Hutsul Planet "Весняні думи" (2021)

Коломийський проєкт гуцульської неошароварщини Hutsul Planet від Михайла Балуха з другим альбомом відбірного непотребу.

Після першого альбому проєкту Hutsul Planet "Музика гір" (2021) вже варто було здогадатися, що містечкові лабухи не зупиняться ні перед чим у своїх амбіціях, а тому треба сподіватися на цілу колєйку альбомів, які тупо паразитуватимуть на красі Карпатських гір аж до переможного посиніння.

Насправді цей дешевий та сердитий треш від лабуха Балуха своєю осатанілою профанацією невідомо ще що упосліджує. Тицьнути у відсирілий ф'южн дещиці цимбалів, трембіти чи дримби – це ще не гуцульська культура, а лиш районні спроби перетворити гарбуза на карету, задріпаного запора на породистого мерса. На тлі халтури альбому "Весняні думи" навіть Степан Гіга, то ледве не гевал думки, батько закарпатської прокрастинації.

Можна хоч до кінця світу свято вірити у свою спасенну щирість з глибинки (яку ще не перемолов безжалісний світ), але з таким всепланетарним хайпом довкола проєкту має бути хоч якийсь адекватний рівень мислення та виконання. Однак альбом "Весняні думи" – це пекло української естради, яке у своїх найгірших зразках й понині триває з другої половини 80-х років минулого століття ("Вербова дощечка", "Мальована пісня", "Іванку").

Кліше сидить на кліше і кліше поганяє. Підстаркуватий саунд та голос вокалістки (з її обмеженим арсеналом) живуть окремим життям, існують перпендикулярно ("Веснянка", "Косарі"), а вуйка-лабуха з його горлом взагалі не можна підпускати до сцени ("Довгожданий дощ"). Коломийські лабухи хочуть, але ніяк не можуть хоч щось присунути закордонним стандартам, і тому досить дивно, що тут немає Михайла Поплавського в кептарі та з барткою в руках ("Весняні думи").

Час тут зупинився десь на початку 90-х з козирним туманом на сцені ("Крила любові"). Брехунець приніс коломийським гуцулам звістку про якийсь дивовижний та незрозумілий грув, і вони вже так хочуть дати блюзу та року, хоча перлинка урбаністичного соулу України Тетяна Кочергіна ще у 1988 році переплюнула всі їхні куці потуги разом з рокерами XX век.

Безпардонну халтуру Hutsul Planet ще більше увиразнює кумедійне хизування слепом у найгіршому треці альбому "Іванку", який стає особливою родзинкою цього гуцул-порно, де навіть можна узріти пародію на Поповича ("Мальована пісня").

Коломийські лабухи Балуха вкотре могли б, наприклад, послухати ту фантастику, яку зробив Ігор Білозір з народної "Вівці мої, вівці", і раз та назавжди заспокоїтися зі своїми містечковими нуртами ("Сум вівчаря"). А якщо їх вже так плющить від 90-х, то вже краще б слухали Віталія Свирида та мовчали зі своїм убогим хуторянством.