Andrii Barmalii "autoportrack" (2023)
Стороннє споглядання втраченого часу на дебютнику саксофоніста Андрія Бармалія.
Музичний гербарій для епохи, якої вже не повернути. Вивірений, впорядкований та запакований.
Попри всі сплески та перепади дебютний альбом саксофоніста Андрія Бармалія абсолютно цілісний пазл. Хаос тут відсутній навіть приблизно. Автор знає, що втраченого часу вже не наздогнати, а тому лишається лише мовчки спостерігати з того боку.
Вокалу тут загалом бракує, але що він там може сказати? Слова вже зайві. Саме тому його мікс IDM, брейккору, джазстепу та хіп-хопу інколи доволі машинальний. Майже не намагається щось надолужити та самоіронічно споглядає ці мінімальні спроби ("Sobornist").
Бармалій, можливо, не настільки вже абсолютний кафкіанець, але в його увазі до невимовної приреченості безмовного та безголосого нині багато хто зможе відшукати чимало суголосного для певних періодів в історії української культури. Ця подорож у минуле знає, що вже нічого не змінити, а будь-які попередження майбутньому завжди запізнюватимуться.
Він, звісно, намагається таки відшукати якийсь новий вихід чи перехід з цього потойбіччя. Емоційні вершини альбому легко рвуться вперед, наче враз проснулися від важкого сну ("Mist Platona", "autoportrack"), але знову змушені вертати назад. Надію на визволення вбити важко, але шторм таки насувається ("Ніколи любов").
Якщо спробувати відшукати на цьому альбомі реакцію на війну навколо, то перед нами моделювання реакції на ситуацію ядерного вибуху ("я нормально"). Зациклена, заглючена повторюваність не обіцяє нічого доброго та підбирається все ближче. І на цих теренах Бармалій не зовсім вже й самотній голос саксофоніста цьогоріч ("Думка", "гра в бісер", "вірний шлях"). Подібну стоїчну мінімалістичність можна зустріти і на альбомі Bendik Giske "Bendik Giske" (2023), і у Fire! Orchestra на альбомі "Echoes" (2023), і в Коліна Стетсона на "When We Were That What Wept For The Sea" (2023) з його апокаліптичними хоралами.
Реальність, яка колись миготіла на екранах різноманітними картинками, вже за рогом. І ностальгія на альбомі Бармалія, власне, не за минулим, а вже з минулого ("Яд снаружі біль внутрі", "genocide idea", "Blat"). З того минулого, де люди вже змішалися з привидами, і яке так нагадує атмосферою мультфільми студії Київнаукфільм кінця 80-х ("я можу розгледіти своє обличчя в осколках очей...", "Світло твоєї дороговказної зірки (давно згасло)"), наприклад Гість (1990) та Битва (1986) за оповіданням Стівена Кінга, де іграшкові солдатики нападають на людину з подальшим використанням термоядерної бомби.
Якщо і є ще за чим шкодувати у цій інженерній боязні цілковитої руйнації саксофоніста Бармалія окрім всього іншого, то хіба за тим, що альбом "Фокстроти" з голосами вкраїнських поетів мав писати він, а не Гуржи. І бажано ще було б забрати звідти відразу самого Жадана ("single lady broken heart..").
А поки є час відпочити від численних колаб, є час поназдоганяти Squarepusherа, є час замутити щось релаксове на кшталт альбому Kuna Maze "Night Shift" (2023).