Івона Дадей про Кароліну Лянцкоронську

Варіанти розмовляють з дослідницею Івоною Дадей про життя польської історикині, мистецтвознавиці та викладачки Львівського університету Кароліни Лянцкоронської.

Докторка історії Івона Дадей – історикиня, досліджує історію науки з гендерної точки зору, історію соціальних рухів у Європі та історію історіографії. Керує проєктом "Патріотки завтрашнього дня?", що видає документи львівських активісток жіночого руху першої половини ХХ століття.

У дослідженнях наголошується на ролі батька в формуванні Кароліни Лянцкоронської як особистості та науковця. Про матір, Маргарет Ліхновську, практично не згадують, неначе вона випала з сімейної історії. Які були стосунки у Кароліни з мамою?

Справді, в дослідженнях на цю тему та в розповідях про Лянцкоронську, а також її спогадах, чимало уваги приділяється батькові Кароліни, Карлу Лянцкоронському, високопоставленому сановнику при імператорському дворі у Відні, а після 1918 року – громадянина Другої Польської Республіки, спорідненого з відомими аристократичними родинами Польщі та Європи.

Наукова станція Польської академії наук у Відні видає Lanckoronian, Архів Польської академії наук та Польська академія наук у Кракові має спеціальний сайт, де є фотографії з його колекцій. Кароль Лянцкоронський, як державний діяч, меценат та європеєць, є постійним і вдячним героєм спогадів та наукових публікацій. Це легко зрозуміти, адже матеріально-художня спадщина, яку він залишив, стала основою для створення колекційних збірок у кількох країнах сучасної Європи: Австрії, Польщі, Україні, Швейцарії, Італії тощо.

Втім його діти, безперечно, мали теплі почуття до батька. Так, Карла з любов'ю пише про нього на сторінках своїх спогадів, не вагаючись згадує останню книгу, яку він прочитав (вчергове) перед смертю: епос Міцкевича "Пан Тадеуш". Вона знайшла її відкритою біля ліжка батька. У такій спосіб вже посмертно він отримав від доньки лаври доброго батька та польського патріота.

Мати Кароліни Маргарет фон Ліхновська-Лянцкоронська походила з аристократичного сілезько-моравсько-прусського роду. Його представники з давніх часів відігравали помітну роль в історії німецької культури та державності. Її прадід був меценатом, якому Людвіг ван Бетховен присвятив свою "Патетичну сонату". Брат її матері Карл-Макс, зі свого боку, був послом Пруссії в Лондоні напередодні Першої світової війни. А його дружина Мехтільда Ліхновська, яку називали "мудрою герцогинею", була письменницею, композиторкою та художницею.

Гадаю, що Кароліна Лянцкоронська, коли писала воєнні мемуари, не хотіла акцентувати увагу та згадувати про цю частину своєї родини польською мовою. Хоча б з огляду, наприклад, на досвід польського суспільства під час німецької окупації. Мені складно судити про те, якими були довоєнні та післявоєнні стосунки між двома жінками: Кароліною та Маргарет, яка після війни оселилася в Західній Німеччині. Ми не знаємо, яким був життєвий та ідеологічний вибір матері, якою була їхня перша зустріч після війни тощо. У спогадах, точніше, крихтах спогадів, мама Карли з'являється дійсно рідше, ніж батько.

Зрештою, велика політика часто призводить до розколів в одній сім'ї. Ви в Україні нині також болісно переживаєте це, я маю на увазі, наприклад, українсько-російські сім'ї.

Лянцкоронська мала тісні зв'язки як зі Львовом, так і Краковом. Чому вона обрала для своєї наукової кар'єри все ж Львів?

Кароліна Ланцкоронська закінчила середню школу у Відні, також там вивчала історію мистецтв. У Віденському університеті збереглися особиста справа Лянцкоронської та опис її випускної (докторської) дисертації.

Її батько, як колекціонер і меценат мистецтва й науки, безсумнівно, прищепив їй інтерес та дослідницьку пристрасть до Італії та її культурної спадщини. Ще до початку Другої світової війни вона часто відвідувала Італію. І зрозуміло, що завдяки багатству сімейного гаманця вона змогла місяцями стажуватися в Італії, а іноді навіть фінансово підтримувала своїх колег із Польщі, за яких сплачувала, наприклад, витрати на відбитки та купівлю навчальних посібників.

Мій колега Володимир Доліновський готує до публікації в одному з польських видавництв листування Гелени Полачковни з Оскаром Бальцером – двома діячами, які також були тісно пов'язані з історією та наукою довоєнного Львова. Гелена Полачковна в листуванні часто згадує "міс Карлу", яка, перебуваючи в Римі на Науковій станції Польської академії мистецтв і наук, впорядкувала велику колекцію фотографій (майже 60 000), яку подарував її батько.

Сьогодні цю колекцію можна переглянути з будь-якої точки землі в цифровому форматі на сайті pauart.pl. Таким чином, Рим є місцем досліджень Кароліни Лянцкоронської про мистецтво бароко (Мікеланджело), потім також Венеція та інші міста, де вона вивчала мистецтво Відродження та італійське бароко візуально й наживо, яке й уклала пізніше у своїх наукових роботах чи секретних лекціях у Равенсбрюку.

Зв'язок зі Львовом здається також очевидним. Поблизу Львова знаходилися маєтки родини Лянцкоронських (Розділ, Комарно), де відпочивала юна Кароліна. Пригадую гарне фото з палацу в Роздолі. Як спадкоємиця маєтків, Лянцкоронська добре знала місто: його топографію та людей. Вона також активно спілкувалася з науковцями університету, публікуючи, серед іншого, свої наукові праці у львівських фахових журналах. Зрештою, вона була співробітницею мистецтвознавця Владислава Подляхи (Władysław Podlachа),  який очолював кафедру польського та східноєвропейського мистецтва в університеті.

Звичайно,  що доля польської науки у післявоєнні роки свідчить про міцні зв'язки та контакти Лянцкоронської з Краковом.

Вона подарувала цьому місту та королівському замку на Вавелі збірку картин із колекції своєї родини, вона отримала звання почесної докторки Ягеллонського університету та нагороду Cracoviae Merenti за те, що численні студенти та викладачі Ягеллонського університету отримали можливість скористатися стипендіями Фонду Лянцкоронських, через який вона підтримувала зв’язок з країною та саму країну.

Але вона не забувала про Львів у своїй благодійній діяльності, піклувалася про тих, хто залишився у Львові (наприклад, Мечислав Ґембарович), а також й про тих львів'ян, які оселилися в нових польських кордонах після 1945 року, наприклад, у Вроцлаві.

Як ви оцінюєте внесок Лянцкоронської в дослідження історії мистецтва?

Я вже згадувала, що професійним інтересом Лянцкоронської було італійське мистецтво насамперед епохи Відродження та бароко. Мабуть, це не повинно дивувати, оскільки її опікав батько, який був великим шанувальником і колекціонером італійського мистецтва. Гадаю, що вивчення історії мистецтва у Відні було лише формальністю та до певної міри продовженням усіх тих розмов, зустрічей, де вона брала участь, коли жила з батьками в оточенні художніх колекцій. Докторська дисертація з італійського мистецтва була природним доповненням до її подорожей та пізнання світу разом з батьком.

Потім Лянцкоронська кілька років перебувала в Римі, а з 1930-х працювала на кафедрі історії мистецтва Львівського університету. За цей час вона опублікувала низку статей та працювала над дисертацією, яка стала габілітаційною. Це наукові статті різними мовами, книга, а також достатньо детальний виклад лекцій в університеті. До речі, також цікаво: спеціаліст з історії італійського бароко працював на кафедрі історії мистецтв Центрально-Східної Європи. Тут варто уважніше поглянути на структуру кафедр університету та окреслити можливості працевлаштування спеціаліста в такій вузькій сфері.

Довоєнна особистість та академічні досягнення Лянцкоронської символічні й з іншої причини: вона була першою жінкою, яка отримала venia legendi або габілітацію з історії мистецтва у Львівському університеті. У національному масштабі, тобто в Другій Польській Республіці, це була перша габілітація в галузі мистецтвознавства. Лянцкоронська серйозно займалася своїми науковими та викладацькими обов'язками, була куратором чи як сьогодні кажуть опікункою або наставницею молодих дівчат, які жили в Студентському домі у міжвоєнному Львові.

Під час ув'язнення в жіночому таборі в Равенсбрюку вона продовжила читати лекції та опікуватися молодими жінками. У спогадах Лянцкоронська надзвичайно зворушливо пише про атмосферу подібних таємних лекцій у таборі, а також про теми та самих слухачок. Після визволення з табору та вступу в армію Владислава Андерса в Італії вона використала всі свої сили й зв’язки для того, щоб дати можливість військовим і жінкам-військовим навчатися в Італії, тому що розуміла, що це дозволить їм почати нове життя в еміграції.

І як один із стовпів Фундації Лянцкоронських, вона до пізньої старості опікувалася студентами, які приїздили в Італію, до Риму з недружньої Польської Народної Республіки. Як ректор і викладач Польського університету за кордоном (PUNO), вона постійно займалася дидактикою та педагогікою. Переконана, що її "енергійна педагогіка" надала багатьом поколінням польських та непольських студентів й слухачів чимало рис, які формують і виховують молоду людину.

Варто згадати про її діяльність в сфері наукової дипломатії вже після 1945 року та її постійну турботу про друзів, які мешкали у Польщі, чи про тих, хто не залишив Львів після 1945 року. Це була постійна турбота не лише про інтелектуальні ресурси, але й звичайні, побутові справи тощо. Лянцкоронська та її колеги створили Польський історичний інститут в Римі, під егідою якого вона видавала дослідження, що були присвячені історії Польщі: "Antemurale", "Elementa ad Fontium Editiones" та "Acta Nunciature Polonae".

З 1951 року вона була професором Польського закордонного університету в Лондоні. Вона створила Фонд Кароля Лянцкоронського, який з 1967 року діяв як Фонд Лянцкоронських з Бжезе. Член багатьох наукових товариств, зокрема, Наукового товариства у Львові, Польського наукового товариства за кордоном та Польської академії мистецтв і наук.

Лянцкоронська вже наприкінці свого життя вважала, що її свідома відмова працювати після Другої світової війни за професією історика італійського мистецтва на користь наукової дипломатії та допомоги польській науці в еміграції, в новій Польщі та старих місцях (Львів) стала для неї найбільшим проявом жертовності та самовідданості.

Надзвичайно мало відомо про особисте життя Лянцкоронської?

Це цікаве питання. Тема, безперечно, не є табуйованою: є ряд жартівливих згадок, що сама Лянцкоронська говорила про те, за кого вона вийшла заміж, а точніше чому вона присвятила все своє життя. Розшифруємо відразу, вона стверджувала, що вийшла заміж за науку та залишалася їй вірною протягом усього життя. Сімейні, а точніше особисті відвертості її не цікавили.

Я не знаю, які у неї були стосунки з Карлом Буркхардтом чи Едвардом Рачинським. Це варто дослідити у ґрунтовній біографії, де цю тему потрібно розглядати з повагою до її приватного життя та інтимного вибору. Необхідно наголосити на одному, що якщо якщо інтелігентка, науковець підтримувала більш-менш активні стосунки, зустрічалася, листувалася з колегами-чоловіками, то не завжди мова йшла про пристрасний роман чи шлюб. Адже це могла бути й звичайна дружба двох людей.

Особлива дружба двох науковців, політично та соціально заангажованих інтелектуалів, які мали спільні погляди та часто також спільний досвід. Лянцкоронська спілкувалася з багатьма людьми, з деякими дружила, а вчені на той час були переважно чоловіками. Відповідь очевидна. Буркхардт, як президент Міжнародного Червоного Хреста, боровся за її звільнення з табору Равенсбрюк. Лянцкоронська звершила свої спогади реченням: "На вокзалі в Женеві чекали мій брат і Карл Букхардт – мої рятівники".

Лянцкоронську оточувало чимало людей, з частиною з них вона була близька протягом не одного десятиліття, але якби ми мали можливість запитати її про те, що таке дружба (можливо, вона дала її визначення десь у своїх листах?), то гадаю, що ми б отримали досить по-воєнному чіткий та простий опис цього явища. Багато хто хотів би називатися другом чи подругою Лянцкоронської. Я не знаю, як я можу відповісти на запитання про дружбу чи інтимні стосунки Лянцкоронської. Сподіваюся, що коли-небудь створять ґрунтовну наукову біографію, яка також критично й уважно окреслить цей бік життя нашої героїні.

Теми стосунків Лянцкоронської та Папи Римського Івана Павла II також практично немає у дослідженнях?

У них, безперечно, було чимало спільного: починаючи від імені чи, точніше, від  покровителя (Кароль Боромеуш). Є фотографія 1980-х років, де зображені Кароліна Лянцкоронська з Іваном Павлом ІІ під час зустрічі. Один із друзів Лянцкоронської підписав її так: "Кароль вітає Карлу". Кароль Войтила, як відомо, мирське ім'я та прізвище папи Івана Павла ІІ.

Спільною для них також була й діяльність, хоч й в різні способи, щодо повалення комуністичної системи в Польщі, а також спільний досвід життя в умовах тоталітаризму, хоч знову ж таки в кожного свій. Важливо, що спільною основою для їхнього порозуміння була палка віра в Бога. Лянцкоронська описала випадок у таборі Равенсбрюк, пов'язаний з вірою, і далі вона згадує, що розповіла Папі про цей свій довід у таборі.

Інтелектуальна потуга вчених-гуманітаріїв також зблизила їх. У пам'ятний 1983 рік обидва отримали звання почесних докторів Ягеллонського університету, а через кілька років – у вільній Польщі – медаль Cracoviae Merentibus.

У Польщі у 80-90-х роках, якщо поляки збиралися до Риму, то часто жартівливо казали, що хочуть там зустрітися з Папою та Кароліною Лянцкоронською. Отже, вони обидва були – кожен по-своєму – специфічними компонентами римського ландшафту. Також і в особистому житті: я все ж сподіваюся, що ці контакти та всю мережу контактів Лянцкоронської, як інтелектуалки, меценатки науки та культури, таки колись ґрунтовно дослідять. Поміж цих контактів поважне місце займає Кароль Войтила та його ватиканська капітула.

Польський патріотизм і мультикультуризм Лянцкоронської: як це їй вдавалося поєднати у своєму житті та діяльності?

Наведу цитату з машинописної декларації, яку Лянцкоронська підписала власноруч, і яка зберігається в ДАЛО. Вона звучить так: "Заявляю, що я є громадянкою Польщі та за національністю полькою". Ця заява, а також декілька інших повоєнних висловлювань Лянцкоронської свідчать про те, що після 1918 року вона та її батько обрали саме Польщу, її культуру та історію зі всіма проблемами. Справді, вони були активними в європейських аристократичних колах, були пов'язані майже з усією аристократичною Європою, а після розпаду імперій у 1918 році могли вибирати паспорти різних держав. Лянцкоронська обрала громадянство Польщі.

Мультикультурність у цій родині – це не порожня фраза та побажання, а те, чим вони жили щодня, користуючися багатьма мовами, подорожуючи світом тощо. Ця мультикультурність не виключала її патріотизму та вірності країні, де вона жила. Зрозуміло одне. Лянцкоронська була  аристократкою, у її жилах текла кров державних сановників, художників і меценатів. Її родина, пов'язана з європейськими дворами та могутніми родинами, була багатокультурним і космополітичним синтезом. Її родину можна описати висловом  Марії Чапської, авторки мемуарів "Європа в родині" – Європа завжди була в родині Лянцкоронських.

Для післявоєнної Польщі Лянцкоронська була незручною, а тому її, як емігрантку, досить швидко позбавили польського громадянства. І Лянцкоронська, як і чимало інших людей, які після війни втратили батьківщину, жила як апатрид, політична емігрантка та діяла в опозиції до офіційної політики соціалістичної Польщі. Хоча могла легко отримати паспорт багатьох європейських країн, оскільки була повноцінною європейкою. Втім вона терпляче чекала моменту та таки дочекалася, коли вільна Польща повернула їй польський паспорт і громадянство.

Це був зворушливий момент, коли тендітна 90-річна жінка віднайшла те, чому служила все своє життя: офіційне та державне підтвердження приналежності до польської нації та громадянства. Наведу ще одну цитату, яка наочно засвідчує  її принципи. На запитання анкети видавництва "Знак" у 1990-х роках про те, що таке польськість, Лянцкоронська відповіла по-військовому коротко: "Для мене польськість – це усвідомлення приналежності до польського народу. Переконана, що необхідно надати можливі конкретні докази цього усвідомлення, але я не розумію необхідності аналізувати це".

Мультикультуралізм не виключає почуття приналежності та ідентифікації з однією з країн і культур. Космополітизм аристократичних родин був закономірним, а їхні представники часто виконували державні функції в різних країнах. Як і багатьом іншим аристократкам космополітизм та мультикультуралізм, а також фінансові ресурси чи мережі контактів в певний спосіб полегшили Лянцкоронській адаптацію до реалій післявоєнної Європи. Варто тут, окрім Кароліни Лянцкоронської, згадати Маріон Денгофф та Марію Чапську.

Після Другої світової війни за власним вибором Лянцкоронської Рим став її домом та улюбленим містом. У Римі разом із групою друзів вона заснувала Польський інститут, започаткувала низку історичних видань та заснувала фонди допомоги польській науці за комуністичним кордоном. У Римі завершився її життєвий шлях. Лянцкоронську поховали на польській ділянці цвинтаря Кампо Верано. Її науковий товариш Лех Каліновський у посмертному нарисі згадував, що Лянцкоронська "ще за життя подбала про свою могилу на Кампо Верано, а в ній – про жменю землі з Польщі. Вона так і не повернулася в країну з того дня, коли 29 листопада 1942 року змушена була перетнути її кордон дорогою до в'язниці в Берліні та табору в Равенсбрюку".

Важливе, що я хочу додати під час нашої розмови в цей дуже важкий для України час.

Лянцкоронська під час темної ночі радянської та нацистської окупації її Львова, під час її арешту та ув’язнення в Бригідках, розмовляла про майбутнє польського та українського народу з одним із українських санітарів Андрієм Пясецьким, асистентом Львівської політехніки. У своїх спогадах про війну Лянцкоронська сформулювала таку думку: "За короткий період нашої співпраці та активного обміну думками Пясецький в моїй пам'яті залишив дуже сердечній спогад. Згадались мені наші політичні розмови про майбутнє. Можливо, з цієї крові, що пролилася в спільній боротьбі, коли-небудь прокинеться поклик єдності між нами".

Чи варто тут ще щось додати, окрім того, що вона була сповнена гарячого патріотизму, палкої віри в Бога та інтелектуальної наснаги. І не випадає сумніватися, що якби Кароліна Лянцкоронська була сьогодні жива, то своїми думками, молитвами і насамперед діями підтримала б український народ і суспільство у боротьбі з ворогом.

Кілька років тому у Варшаві я побачила графіті про те, що "Батьківщина там, де складно". Якщо абстрагуватись від сучасного навантаження цього гасла, то мені відразу спало на думку, що в такі важкі політичні часи для цього регіону Європи, а особливо зараз для України, потрібна така людина, як Кароліна Лянцкоронська, яка не лише відзначилася енергійною позицією, стійкістю та безстрашністю у переговорах з найгіршими тиранами, але також вміла втішати й допомагати. Надійна людина для надзвичайно важких часів.