії навіть тоді, коли вона не піднімається вище плечей).

Самоповторами (які толерантно можна назвати колами життя) він громадить собі пагорб для настанов усім іншим. Він живий класик, його спину притискає нелегка ноша народного пророка та месії (комічний трек "Понад усе", де він дає Фредді Мерк'юрі обабіч грайливої фрази "любить дельфін, коли не один"). У зеніті орієнтирів своїх безсмертних гімнів про головне він хоче стояти десь обабіч Володимира Висоцького та Джонні Кеша, а якщо ні, то хоча б біля Андрія Макаревича на прикладі треку "Диво", де він начебто вже йде на фініші, але на мить таки повертається знову. Якби Вакарчук мав би якісь блати в Діснея, то цей трек легко би пішов саундтреком у новий мультфільм Рая та останній дракон.

Вакарчуку вже самому нарешті стає смішно зі своїх заповітів та заповідей, оскільки машині часу деякі речі таки не підвладні. Його вакарчукізм наказового способу існує лише тому, що Вона постійно вислизає з його рук, постійно не виправдовує жодних його сподівань. Саме про це багатоповерховий вавилон (збудований на піску) його треку "Знову" з ремівською мандоліною, який так нагадує трек "Closer" норвезької співачки Ane Brun з альбому "How Beauty Holds the Hand of Sorrow" (2020).

А тому всі ці пози та маски (наприклад, мачо в маріачах треків "Моє серце" та "Зоре моя", де він римує флешку з кафешкою на тлі батька Тараса) стають йому лише своєрідною компенсацією за цей травматичний досвід, де він може бути лише дороговказом для інших (але не для себе).

Власне кобіта на беквокалі лише посилює цю недосяжність Ідеалу тим, що вона періодично відволікає ліричного героя на хибні цілі своїми фальшивими блискітками для його ракет. Вона завжди зовсім Інша. Інколи вона настільки кітчева, що вже навіть розчиняється в повітрі марою ("Вогонь"). На "Оберіг" (там, де фолку Вакарчука бракує лоску та породи хоча б Ray LaMontagne "I Was Born To Love You") вона дає щось поблизу Evanescence. У панських пасторалях "За крок до неба" вона хоче дати щось з Селін Діон ("D'amour ou d'amitié"), а разом зі закоханим блеянням Вакарчука все це чітко нагадує нью-йоркський дует Дарка й Славко у момент екстази (але без цієї евфемістичної фрази "я побачив тебе і настала весна", яка приховує в народі естафетне посередництво ерекції між весною та плодючістю).

Вакарчук заримовує своє постійне повторення (чи повернення) для відтворення ідеальної формули Любові. У лаконічному треці "Саме та" його романтичний герой-фізик язиком цокає в пошуках своєї Дульсінеї, а тому це такий собі пестливий пінг-понг з треком "Друг" з альбому "Модель" (2001), схоже, що з нагоди історичного ювілею (оскільки "Модель" – це пік творчости Океану Ельзи). Цій закоханій грі бракує лише дещиці до ідеальної формули, а тому машина часу їй знову не допоможе надолужити згаяний час. Двадцять років літання по колу в пошуках втраченого не кожного спонукають копняком до самоіронії (Друга ріка, Скай та легіон інших), але Вакарчук таки поміж цих обранців юдолі.

Тригером альбому "Оранжерея" є трек "Відпусти" з альбому "Янанебібув" (2000), який вже стільки років нагадує тему матері композитора Олексія Рибникова з фільму Казка про зоряного хлопчика (1983) за мотивами Оскара Вайлда, і який двічі варто розчути у "Зоре моя" та "Не зачиняй в спальні вікно". І тут лише можна гадати про те, хто ж має відпустити Святослава Вакарчука чайкою у білий світ: фізика, політика чи Хтось інший. Можливо, що він, наче Брітні Спірс подає нам сигнали про те, що його душу та волю хтось тримає під каблуком? Хоч хтось у цій країні слухає уважно всі його слова?

Автор: олександр ковальчук

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.