Зміст статті

12 жовтня 2022Ярослава Левицька

Івона Дадей: Жінки України мають силу відбудувати свою країну

Розмова з докторкою Івоною Дадей з Інституту історії імені Тадеуша Мантейфеля Польської академії наук у Варшаві.

Варіанти розмовляють з докторкою Івоною Дадей з Інституту історії імені Тадеуша Мантейфеля Польської академії наук у Варшаві про вчених-жінок з вищою освітою у Львові першої половини 20 століття.

Докторка історії Івона Дадей – історикиня, досліджує історію науки з гендерної точки зору, історію соціальних рухів у Європі та історію історіографії. Керує проєктом "Патріотки завтрашнього дня?", що видає документи львівських активісток жіночого руху першої половини 20 століття.

Авторка книг і статей про історію науки в ракурсі гендерної та жіночої боротьби за доступ до науки, зокрема:

1. Габілітація – бар'єр чи кар'єра? Гендерний порядок у польській університетській культурі першої половини 20 століття, видавництво Нерітон, Варшава 2022.

2. Beruf und Berufung transnational. Deutsche und polnische Akademikerinnen in der Zwischenkriegszeit, Fiber Verlag, Osnabrück 2019.

3. "Цивільний кодекс Наполеона винний у тому, що я вирішила вивчати право". Польські студентки права та юристи в першій половині двадцятого століття. Сара Кімбл / Маріон Ровекамп (ред.), Нові погляди на європейську жіночу правову історію, Лондон 2017, стор. 217-246.

Проблему інтеграції жінок у наукову спільноту Львова міжвоєнного періоду 20 століття нині не надто активно досліджують у нас, але чи є такий інтерес у Польщі?

Так, безперечно, львівська спільнота fin de siecle та міжвоєнного періоду, а відтак і жіночий рух чи жіночі рухи в Галичині та Європі (маю на увазі переважно Польщу та Німеччину, тобто країни, де я працюю та живу), є актуальною темою наукових досліджень та популяризаторських проєктів. Наукові дослідження на цю тему яскраво свідчать про багатонаціональність, поліконфесійність і класову диференціацію тих політичних рухів, до яких спочатку були залучені піддані цісаря Франца Йосифа, а потім й громадяни Другої Польської Республіки (1918-1939).

Галичина, а згодом й Львів, у ті часи були плавильним казаном, де кипіли політичні суперечки, формувалися політичні партії зліва-направо, від "польських"  через "українських" і до "єврейських" їхні учасники. І, звісно, у цьому політично-соціально-культурному казані не обійшлося без жінок. Вони також були частиною цього бродіння. Вірогідним є лише те, що десятиліттями перед тим, а також частково й нині вся їхня участь у цих процесах не надто активно досліджувалась, а лише зазначалось з певними натяками про емансипованих жінок, феміністок, активісток, тобто свідомих громадянок. На щастя, це змінюється, і вивчення інтелектуального, політичного та культурного внеску жінок триває у дослідницьких центрах у Варшаві, Кракові, Берліні та Відні.

Також й на популяризаторському рівні спадщина Галичини є вдячною темою для численних феміністичних проєктів неурядових організацій. Їхній головний меседж – це утвердження (іноді навіть і героїзація) жіночого минулого та сильний ідентифікаційний сигнал. Є місцеві та регіональні проєкти, які також стосуються Львова чи ширше – минулого Галичини. Отже, цей казан кипить, показуючи культурну та інтелектуальну спадщину століття у різних формах. Однак не надто добрим є те, що політики поступово намагаються використовувати цю тему для власних, зазвичай яскраво популістських цілей, але це тема для окремої розповіді.

Якщо перейти до  нинішньої львівської ситуації, то мені соромно зізнатися у тому, що я не надто добре на ній розуміюся. Львів, його genius loci та людей я знаю з 2017 року, і мені ще чимало з чим варто ознайомитися. Варто згадати багатьох істориків, які працюють у Львові та Києві, вивчають історію жінок та громадських рухів (Оксана Кісь, Марта Гавришко, Алла Швець та чимало інших). Війна значно зменшила їхні ряди в Україні, а дехто з них поповнив коло українських дослідників на еміграції. Я сподіваюся, що більшість із них повернеться до України після війни, до своєї роботи в університетах та дослідження історії жінок. Вони потрібні вашій країні!

У Львові також є фантастичне місце на вулиці Академіка Богомольця № 6 – це Центр міської історії, який має як дослідницьке, так і популяризаторське завдання. Наприклад, на їхньому інтерактивному сайті Львова поміж іншого позначені феміністична та гендерна гілки історії міста.

Історія науки з гендерної точки зору в Європі є частиною історичних досліджень та є інтегрованою на більшому чи меншому рівнях у загальну історію науки. Звісно, що існують відмінності у стані досліджень та їхньому масштабі між німецькою та польською історіографією, і я можу це коментувати, оскільки функціоную в обох контекстах. Є також різниця у рівнях розвитку досліджень історії науки з гендерної перспективи в обох країнах.

Але щоб не бути надто нудною, я хочу лише зазначити, що і наука, і дослідження, і громадські організації та інші популяризаторські ініціативи таки звернули увагу на цю нішу, і тому жінки: вчені, дослідниці, викладачки, жінки з вищою освітою та професорки є постійним елементом віртуальної реальності у Facebook чи Instagram.

Івона Дадей (фото: Andrea Uebel)

Коли поміж професорсько-викладацького складу львівського університету з'явилися жінки, адже відомо, що право навчатися вони отримали на межі 19-20 століття, за винятком юридичного факультету?

У мене фундаментальна проблема з терміном "отримати". Тому що безплатно та добровільно ніхто нічого нікому не віддасть. І точно не поступиться місцем на лавці пільг. Давно відомо, що "знання – це сила", цитуючи класиків ("Wissen ist Macht – Macht ist Wissen" Вільгельма Лібкнехта та "Знання саме по собі сила" Френсіса Бекона). Так було й у випадку відкриття університетських аудиторій для жінок: перші з них мусили різними способами "перемагати", "здобувати" цей привілей.

І тут ми бачимо сильний перехресний зв'язок між боротьбою за допуск жінок до звичайного навчання, вищої освіти та професійної праці з одного боку та постулатами жіночого руху з іншого. Цей зв'язок помітний у всій Європі. Проте регіон, який нас цікавить, під впливом німецької культури опинився в ганебному кінці списку жіночих досягнень. Умови приймання жінок на навчання в Галицькому польськомовному університеті у Львові (а також у сусідньому Кракові) зображали правові відносини та правила, що існували тоді у столиці монархії – Відні.

Рескриптами імператорсько-королівського міністерства освіти того часу найперше погодили допуск жінок до навчання в цікавому статусі, для якого винайшли особливу правову форму "hospitantek". Про це є великі за розміром дослідження, де варто згадати досягнення віденських, цюрихських чи берлінських істориків, а також польське дослідження історії студенток Львівського університету Яніни Сухмель чи дисертацію Уршулі Перковської, що присвячена сторіччю дозволу жінкам навчатися в Ягеллонському університеті. Але потреба в додаткових дослідженнях таки величезна.

перші студентки Кракова

Тема юридичного факультету, якої ви торкнулися, насправді є цікавою та проблемною одночасно. Вивчення права та доступ до юридичних професій у ті часи суворо визначалися правовою конструкцією та формою політичної приналежності, ними було громадянство та здатність служити в армії. В обох випадках жінки були позбавлені цього: вони не були повноправними громадянками, а лише підданими імператора та волі свого батька чи чоловіка, а також не мали права служити у війську. У галицьких університетах вони тривалий час не мали доступу до аудиторій юридичного факультету.

Лише реформа вищої освіти, яку завершили влітку 1920 року та ухвала парламенту, яку опублікували у Журналі законів, визначили, що студенти та студентки можуть вступати на всі факультети без обмежень.

Варто додати, що це було загальнодержавне рішення, тоді як для окремих факультетів сенат університету також ухвалював рішення "за" чи "проти" допуску жінок до навчання. У Львові студентки-юристи були великою екзотикою, і на пальцях однієї руки можна перелічити всіх, хто здобув звання доктора права за неповні два десятиліття. І тому не дивно, що однією з перших юристок, яка отримала визнання у Львові (та Польщі), була родичка професора юридичного факультету Марцелія Хламтача – Яніна Марія Хламтач, яка здобула докторський ступінь у 1923 році.

Здобуття жінкою юридичної освіти у жодному випадку не гарантувало їй можливості працювати в юридичній професії (суддею, адвокаткою чи нотаріусом). Це був процес зусиль та боротьби за відкриття юридичної професії для жінок, який у мижвоєнній Польщі так і не завершився.

Цю боротьбу за визнання юристок вели переважно жіночий рух та прогресивні кола юристів, прихильних до нього (особливо потрібно наголосити на ролі варшавських професорів права: Станіслава Буковицького, Кароля Лютостанського та насамперед Леона Петражицького). Варто у дослідженнях історії юридичного факультету львівської Alma Mater простежити як правові, так й суспільні моменти надто повільного допуску жінок до навчання та професійної діяльності.

І якщо ви запитаєте, коли жінки з'явилися як дослідниці, науковці чи самостійні наукові працівниці на юридичних факультетах, то я відповім: лише після Другої світової війни. Я про це писала у своїй статті 2017 року та книзі 2019 року. Я також знаю, що юридична спільнота в Катовіце значно просунулася в дослідженні історії юридичного факультету Львівського університету, і, можливо, саме там народиться ідея вивчення гендерних відносин та гендерного устрою в середовищі львівських юристів.

А підсумовуючи хочу сказати, що юридична спільнота Львова і насамперед її університетське ядро в особі юридичного факультету, якщо говорити про загальнонаціональний рівень досліджень, стоїть у самому кінці, коли йдеться про участь жінок у юридичних науках та професіях. І я дуже хотіла, щоб мої львівські колеги послідовно поповнювали свої знання про історію університету, наприклад, дослідженнями про перших українських студенток, які вступили до університету на юридичний факультет.

Хто був першими жінками-вченими та викладачами Львівського університету?

Відразу варто уточнити, що відсоток жінок, які працювали у Львівському університеті, був досить низьким. У період, про який йде мова, це були передусім не самостійні дослідниці, а переважно помічниці (асистентки) науковців. У національному масштабі (я говорю про Польську Республіку 1918-39 років) жінки-асистентки науковців, тобто лекторки іноземних мов, демонстраторки та молодші асистенти становили менш як 10% від загальної кількості працівників. Водночас це була зайнятість переважно на умовах, як ми б сказали сьогодні, прекаріатних (низькооплачуваних) з короткостроковим трудовим договором (контракт продовжувався кожні пів року чи рік), тобто нестабільні умови працевлаштування та недостатня винагорода.

Жінки повинні були обслуговувати науку, їм також часто доручали дидактичну роботу, вступ до досліджень, навчання, допомогу професору в підготовці лекцій та семінарів. Тож вони переважно були викладачками для молодшого покоління студентів. Адже право викладати ex kathedra, тобто право читати лекції, так зване venia legendi, що означає отримання габілітації, це був наступний крок в академічній та університетській кар'єрі. Цього рівня у країні досягло майже 50 жінок.

Серед них польки, єврейки-полячки, вірменки-полячки, але не українки – громадянки Польської Республіки. У Львівському університеті до 1939 року таких габілітацій було три на факультеті філософії: Луція Харевічева у галузі історії міста, Кароліна Лянцкоронська у галузі історії італійського мистецтва та Стефанія Скварчинська у галузі польської філології. Але відомо про львів'янок, які мали заслуги перед наукою, однак мусили пройти габілітацію в іншому університеті, оскільки Львів відмовив їм у цьому.

Згадаємо відомий випадок історикині, багаторічної співробітниці Історичного архіву, а також фахівчині з геральдики, сфрагістики та архівознавства, докторки Гелени Полачкувни, яка мусила провести veniam legendi у далекій Познані. Менш відомим прикладом університетської габілітаційної еміграції є випадок фахівця з музикознавства Львівського університету Броніслави Вуйцик-Керпулян, яка мусила пройти габілітацію в Кракові. Хочеться подати приклад габілітації вченої з української чи єврейської родини у Львові, але поки що рівень знань та дослідницька інтуїція не дозволяють мені цього зробити.

Крім цих трьох докторанток у Львові, як в університеті, так і насамперед у науково-дослідних установах та лабораторіях було багато жінок, які не вступали на шлях університетської кар'єри та ієрархії.

У Національному інституті імені Оссолінських, широко відомому як Оссолінеум, працювали жінки, які були незмінно важливими для польської та європейської гуманізації жінок, в університетській лабораторії Рудольфа Вайгля працювала не лише його дружина Зофія Куліковська-Вайгль, але й ціла низка добре освічених жінок-науковців, представниць великої дисципліни в Польщі – бактеріології/мікробіології. Моя улюблена фотографія з цієї лабораторії аж ніяк не Рудольф Вайгль – видатний та шанований вчений, а його дружина Зофія, абсолютна співавторка його успіху!

Зофія Вайгль у лабораторії (фото: Національний цифровий архів, номер NAC 1-N-623)

Чи є відомості про перших дослідниць в інших львівських університетах, наприклад, Львівській політехніці чи Ветеринарній академії?

Звичайно, що є. Архіви й досі припадають пилом та чекають свого часу, коли постануть перед нами у повній красі, тобто стануть матеріалом для аналізу для істориків. Але якщо говорити серйозно, то вищі галузеві навчальні заклади, такі як технічні, ветеринарні чи мистецькі, досить довго були недоступні для студенток, а що вже говорити про жінок-науковців.

До того ж, молоді дівчата, які не мали шансів вчитися у гімназіях та отримати атестат про середню освіту, не могли отримати необхідну базову математичну та природничу освіту, яка готувала їх до подальших технічних студій. Якщо до цього додати те, що десятиліттями та століттями заперечували технічні нахили чи логічне мислення у жінок (чи заперечують й сьогодні?), то матимемо сукупність причин, через які перших випускниць ветеринарної медицини та політехніки можна помітити лише в 1920-х роках минулого століття.

професорка Аліція Дорабяльська, перша жінка-технічний професор у ІІ Польській Республіці

Але спробую додати оптимізму та нагадаю надзвичайно чудовий виняток. Йдеться про першу жінку-професорку в технічному вищому навчальному закладі Другої Польської Республіки. Саме Львівська політехніка стала місцем, де професорку Аліцію Дорабяльську, фізика і хіміка, науковицю, яка також здобувала досвід під час стажування у Марії Склодовської-Кюрі, в другій половині 30-х років призначили на посаду завідувачки кафедри фізичної хімії.

Аліція Дорабяльська наприкінці свого життя опублікувала спогади під назвою "Інше життя", де подала свій професійний шлях у Російській імперії під час навчання, Польській Республіці, а також після Другої світової війни, коли їй довелося емігрувати зі Львова та оселитися в Лодзі, активно сприяючи становленню університету, де вона надалі працювала професоркою.

Я не буду надто оригінальною у цьому питанні, якщо відповім, що нам потрібні подальші критичні дослідження студентського контингенту технічних і природничих університетів, щоб визначити етнічний, національний чи конфесійний склад, але насамперед показати групи населення з точки зору статі: скільки польських жінок, єврейських польських жінок, українок, українок-польок, вірменок навчалося та мало можливість працювати у цих установах.

Ви згадали, що зараз працюєте над дослідженням про габілітацію жінок у польських університетах. Чому саме габілітація, а не подальша науково-педагогічна діяльність?

Справді, я досліджую історію науки також з гендерної точки зору. І моя остання книга, що вийшла цього літа, присвячена поколінню перших жінок, які здобули venia legendi, тобто право викладання у п'яти польських державних університетах (зокрема, і в тодішньому Львівському університеті ім. Яна Казимира). Це необхідне дослідження для того, щоб встановити відсоток жінок у структурах університетського управління та ієрархії, і таким чином показати нащадкам, наскільки мало вони мали шансів вплинути на формування університетського життя до війни.

обкладинка книги "Габілітація – бар'єр чи кар’єра?"

Вище я перерахувала відому кількість жіночих габілітацій, де згадала кілька нерегулярних/надзвичайних професорських посад для жінок, а також три регулярні. У польському чи німецькому університетському культурному контексті саме габілітація відкривала шлях до професорської посади та була кваліфікацією як для незалежного викладання, так і для незалежного дослідження. Статус приват-доцента у Відні, Берліні чи Львові чітко вказує на те, що лише з моменту габілітації розпочиналися прояви ієрархії, влади, лідерства та управління в галузі науки.

Моя книжка невелика, вона є провісником ширшої монографії, що присвячена постатям науки 20 століття, століття, сповненого крайнощів та амбівалентності, в якому жінки нарешті здобули університетські аудиторії.

Ви керуєте великим видавничим проєктом, що присвячений Львівському музею видатних польських жінок. Як це могло статися у Львові був надзвичайно консервативним містом міжвоєнної Польщі?

Так, редакційний проєкт із довгою назвою "Патріоти завтрашнього дня? Самостійницька діяльність, громадянська позиція та просвітницька праця польських жінок у Львові (1863–1939) у світлі матеріалів, зібраних Музеєм польських заслужених жінок у Львові та Оссолінеумом. Редагування та коментування" (фінансується програмою Національної програми розвитку гуманітарних наук, NPRH), яку я маю честь та радість очолювати, зараз редагує збережені архіви з колекції Музею польських заслужених жінок – Львівської ініціативи жіночого активу, який працював в останнє десятиліття Польської Республіки (1929-1939) на вулиці Оссолінській (нині Стефаника) у Львові.

У межах проєкту ми не лише редагуємо джерела, але й використовуємо методи та теорії, щоб розповісти історію про Музей багаторічної давнини. Про те, як він створювався, хто стояв за цією ініціативою та як вона розвивалася протягом десяти років, які були колекції (артефакти) та концепція експозиції. Крім того, які ще були ініціативи Музею та активістів, які пов'язані з ним. І ми намагаємося відповісти на те, чому в цьому мультикультурному місті Музей був зарезервований лише для "видатних польських жінок" і ким ці "видатні польські жінки" могли бути. І чому музейна експозиція та наратив стерильно розділили національності, конфесії та етноси?

У грудні в Музеї Юзефа Пілсудського у місті Сулеювек відбудеться конференція "Напиши свою історію", що присвячена історіографії та музеології з погляду гендерної перспективи. Одна панель на цій конференції буде присвячена Музею видатних польських жінок – історії експозиції, а також історії місця. Місця на вулиці Стефаника, 11, яке нині отримало абсолютно нову функцію (про це розповість менеджерка LvivArtCenter Роксолана Мицько).

А місце на Оссолінській / Стефаника, його genius loci, а також люди, які створили це місце, надихнули нас з Роксоланою написати спільну статтю про нього – тоді та сьогодні.Розкажу ще про проєкт "Патріоти завтрашнього дня?", де ми публікуємо та аналізуємо документи, що стосуються не лише діяльності Музею видатних польських жінок, але й також інтелектуальної та наукової діяльності.

І тут великою додатковою цінністю цього проєкту є дружба та контакти, не лише професійні, з львівськими науковцями, освітою та архівами. Я з великою радістю відвідую Львів, відчуваю, що мене радо тут приймають та цінують. І я бажаю, щоб у цей найгірший час наша праця істориків, архівістів, викладачів не припинялася та була потрібною. Тому що у минулому – ключ до розуміння сьогодення.

Я хочу повернутися до вашої тези про Львів як консервативне місто Польської Республіки. Львів чи будь-яке інше місто, чи та ж Польська Республіка, чи будь-яка інша країна міжвоєнного періоду не мали пріоритету в консерватизмі чи прогресивності. Інтелектуальну тканину становили люди, які відрізнялися специфічним підходом чи то до гендерних відносин у суспільстві, чи то до відносин між націями/конфесіями. Це, безсумнівно, залишило глибокий слід у тканині міста.

Але Львів, і тут ми обидві можемо погодитися, за винятком того, що це було багатонаціональне, поліконфесійне та мультикультурне місто, це було місто настільки ж демократичне, як і консервативне. Музей заслужених польських жінок, який створили під егідою та завдяки підтримці княгині Любомирської, є яскравим доказом того, що саму ідею об'єднання та організації жінок не відразу заперечили у досить консервативних колах.

У своїй науковій роботі ви надаєте великого значення вивченню міграційних процесів та їхнього впливу на жінок. Нині жінки є значною часткою українських мігрантів. Які процеси на них чекають та що варто зробити для захисту їхніх прав?

Кожен тип міграції: освітня, економічна, а також міграція, що спричинена війною, збройними конфліктами чи, як останнім часом, також драматичними кліматичними змінами, має жіноче обличчя, і це широко відомий та очевидний факт. Я лише скромний історик, який вивчає міграційні процеси постфактум, наприклад, через сто років після того, як перші жінки ризикнули виїхати за кордон, щоб вчитися.

І те, що відбувається чи відбувалося з 24 лютого цього року на кордоні України з її західними сусідами – це драматичне сьогодення та відтік багатьох людських ресурсів, які так необхідні кожній країні. Найголовнішим зараз  є захистити втікачів не лише від бомб, але й від експлуатації, бездомності та беззаконня. Для мене біженки з України мають обличчя Євгенії з Одеси, Катерини з Дніпра, Юлії з Херсону, Люди зі Львова, Яни з Ірпеня та багатьох інших безіменних жінок і матерів, яких я приймала чи зустрічала на своєму шляху.

Це сучасна П'єта. З маленьким рюкзаком і дітьми поруч вони залишають країну в пошуках спокою. Їхньою кваліфікацією може скористатися Європа, так само як Польща перед війною 24 лютого використала працю понад мільйона громадян України. Європа, зокрема сусідні з Україною країни разом з Польщею, стоять перед великим викликом щодо забезпечення гуманних умов для всіх біженок з дітьми. Треба звикнути до думки, що аутсайдери – це не лише бідні люди, але й люди, які мають кошти, контакти та професійні мережі.

Для мене важливою паралеллю є феномен "Polenbegeisterung" (замилування Польщею), який охопив Західну Європу після того, як у її ворота постукали політичні біженці – учасники польського Листопадового повстання проти царизму 1830-1831 років. Це захоплення німецького, французького та англійського суспільства обернулося хвилями патріотичного, патетичного піднесення над героями боротьби за свободу. Щось нагадує, чи не так? Сьогодні світові соцмережі заповнила хвиля "українського замилування". Але що вона насправді несе з собою та що принесе?

Я хочу, щоб сьогоднішній "Ukrainebegeisterung" в Європі у значно ширшому значенні та вимірі реально сприяв зміні політичного порядку, припиненню війни, фактичному інтересу до цієї країни та її внесення у ментальну карту Європи та світу як суверенної країни Східної Європи.

У цього відтоку з України є чимало вимірів, і я згадала про відтік людських ресурсів. Іншою частиною цієї війни та міграції є зіткнення українських жінок із суворим репродуктивним законом у Польщі. Те, що українки спокійно мали у власній країні (доступність переривання вагітності, фундаментальні репродуктивні права), у Польщі часто набуває ознак драми.

Згадаю лише про випадки жінок, яких зґвалтували солдати, оскільки для них у Польщі доступ до приймання так званих пігулок "день після" чи прості гінекологічні процедури були надзвичайно ускладнені, а ультранаціоналістичні та архіконсервативні організації та їхні лідери (наприклад, фінансована Кремлем організація Ordo Juris) намагалися публічно висвітлювати та впливати на рішення лікарів щодо українських жінок. Ці жінки пережили пекло у своїй країні, а в еміграції їм довелося пережити культурний шок, і Польща у цьому випадку показала себе не з найкращого боку.

Не менш важливий вимір цієї міграції – це діяльність для біженок: більшість (хоча не всі) є кваліфікованими та рішучими жінками. Як сказала мені Оксана з Херсона під час випадкової зустрічі в Кракові: "У минулому житті я працювала розумово, а в цьому воєнному житті буду працювати руками". Вона економістка, менеджерка в одній з київських фірм, змушена була емігрувала у Канаду до своєї дочки.

І це речення запам'яталося мені, оскільки воно демонструє волю до виживання та силу відбудувати свою країну. Подібну силу вижити та працювати на відбудову України демонструють й ті жінки, які залишаються в країні.

Автор: Ярослава Левицька

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.