Зміст статті

7 лютого 2022Єлизавета Баурда

Ольга Сіра: Закриття місцевих газет – це загроза інформаційній безпеці держави

Розмова з заступницею редактора одеської газети "Чорноморські новини" Ольгою Сірою.

Варіанти розмовляють з заступницею редактора одеської обласної громадсько-політичної газети "Чорноморські новини" Ольгою Сірою.

"Чорноморським новинам" у 2018-у виповнилося 100 років. Як за цей час змінювалося ваше медіа?

Цьогоріч газеті вже буде 105, знову кругла дата у нас. Історія довга, адже перший номер газети (тоді "Голос пролетария") спадкоємицею якої ми є, вийшов 19 липня 1917-го. Кому вона згодом тільки не належала. Були революційні часи, і, відповідно, не раз змінювалися назва та видавці. Коли в Одесі стояла французька ескадра, то декілька номерів вийшли навіть французькою мовою.

З 1917 до 1929 року часто все змінювалося: і хто контролював газету, і її назви. А з 1929 року газета почала виходити українською мовою та отримала назву "Чорноморська комуна". Кажуть, що "Одесса – русский город", але відтоді вже 93 роки наша газета виходить українською мовою. Безумовно, що у ті часи "Чорноморська комуна" була питомо радянською газетою, з комуністичним спрямуванням матеріалів. Це історія.

Ось декілька штрихів. Лише у 1937-1938 роках розстріляли трьох редакторів газети. Десятеро співробітників полягли на фронтах Другої світової. Під час облоги міста окупантами газета продовжувала виходити, і її доставляли містянам та на передову. Нагороджена медаллю "За оборону Одеси".

Наприкінці 1980 попри те, що газета залишалася органом обкому партії, на її сторінках почали з'являтися альтернативні точки зору. Це було непросто. У 1991 році, зі здобуттям Україною незалежності, газета змінила назву на "Чорноморські новини" та прописала у редакційній політиці такі засадничі принципи: утвердження української державності та української мови як державної, відродження національної свідомості, культури, євроатлантичний курс розвитку.

Відтоді наповнення газети докорінно змінилося. На наших сторінках багато уваги приділяється відновленню історичної правди та популяризації культурних надбань нашого народу. Одна з родзинок – сторінки "Література рідного краю", краєзнавчі добірки, де розповідається про тих, чиї наукові відкриття, творчі стежки чи житейські турботи пов'язані з нашим краєм.

У понад столітньому життєписі газети особливо вирізняється старт 2010 років. Тоді нас роздержавили ще задовго до набуття чинності відповідного закону: облдержадміністрація (а тоді, нагадаю, керувала кліка Януковича, яка готувала Україну, й Одещину, зокрема, до "русской весны") в односторонньому порядку вийшла з-поміж співзасновників газети. Без підписання угоди про вихід (що передбачається законодавством), без урегулювання всіх фінансово-матеріальних питань.

На той момент в колективі працювало 28 осіб. Ми були вимушені суттєво скоротити штат. Але й це ще не все. На нас почали тиснути з усіх боків: намагалися відібрати приміщення, негласно заборонили передплачувати бандерівську газету, перекрили роздрібний продаж у кіосках. Виклики у прокуратуру, міліцію, судові провадження. Одним словом, окрім звичної газетної роботи треба було ходити на судові засідання, писати листи-пояснення, листи-протести тощо.

На щастя, ми мали величезну підтримку від наших читачів (які, зокрема, влаштовували акції протесту перед ОДА та вимагали не знищувати українську газету Одещини), від НСЖУ та місцевих колег-журналістів. Деякі з них мали навіть протилежну ідейно-політичну точку зору, але визнавали, що тиск на "Чорноморські новини" є неприпустимим та є свідченням про наступ на свободу слова.

Як зараз ви позиціюєте газету "Чорноморські новини" на Одещині?

Навколо цінностей формується й авдиторія. Нашими читачами є люди, які підтримують демократичний, західний вектор розвитку нашої держави. Це ті, кому цікаві наша культура, історія та наше євроатлантичне майбутнє. Приєднання саме до цивілізованого світу, а не рух у протилежний бік. На Одещині, на жаль, й досі (гадаю, ні для кого не відкрию великої таємниці) є серйозні проросійські настрої. Навіть нині, на восьмому році війни.

Чи вважають одесити ваше медіа важливим для себе? Адже місцеві читачі надають перевагу російськомовним ресурсам.

Мені здається, що в Одесі взагалі до ЗМІ особливе ставлення. Навіть не здається, а точно знаю, що Одещина, насамперед Одеса, завжди виділялася на тлі інших регіонів. Тут велика різноманітність медіа, але домінують теле-, радіо- й електронні ЗМІ. Газети ніколи, навіть за радянських часів, тут не мали таких тиражів, як, скажімо, у Львові. Ніколи не було газет з тиражами 500 тисяч і вище. Тут у найкращі для газетярів часи було 100-150 тисяч примірників.

Я самокритично визнаю, що ніхто вам не скаже, що "Чорноморські новини" – це головний засіб масової інформації. Але ми цього й не прагнемо. Більшість населення перевантажена щоденними проблемами та схильна читати легку інформацію, а не серйозну аналітику. А ми все ж аналітичне видання. Це відразу говорить про те, що ми не можемо бути аж занадто високотиражними. Тим більше в наш час, коли з накладами всіх друкованих ЗМІ катастрофічна ситуація.

Які головні проблеми з'явилися у вашому медіа під час карантинних обмежень за останні два роки?

З'явилася проблема в комунікації як такій, адже для журналіста важливо безпосередньо спілкуватися з людьми. За час пандемії перед нами (маю на увазі всі періодичні видання) постало чимало нових, серйозних викликів. Як результат, ми почали виходити тільки раз на тиждень спареним номером "четвер-субота" (до того виходили двічі). І причин чимало.

Сама пандемія, коли треба було обмежити співробітників у пересуванні (на роботу, на зустрічі), щоб не наражалися на небезпеку, збої в роботі підприємств-партнерів (підприємців, що реалізують пресу у роздріб, уряд відправив на карантин). Окремою проблемною темою є доставлення періодики, оскільки головний наш читач – це передплатник.

Одещина однією з перших в Україні відчула переваги реформування пошти, коли пересувні відділення приїздять у село невідомо коли, а передплатники невідомо як мають впіймати тих зальотних поштовиків, щоб взяти свою кореспонденцію. А тим часом закриття місцевих газет є справжнім детонатором до потужної міни, яку заклали під інформаційну політику держави. І коли здетонує, то рятуватися вже буде пізно.

Чи є у вас план розв'язання цих проблем?

Розширюємо можливості сайту chornomorka.com. Для шанувальників "Чорноморки" з інших регіонів, які не можуть передплачувати паперового варіанту (адже ми є виданням місцевої сфери розповсюдження), але хочуть читати повну версію (на сайті виставляємо не всі матеріали номера), пропонуємо послугу з розсилки ПДФ-версії.

Яким чином державна, місцева влада чи профспілки можуть допомогти у розв'язанні цих проблем?

Щодо органів державної влади та місцевого самоврядування, то йдеться не про "можуть". У цілій низці законів прописані норми взаємин між владою та медіа. І ці норми влада мала б виконувати, але… У тому ж законі про роздержавлення, через яке пройшли сотні газет в Україні, є пункти про загальнодержавний фонд підтримки, про адресну фінансову допомогу на місцях і про надання таким ЗМІ пріоритетного права на висвітлення діяльності органів держвлади та місцевого самоврядування.

Тобто йдеться про укладання договорів на певний обсяг інформації, яку орган влади надає ЗМІ для оприлюднення та сплачує за це відповідну суму. Це було б своєрідною фінансовою подушкою для нас, газетярів, а для влади – майданчиком для оприлюднення важливої інформації.

На жаль, у нас на Одещині, я не можу назвати ефективною співпрацю влади різних рівнів з медіа. Натомість, попри чинні законодавчі норми, то там, то сям знову вигулькують кишенькові ЗМІ, що цілком орієнтовані на владу та які вона фінансує. Кошти з державної чи місцевої казни (тобто з наших з вами податків) ідуть на осанну тим, хто сидить у керівних кріслах, але не має жодного інтересу до тих, хто ці податки платить.

Як нині газета співпрацює з обласною владою?

Наразі в нас немає угод про співпрацю. Торік Одеська обласна державна організація оголошувала тендери на висвітлення діяльності через Prozzoro. Ми брали участь, але в кожному випадку було щось, що нас, скажу по-одеськи, викидало за борт. Чи прозоре "Прозоро" – це питання не до мене. Можу висловити власну точку зору: укладання договорів на висвітлення діяльності має бути справді прозорим та враховувати всі законодавчі норми, про які йшлося вище.

Чи профспілки можуть вплинути на ситуацію з місцевими медіа, захистити їхні інтереси та достукатися до влади?

Я сама є членом Національної спілки журналістів України. Редактор нашої газети, Іван Мельник, є членом правління НСЖУ. Творче об'єднання, яке гуртує людей певного фаху, це важливо. Та нині до нас не особливо дослухаються. Турботами журналістської спільноти нехтують і навіть хочуть нав'язати суспільству думку про те, що журналісти – неважливі (пам'ятаєте – кожен з вас – президент, кожен – журналіст тощо).

Однак, якщо кожен окремо почне стукати, то його навіть не помітять, а коли все звучить одним голосом, коли виробляють спільну стратегію, а в підсумку звучить спільна, напрацьована шляхом професійної дискусії, пропозиція, то, ми, журналісти, виходимо з сильною позицією, аргументованою та зрозумілою. З досвіду нашої газети, де я маю честь працювати вже понад 25 років, скажу, що НСЖУ часто допомагала нам (консультаціями з юридичних питань, заявами на підтримку, що звучали з найвищих трибун у державі, просто моральним запевненням: "ми з вами", коли опускалися руки) – і це таки дієво.

Спілка була поруч з колегами, що висвітлювали події Революції Гідності. Саме тут, на Хрещатику, 27а, перші журналісти, які вирушали на фронт російсько-української війни, могли взяти бронежилети, шоломи та поради-інструкції від тих, хто вже побував на передовій.

Така організація журналістській спільноті потрібна, і вона, які б дошкульні шпильки в її бік не кидали, діє. Так, результати не настільки відчутні, як того хотілося б, але вони є. І чим згуртованішою та активнішою в захисті своїх професійних прав буде наша журналістська спільнота, тим якіснішим буде інформаційний простір України.

Чи "Чорноморські новини" співпрацюють з громадськими організаціями та вишами?

Безумовно. Скажімо, я була поміж перших підписантів Кодексу журналістської етики (ініціатива "Журналісти – за чесні вибори" 2001 року) і членом Комісії з журналістської етики у 2013-2014 роках. Тоді, коли вперше з'явилося поняття "темники", здавалося, що ЗМІ цілком безсилі супроти вказівок зверху.

Але коли ми, журналісти з різних куточків України об'єдналися, коли почали виписувати правила, як гуртом протидіяти тим "темникам", коли почали вголос заявляти, що ми не будемо порушувати наші професійні стандарти на догоду владі, то ситуація змінилася. Не ідеалізуватиму, що нині всі медійники дотримуються Кодексу журналістської етики, але він є і кожен, хто себе поважає, має орієнтир для чесної праці.

Співпрацюємо з багатьма іншими громадськими організаціями, як медійного спрямування, так і суспільно-політичного. І, звісно, контактуємо й з вишами. Щороку в нас проходять практику студенти трьох факультетів журналістики, які нині є в Одесі: Національного університету імені І. І. Мечникова, Політехнічного університету та Юридичної академії. На жаль, для молоді газетна журналістика не надто цікава. Більшість прагне телеслави та бачить себе зірками ефірів.

Яким ви бачите майбутнє місцевих медіа?

Ситуація на ринку місцевих медіа надзвичайно невтішна. То тут, то там закриваються колишні районки. Причин кілька. Передусім, звісно, що фінансові. Далася взнаки й децентралізація: нема району – немає й районки (на Одещині вже перестали виходити: миколаївська, савранська, ширяївська районні та теплодарська міська газети).

Ще однією бідою газетярів є реформування "Укрпошти". Листоноша (насамперед сільський), який приходив до хати, оформляв передплату, потім приносив газету, ще й був своєрідним комунікатором між старенькими (знаємо, що у селах зазвичай зосталися літні люди, яким і на пошту, і до магазину годі дістатися), виконував важливу соціальну функцію. Тепер же у невеликі села вряди-годи приїздить так зване пересувне поштове відділення. Чи мають змогу 70-80-літні люди дістатися до тієї машини, щоб передплатити газету, а потім ходити забирати її? Отак і вбивається тираж друкованих ЗМІ.

Варто наголосити на тому, що місцева періодика є основним джерелом місцевої інформації. З центральних телеканалів люди рідко чують, що відбувається у сусідньому селі чи районі (хіба якесь гучне вбивство чи інша смажена новина вигулькне), а про щоденну рутину, про клопоти чи досвід розв'язання повсякденних проблем їм розповідають саме місцеві ЗМІ, насамперед друковані передовсім. Якби часто на найвищих щаблях влади не говорили про діджиталізацію, але більшість з тих, кому нині 70-80 років, таки не з айфонів дізнаються новини.

До того ж більшість друкованих місцевих медіа таки намагаються дотримуватися професійних стандартів, того ж Кодексу журналістської етики, і займають державницьку позицію. На моє глибоке переконання, зникнення місцевої преси відчиняє широке вікно можливостей для маніпуляторів інформаційним простором і становить реальну загрозу для інформаційної безпеки держави загалом.

Інтерв'ю створено у межах проєкту "Організаційна підтримка незалежних місцевих медіа". Грант на реалізацію проєкту наданий Чорноморським фондом регіонального співробітництва (BST) за фінансової підтримки Європейського Союзу.


фото: Фб Ольги Сірої

Автор: Єлизавета Баурда

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.