Зміст статті

26 травня 2022Ярослава Левицька

Кароліна Лянцкоронська та Львівський університет

Життя та боротьба мистецтвознавиці Кароліни Лянцкоронської.

Життя і боротьба польської історикині, мистецтвознавиці та викладачки Львівського університету Кароліни Лянцкоронської.

Людина на складні часи – таку характеристику Кароліні Лянцкоронській дала польська дослідниця Івона Дадей. Варіантам видалося важливим розповісти про цю жінку саме зараз, під час війни, насамперед тому, що історія її життя  є переконливим свідченням того, що жоден воєнний злочин проти людства не залишиться не розкритим, а злочинців – обов'язково покарають.

Перша жінка, яка отримала габілітацію у Львівському університеті

Тема емансипації жінок у Галичині в міжвоєнні часи нині є надзвичайно модною, її активно досліджують українські та польські вчені. Втім українські дослідники зосереджені на вивченні руху жіночої емансипації переважно у сфері культури та освіти в Галичині. Тому під час пошуків відповіді на питання про те, хто першим з жінок отримали наукове знання професорок та обійняли посади доценток Львівського університету, Варіанти звернулися до праць польських дослідниць.

Історикиня Ядвіга Сухміль вказує на те, що в період 1918-1939 років жінки в Галичині досягнули помітних успіхів в освітній та науковій емансипації, а саме: здобули право на вищу освіту, а також отримали можливість займатися науковою діяльністю. Якщо у період 1897-1918 років у Львівському університеті 115 жінок отримали докторські ступені, то в 1918–1939 роках їм вже видали 663 докторські дипломи.

Кароліна Лянцкоронська

Але ця позитивна тенденція оминула вищі ешелони наукових і викладацьких кадрів університетів у Львові та Кракові. У всій  Польщі в міжвоєнний період лише 90 жінок отримали габілітацію – повне право на наукову та викладацьку діяльність в вищих навчальних закладах. В Ягеллонському університеті Кракова перша жіноча габілітація відбулася в 1920 році. В університеті Яна Казиміра у Львові, за даними Ядвіги Сухміль, до 1939 року лише чотири жінки стали габілітантками. Загалом у Львівському університеті жінки, які мали науковий ступінь габілітованого доктора, в міжвоєнний період складали 1,19%. 

Кароліна Лянцкоронська з матір'ю Малгожатою Лянцкоронською та братом Антонієм

Полькам, які надихалися прикладом своєї землячки Марії Складовської-Кюрі, було важко увійти та ствердитися в одній з найпрестижніших професій міжвоєнного часу – отримати професорське звання та обійняти вищі науково-викладацькі посади в університетах. Поміж тих жінок, кому все ж вдалося зробити наукову кар'єру у Львівському університеті, у цей період не було українок та єврейок, а лише польки.

Академічне чоловіче середовище в Польщі, передусім у Львівському університеті, виявилося надто консервативним і негнучким у питанні жіночої емансипації. І це попри те, що Львівський університет у ті часи був колискою модних філософських ідей, передових досліджень в галузі гуманітарних і точних наук, а серед його професорів зустрічалися навіть й ті, хто сповідував чи співчував лівим політичним поглядам.

Кароліна Лянцкоронська з сестрою Аделаїдою

За даними, які наводить Ядвіги Сухміль, першою жінкою,  яка в 1936 році отримала габілітацію у Львівському університеті, була Кароліна Лянцкоронська (1898 – 2002). Вона також стала першою жінкою в Польщі, яка отримала професорське звання з історії мистецтв. Вже наступного, 1937 року, габілітацію з польської філософії у Львівському університеті отримали: літературознавиця Стефанія Скварчинська та історикиня Люція Харевічева, а в 1938 році – хімікиня Зофія Ежмановська.

Однак тут можна припустити, що звання професорок Львівського університету вперше одночасно отримали дві жінки: історикиня Кароліна Лянцкоронська та філологиня Марія Длуська. У випадку останньої Львівський університет підтвердив габілітацію, яку вона склала в Ягеллонському університеті Кракова. 24 жовтня 1936 року Gazeta Lwowska повідомила про те, що ректор надав професорське знання декільком викладачам університету. У цьому переліку на гуманітарному факультеті можна зустріти ім'я Кароліни Лянцкоронської та Марії Длуської.

Якщо ж говорити про інші вищі навчальні заклади Львова, то  у Львівській політехніці перша жінка отримала габілітацію та посаду доцента ще в 1934 році. Це була учениця Марії Складовської-Кюрі Алісія Дорабяльска, яку того ж року висунули на посаду завідувачки кафедри фізичної хімії. Процедура габілітації була тривалою, зазвичай займала декілька років. Документи про габілітацію Лянцкоронської зберігаються у ДАЛО.

Львівський журналіст Юрій Смирнов, який ймовірно мав до них доступ, писав, що доктор Кароліна Лянцкоронська розпочала процес габілітації у Львівському університеті в 1934 році. На той час вона вже п'ять років обіймала посаду керівника відділу історії мистецтв Наукового відділення Польської (Краківської) Академії наук в Римі.

"Працюючи в Римі, Кароліна Лянцкоронська контактувала зі Львовом та львівською науковою спільнотою. Наукові дослідження публікувала в журналах Львівського наукового товариства. Перед публікацією всі статті обговорювалися на засіданнях секції історії мистецтва та культури Товариства", – зазначив Юрій Смірнов.

Кароліна Лянцкоронська з батьком Каролем Лянкоронським

Польський історик Мечислав Велічко уточнив, що наукова кар'єра  Лянцкоронської розпочалася у 1933 році в Варшаві з виступу на VII Міжнародному конгресі істориків. Її доповідь отримала схвальну реакцію. У 1934 році Лянцкоронська стала членом Львівського наукового товариства та одразу після цього отримала рекомендацію для початку процесу габілітації в Ягеллонському університеті. Але свій вибір зупинила на університеті у Львові.

Лянцкоронська досліджування італійське мистецтво доби ренесансу та бароко. Її габілітаційна робота була присвячена дослідженню оздоблення церкви Іль-Джезу на тлі розвитку бароко в Римі, а на другому етапі вона представила дослідження на тему "П'єта у творчості Мікеланджело". У кінці 1934 року Лянцкоронській надали "vinia legendi" (право викладання у вищих навчальних закладах) з історії мистецтва. Лише у січні 1936 року Сенат університету схвалив рішення Ради гуманітарного факультету, а у травні габілітація Лянцкоронської затвердило міністерство. У вересні вона склала традиційну присягу та розпочала викладацьку роботу у Львівському університеті з лекції про творчість Мікеланджело.

Завдяки матеріалам особової справи Лянцкоронської, яку Варіантам люб’язно надав архів Львівського національного університету імені Івана Франка, і яка публікується вперше, дізнатися про те, які лекційні та практичні курси вона викладала. Також є перелік її наукових публікацій включно до 1939 року. Це важливо тому, що далеко не всі жінки-габілітантки змогли реалізувати свою наукову та викладацьку кар'єру.

Варіанти не наважуються аналізувати вклад Лянцкоронської в науку, а тому спробують пояснити те, чому вона обрала саме Львівський університет, а не Краківський, і що дозволило їй стати першою жінкою, чию габілітацію  підтримали професори університету.

Під час пошуків відповіді на ці питання скептики знайдуть у діях і Лянцкоронської, і професорів певні прагматичні моменти.

Кароліна Лянцкоронська була заможною аристократкою, належала до впливового та відомого польського графського роду з великими міжнародними зв'язками й впливами. Її батько Карл Лянцкоронський мав значні заслуги як перед Польщею, так і перед Австрійською імперією. Лянцкоронські на Львівщині володіли декількома маєтками. У 1933 році, після смерті батька, Кароліна та її сестра Аделаїда отримали в спадок маєток у Комарно, що на Городоччині, а старший син графа Антоній став власником маєтку у Роздолі, родинних художніх колекцій та картинних галерей.

Кароліна Лянцкоронська на терасі палацу у Роздолі

У палаці Роздолу минули найкращі дитячі роки Кароліни. Лянцкоронські в Роздолі проводили майже пів року, а взимку поверталися до Відня, де батько Кароліни займав поважну посаду при цісарському дворі. Від батька Кароліна успадкувала захоплення до мистецтва. Також за його підтримки вона закохалася в італійське мистецтво та почала вивчати й досліджувати твори італійських майстрів. Кароліна вищу освіту здобула у Віденському університеті в 1920-1926 роках. Там же вона захистила й докторську роботу.

Але ще перед тим вона була свідома того, що її життя буде пов’язане саме з Польщею. Навіть попри те, що її матір Малгожата фон Ліхновська належала до аристократичного прусського роду, а її першою та єдиною мовою вдома була німецька. Польську мову Кароліна вивчила самостійно. У роки Першої світової війни Лянцкоронська працювала медсестрою у військовому госпіталі, який відкрив її батько, а тому школу закінчила з запізненням. Можливістю працювати в Італії 1929-1936 роках вона також завдячувала своєму батькові. У Римі Лянцкоронська опрацьовувала архівні матеріали, які він подарував Польській академії наук.

Звісно, що на все це зважали професори, і це могло вплинути на їхнє рішення. Але не це було головним. Лянцкоронська насамперед була високоосвіченою та ерудованою жінкою, сильною, вольовою й порядною, "непохитних моральних принципів, великодушного серця, проникливого і великого розуму, а також непохитної, глибокої віри". Саме ці якості дозволили їй досягнути успіху у справі, яка раніше не далася жодній іншій жінці – стати першої габілітанткою Львівського університету.

Напевне це єдиний випадок, коли польське суспільство настільки одностайно у своїх оцінках історичної жіночої постаті. Всі епітети у дописах про Лянцкоронську можна підсумувати одним висловом – "взірець жінки".

Кароліна Лянцкоронська під час зустрічі з Іваном Павлом II

Спогади про Львівський університет в 1939-1940 роках

Кароліна Лянцкоронська залишила спогади про війну, яку вона зустріла в Італії, але швидко повернулася до Львова, в університет та свою квартиру на вулиці Зіморовича, 19 (тепер вул. Дудаєва). І якщо далеко не кожен розуміється в історії мистецтв, то після цих спогадів навряд чи хто заперечить здібності Лянцкоронської як оповідачки, історикині та дослідниці. Це спогади чутливої та уважної людини, яка не лише детально фіксує та описує події, де вона була учасницею, але й препарує дійсність з висоти свого наукового досвіду.

У главі, що присвячена Львову в 1939-1940 роках, Лянцкоронська розповідає про зміни, що відбулися в житті університету та їхніх викладачів. Глибоке враження на неї справила перша зустріч польських викладачів університету з радянськими керівниками Львова, де їм повідомили про нові правила життя навчального закладу.

Попри позитивне персональне враження від виступів радянських функціонерів, які говорили, як вона зазначає, інтелігентною та правильною мовою про наче зрозумілі всім речі, Лянцкоронська відзначила деталі, що сигналізували про те, що ці люди були нещирими, а цінності, які вони сповідували, неприйнятними для професорів.

"Над сценою, угорі, висів портрет Сталіна, в профіль, кольоровий, величезних розмірів. Такі розміри були відомі нам лише з Візантії; а портрет, що висів перед нами, свідчив про менталітет, повністю відірваний від класичних коренів, з яких колись виникла візантійська культура. Я з жахом дивилася на риси та чоло, які ми відтоді мали бачити всюди, чи то у вітринах магазинів, чи в ресторанах, на розі вулиць чи в трамваї. Мені це обличчя здавалось принципово відмінним від тих, які зображають наші почуття та думки.

Це, мабуть, була суть заходу, який відбувався, і риси, які я мала тоді перед собою, здавалися непроникною пеленою, яка закривала почуття і думки. З цього обличчя, тоді ще незвичного для нас, але такого відомого сьогодні, і завжди такого ж дивного, ми незаперечним і зворушливим чином дізналися, що над нами взяв гору абсолютно чужий для нас менталітет", – написала вона.

Відчуття дисонансу підтвердилося досить швидко, коли на сцену з виступами вийшли ті з викладачів університету, які підтримали радянську владу чи як їх назвала Лянцкоронська "майбутні комуністичні аси університету".

"Демагогічні кліше почали розвалюватися", – констатувала вона.

Так стрімко в її житті зникали й всі інші надії на швидку зміну політичної ситуації та повернення до старих мирних часів. 

Професорське звання та посада доцента в університеті в цей період стали рятівною паличкою для Лянцкоронської, адже радянська влада мала серйозні претензії до неї як до поміщиці та аристократки. Іншими словами – Лянцкоронська була класовим ворогом. У її квартиру підселили червоноармійця. Його вдалося позбутися лише після численних звернень до прокуратури, оскільки вона, як викладачка, потребувала тиші та спокою, щоб готуватися до лекцій. Військові, які спочатку керували радянським Львовом, з повагою ставилися до таких аргументів.

Попри це їй постійно докучали перевірками, розпитами про те, чи справді вона є графинею. На що Лянцкоронська відповідала, що в Польщі, згідно з Конституцією, з 1921 року немає графів, а також показувала свій паспорт, де не було жодного титулу. У момент, коли вона отримала від радянської влади офіційний документ, який підтверджував її статус професорки університету, а це було тоді рівнозначним недоторканості, їй повідомили про звільнення з роботи та підготовку до арешту. Керівництво університету відмовилося заступитись за Лянцкоронську. Це сталося у квітні 1940 року.

Як з'ясувалося згодом, НКВС довідався про підпільну діяльність Лянцкоронської у ZWZ (Związek Walki Zbrojnej – Союз збройної боротьби, пізніше – Армія Крайова), яка тривала вже майже три місяці. Лянцкоронська певний час переховувалася у знайомих та шукала можливість виїхати до Риму. А у травні вона наважилася на нелегальний перехід до тієї частини Польщі, яку окупував Гітлер, для того, щоб вже звідти перебратись далі, на Захід. 

Перший свідок у справі розстрілу професорів Львівського університету

Лянцкоронська востаннє повернулася до Львова у 1942 році за трагічних обставин. І це повернення було пов'язано також з трагічною сторінкою в історії Львівського університету. За дорученням ZWZ замість того, щоб перебратися в Італію, вона, як представниця польської Головної опікунської ради, що офіційно діяла на окупованих територіях, почала займатися допомогою в'язням в Східній Галичині.

Передавала їм ліки, харчі, одяг, а також спілкувалася з керівництвом в'язниць щодо гуманітарних питань, адже добре знала німецьку мову. У 1942 році Лянцкоронську скерували до Станіславова, де вона задокументувала масові вбивства польської інтелігенції гестапо, а саме офіцером Гансом Крюгером. Через тридцять років Лянцкоронська надала свідчення у цій справі  міжнародному трибуналу.

Активність Лянцкоронської швидко привернула увагу німецької влади, і тому її арештували в Коломиї. У німців не було конкретних доказів зв'язків Лянцкоронської з підпіллям. Допити проводив той самий офіцер СС Ганс Крюгер, який був причетний до екзекуцій в Коломиї. Під час одного з них Крюгер, погрожуючи Лянцкоронській, необережно перевищив свої повноваження та зізнався про свою участь у розстрілі львівських професорів. Цей факт, як виявилося, відіграв вирішальне значення у подальшій долі Лянцкоронської, адже вона стала живим свідком правди про вбивство професорів Львівського університету.

Попри трагічність ситуації, в який опинилася Лянцкоронська, вона не була звичайним в'язнем. Нагадаємо, що її матір була німкенею. Лянцкоронська ще з часів своєї праці в Італії мала дружні особисті зв'язки з впливовими італійськими родинами, включно з королівською. У Лянцкоронську були закохані та до війни просили її руки: політик Карл Буркхардт, який вже в час війни був президентом Міжнародного комітету Червоного Хреста, а також дипломат Едвард Рачинський, згодом посол Польщі в Лондоні та президент Республіки Польща за кордоном. Однак вона відмовила їм, оскільки "одружилася з наукою".

Заступництво багатьох впливових осіб вплинуло на Рейхсфюрера СС Гіммлера, який розпорядився перевести Лянцкоронську до Львова, у в’язницю на Лонцького. На допиті у Львові вона склала письмовий звіт про те, що Крюгер згадував про свою участь у розстрілах львівських професорів. Цей звіт став першим документом про злочин на Вулецьких пагорбах. Рукописний варіант звіту конспіративним шляхом передали на волю та надіслали польському уряду в еміграції, а машинописний став основою для відкриття дисциплінарної справи проти Крюгера.

Лянцкоронська залишилася у в'язниці, де працювала медсестрою, очікуючи на подальші рішення командування СС щодо своєї долі. Як свідка у справі проти Крюгера її згодом перевели у в’язницю до Берліна. Але після завершення суду її так і не наважилися звільнити та відправили до концтабору в Равенсбрюк. Її звільнили у квітні 1945 року, за п'ять днів до закінчення війни. 

Кароліна Лянцкоронська в Акрополі

Лянцкоронська та українці

Кароліна Лянцкоронська зробила свідомий вибір на користь польського патріотизму та все життя залишалася вірною цьому вибору. Втім вона з повагою ставилася до галицьких українців, розуміла їхні національні сподівання, в багатьох важких ситуаціях допомагала їм, оскільки вірила в те, що в майбутньому між українцями та поляками запанує згода попри всі політичні непорозуміння.

Про це вона писала у своїх спогадах про війну та Львівський університет, а також про своє перебування у в'язниці на Лонцького. У в'язниці вона познайомилася з українцем, асистентом Львівської політехніки Андрієм Пясецьким. На звістку про його страту вона написала: "Наші політичні розмови про майбутнє повернулися. Я переконана, з цієї крові, що проливається в спільній боротьбі, зійде потужний поклик до єдності між нами!"

Кароліна Лянцкоронська прожила 104 роки. Вона народилася в Австро-Угорській імперії, у Сілезії, а померла в Італії. Вона ніколи не вживала графського титулу, пояснювала, що для неї важливим є лише її науковий титул професорки. В еміграції, в Італії, Лянцкоронська продовжила займатися науковою та освітньою діяльністю, створила та фінансово підтримувала Польський історичний інститут у Римі. 

У 1990 році її прийняли в члени Польської академії мистецтв і наук. Їй також присудили звання почесного доктора Ягеллонського (1983) та Вроцлавського університетів (1990). Вона отримала найвищі державні нагороди Польщі. Лише в 1993 році Лянцкоронська стала громадянкою Польщі, оскільки  перед тим вона не приймала громадянства жодної іншої країни. У 1994 році Кароліна Лянцкоронська передала Польщі колекції творів мистецтва та бібліотек, які зібрав її батьком у палаці у Відні та частково у палаці в Роздолі.

Лянцкоронську поховали на римському цвинтарі Кампо Верано. Згідно зі заповітом у могилі на неї чекала жменя "землі з Польщі", як йдеться у більшості польських видань, а насправді це була земля з маєтку Лянцкоронських у Роздолі, яку їй передав її львівський приятель Мечислав Ґембарович.


фото: historiaposzukaj.pl, fundacjalanckoronskich.org, ipn.gov.pl

Автор: Ярослава Левицька

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.