Батько

Режисерський дебют актора Олександра Кобзаря з кавалками фільмів Андрія Тарковського та достоєвськими мотивами про злочин та кару.

Формально дебютна стрічка Кобзаря не є аж настільки поганим місцевим кіно. Оператор захоплено копіює картини Ендрю Ваєта та щиро вважає, що з того копіювання може виникнути справжня поезія. Голова проблема фільму Батько у тому, що режисер Кобзар хоче учнівським буквалізмом свого банального косплею передати дію животворного Духа, того благодатного повіву вітру у Тарковського.

Це кіно безбожно блудить з усім підряд, аби лиш вхопити за бороду Божу іскру. А як не вдається, то наче побожна цнотливиця вимагає від усіх сльозливого покаяння. У цьому богомільному стані режисерові вже можна починати каятися за участь в українофобному треші Скажене весілля.

Питання навіть не у тому, що Батько своїм збірником пафосної псевдофілософії та банальних афоризмів (на кшталт "на батькові тримається світ") опирається кризі маскулінности чи якимось ідеологічним інтерпретаціям патріархату, прости Господи. Це просто безблагодатне кіно старанного учня, який вперто обволікає свої кліше нестримним сентиментальним передозом, оскільки чомусь вважає себе тонким знавцем внутрішньої духовности та усіх найменших її порухів.

За всіма тими універсальними думками Кобзар навіть не помічає, що у 2023 році, під час війни з Росією, він продовжує сунути за собою ту допотопну думку, що з тотального срачу русского міра якось зійде зірочка Нового Єрусалиму, який врятує своєю любов'ю весь західний світ. Він продовжує сунути за собою все маніхейство православного світу з Москви, яке може породити лише зомбі-парафіян, які не мають нічого спільного з християнством.

Може він ще прихильник тієї теорії, що у тілах неповносправних дітей страждають та очищуються демони? Тоді навіть закономірно, що у його безбожно маніпулятивному фіналі достоєвське прощення так скліщується зі сексуальним збудженням. Особлива хохма цієї стрічки у цьому аспекті ще у тому, що у цьому русскому мірі на березі моря роль судді грає свободівець Богдан Бенюк.

Поза цим буквалістський косплей Кобзаря з відгомоном 90-х можна скорочувати цілими шматками. Режисер Кобзар занадто грубий для таких делікатних сфер. Він довго та нудно розжовує у своїх примітивних діалогах те, що можна легко зрозуміти відразу. Його музика нагнітає своїм пшиком лише одні кліше. Ідеї урбаністичного відчуження та екзистенційної порожнечі після Антоніоні, а особливо у цьому контексті після росіянина Звягінцева, який тут дріботить під ногами Тарковського, це вже зовсім якась неповага до глядача.

Місцева акторка Ксенія Баша не зовсім Єлєна Лядова, і тому переграє всю внутрішню напругу. А коли сам Кобзар хоче якось дати тарковського актора Солоніцина, то це чистий жах його акторських можливостей. Функція матюків у Кобзаря зовсім інакша, аніж у Кайдановського у Сталкері (1979), який блукає манівцями Григорія Сковороди. У тому, як Кобзар римує газети та сміття, можна зауважити у ньому фаната Булгакова.

Його уклінне вшанування стрічок Андрія Тарковського (Соляріс, Дзеркало, Ностальгія, Жертвопринесення) не лише увиразнює всю прірву між ним та Учителем, але й привозить у 2023 році ще одну неприємну проблему. Олександр Кобзар грає у своєму фільмі персонажа з прізвищем Артєм'єв.

Російський композитор Едуард Артєм'єв не лише написав саундтреки до трьох стрічок Тарковського чи музику до хіта "Не зловите мене!" на вірші Дмитра Павличка з фільму Юрія Іллєнка Смужка нескошених диких квітів (1979), але й підтримував перед смертю торік політику Путіна та їздив з візитом у ДНР. У Донецьк він їздив у травні 2019 року, а сценарій Батька закінчили наприкінці 2019 року. Так важко було додуматись у 2023 році змінити прізвище головного персонажа, щоб не палитися всеохопною любов'ю до русского міра?

Може й добре, що Ларс фон Трієр нині лишається найкращим шанувальником Андрія Тарковського. Він хоча б розуміє його гумор на відміну від цих богомільних косплейників з фанерною достоєвщиною за пазухою.