Чужі на пагорбах слави

Знайомі обличчя та нові персонажі блукають Пагорбом слави у Львові у пошуках дверей у старий світ.

Невзоров лежить біля Путіна. Навпроти – Безруков. На Пагорбі слави у Львові можна назбирати цілу команду відомих прізвищ, але паломники до старого світу вже традиційно найбільше моляться та хрестяться на могилку терориста Кузнєцова. Запалюють там святу свічечку, символ своєї інфантильної віри, хоча Коля, певне, був запеклим атеїстом.

Нинішнє побєдоносіє у Львові – куце, безпритульне та немічне. Знайомі обличчя та нові персонажі переважно розмовляють російською. Усі вони скалічені залишенці у тилу ворога. Пригнічені забуттям вони смішно випинаються театральними позами, щоб явити вітру в полі всю фейкову велич своєї приреченої культури.

Вони чужинцями блукають на Пагорбі слави. Можливо, що поміж них є ще один Косторний. Вони шифруються пошепки укупочці та натякають червоними кольорами в одязі на жертовну присягу на вірність русскому міру. Лишень згорблений дідок з цілим пакетом бузку на мить втрачає свою урочисту легенду після слів про священний обов'язок перед тими, хто врятував його від фашизму. Після неї він під ніс щось собі бурмоче про фашизм в Україні та швиденько втікає від сторонніх очей.

Втікає у свій скалічений світ з його нинішньою скудністю вітальних атрибутів. Цьогоріч у топі – бузок-спаситель. Квітів – обмаль. Торішній хіт – шишечки – лише в одному екземплярі. Десь ще можна зауважити цнотливі кульбабки від прочанок-паломниць та самотню стрічечку на нарцисику, що так тихенько натякає на колишню ідилію георгіївських стрічок.

З чогось нового тут лише нова табличка на старому пам'ятнику під святим омофором непомильної Вікіпедії. Але навіть поміж нових персонажів всуціль поведінка забутих Богом переляків. Ось один з бузком та списком прізвищ для обов'язкового покладання, що так схожий на агента 007 на пенсії з мультика про пригоди капітана Врунгеля. А ось двійко інших персонажів, які швидким кроком обходять увесь пагорб без жодної зупинки, щоб радісно вийти звідти після натхнення побєдоносним духом. А хтось третій знімає все це на камеру для історії чи для якогось звіту перед кимось.

Попри вітер та прохолоду на пагорбі традиційно панує хвороблива атмосфера чогось затхлого. Прочанки ходять і моляться. Моляться і стоять. Кладуть на голову бузок-спаситель, який їм на мить здається ніжним дотиком самого Ісуса. Нічого такого, бігме. Лише одна кобіта безтямно швендяє закутками слави, наче шукає щось таке, що вона тут давно загубила. У її порухах чимало невротичного вбік синьої сумочки, а тому якась частина присутніх відразу напружується від такої непевної безвладності. Але сумочці лише щось схоже на рушничок, який вона витягає, щоб відразу покласти назад. Вона знову блукає і більше вже не повертається.

Хтось би воістину православний мав попередити ці богомільні обличчя про те розчарування, яке чекає на них в потойбіччі, де їм скажуть відійти вбік, оскільки Син Людський навіть не знає, хто вони такі. Але таких немає поміж тих жінок Лотових у тому Содомі та Гоморрі. Кінець їхній направду буде жахливим. І нікому їм про це сказати задля покаяння. Бо й покаяння ніякого не буде. Як і немає для них зв'язку між цим світом та лоном Авраамовим.