Зміст статті

9 травня 2021олександр ковальчук

Квіти у волоссі

День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні у Львові.

День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні на Пагорбі слави у Львові.

Млявий ранок на Пагорбі слави у Львові з нагоди Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні спокійно слухає Ореста Лютого у динаміках. Кучерики Івана Спринського сьогодні чомусь ігнорять це святе місце, а тому торішнього шпрехену на пагорбі не буде.

Пародії Лютого на радянську пісенну класику, до речі, цілком суголосні ще радянській традиції шкільного фольклору, який тихо стібав офіціоз та різницю між зовнішнім й внутрішнім світом будівників комунізму. А от матюки, що періодично злітають з уст Ореста Лютого білокрилим голубом, відверто дратують нащадків ветеранів, які непомітними тінями тихо покладають квіти на святому для них місці. Саме цей момент стає причиною перших міжвікових суперечок про особливості Другої світової війни між сивими пенсіонерками та юними націоналістами в шортах. І це урочисті пенсіонерки ще не бачили бейсболку Олени Живко з написом USA.

Львівська поліція відразу заспокоює ці мляві суперечки. І навіть хлопчик-стример Шарія без особливого ентузіазму кружляє навколо цих щорічних сварок між ідеологічними супротивниками. Він навіщось запустив собі православну борідку, але це якась тавтологія, оскільки і без неї на його парсуні на віки вічні застиг лик православної екстази. Мирне небо над Львовом спонукає до релакси, а тому доходить навіть до такого, що хлопчик Шарія привселюдно зрікається Шарія (та усіх темних справ його через ліве плече) та наголошує вже на тому, що працює вже на іншу контору. Але попри всі свої зречення блогерської нечисті він таки бігає періодично до львівської поліції, щоб жалітися на юних націоналістів у шортах, які вороже заглядають йому у душу та лякають його смиренне серце.

Поволі святе місце Пагорбу слави починає сповняти знайомий запах та дух русского міра. Чужі тут не ходять, але знайомі обличчя з ветеранських та комуністичних організацій Львова й нині змушені шифруватися під масками. Окрім російськомовних паролів майже всіх цих персонажів єднає кохання у радянських фасонах одягу та взуття. Їхні характерні обличчя внутрішнього екзилу пройняті бомжуватими знаками підпільного гетто, яке відкриває свої брами лише раз у рік на 9 травня. Дивний симбіоз комуністичного та православного у цьому фасонному трепеті змушує вагатися між полум'яною любов'ю до найкращої колись країни у світі та аскезою християнського упокорення.

Залякану млявість нащадків намагається хоч якось розбурхати сміло для потрібної картинки місцева членкиня ОПЗЖ Інна Іваночко, але і її візит до могили диверсанта Кузнєцова перебігає без особливого хайпу. Вона наче й згуртовує досі розрізнені групки юних націоналістів у шортиках своєю постаттю та статтю, ніби й намагається гордовитою поставою крокувати крізь це бурхливе море грішників, але мить, і ще раз, і вже вона зривається на істерику. Обіцяє повторити та подолати коричневу, яка нині знищує Україну.

Це вона про Зеленського отак, оскільки згодом її прихильниці будуть так клясти шоколадного Порошенка, ніби той досі п'ятий президент України? Після такої голослівної заяви в опозиційну спину Іваночко летить цілий жмут різноманітних неопалимих слів про "суку Медведчука", а також досвідчені поради про особливості мінетної справи в тісному середовищі ОПЗЖ.

Після таких політичних картинок для спраглих екранів на Пагорбі слави блукають лише поодинокі постаті з квітами, тіні, майже привиди колишнього життя.

Автор: олександр ковальчук

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.