Жадан/Гуржи "Фокстроти" (2021)

Босяцький ангажемент поета Сергія Жадана псує своєю вінценосною присутністю вірші та голоси класиків української поезії.

Варіанти вже давно радять харків'янину Жаданові остаточно збитися зі свого пролетарського ска та профетичного репу, оскільки музика не є його: ані питомою стихією, ані покликанням, ані сродною душею поета. Він би міг перейти на крунерство чи млосне рнб для чічок штабелями, але попри всю його далеку спорідненість з Девідом Духовним немає у його музикуванні сексу ані на лепту.

Спроби українських літераторів зайти у музичну блакить не є чимось дивним для місцевих процесів, як, до речі, й альбоми на вірші вкраїнських поетів від різноманітних гуртів. Лише торік можна згадати тінь Юрія Андруховича біля благенького альбому колективу Сон Сови "Музика до і після роману", учнівське прочитання віршів Лесі Українки столичним колективом Тільки Світло, безглуздий альбом кумарної лірики поета Павла Коробчука та порнографічне бренькання колективу Liloviy на вірші Юрія Іздрика з альбому "Тільки рай".

З чогось найкращого у цій категорії торік можна назвати лише другий альбом "Культурний шок" проєкту Brat від львівського поета Григорія Семенчука (яким тут трохи чути у треці "Бажан. Діснейленд"). А цьогоріч на цих теренах можна згадати хіба що бляклий проєкт Thuyone від української поетки та перекладачки Елли Євтушенко.

Такий бажаний для Жадана ефект Бажана на альбомі "Фокстроти", де він зовсім не розуміє, що таке грув, відразу скочується з чудової ідеї у футуристичний вінегретик слобожанської пародії на збірник Café del Mar.

Його дешевий саунд та абсолютний лівий тут Жадан зі своїми інтонаціями а-ля бездарний колектив бухого крику та білочки Перкалаба говорять лише про одне, про те, що сюди для найкращого ефекту варто було б запустити легендарний харківський колектив Lюк. Але, на жаль, цей історичний момент вже щез десь між альбомами "Lemon" (2004) та "Sex" (2005). Цікаво, що той гіпотетичний альбом гурт Lюк спокійно б міг назвати "Сірожина юність".

"Фокстроти" Жадана пропливають на горизонті неповоротким допотопним дредноутом та відразу падають на дно. А все, власне, тому, що слобожанська босота чомусь вирішила побавитися у фірму, але нічого, окрім охлялого шароварного футуризму, не змогла з себе вродити. Жадан хіба не чує поетичною чуйкою, що він зовсім не лягає на цю музику ні боком, ні навскіс, ні рачки? А його боллівудській жакерії бракує лише Михайла Поплавського для повного щастя ("Тичина. Кларнети", "Сосюра. Даб шансон").

Жадан безпорадно борсається у своїх прекрасних бажаннях промоції українських класиків якимось необтесаним та забронзовілим чувачком, який чомусь гадає, що все зможе та скрізь встигне. Після понтового камео у фільмі Дике поле (2018), який залишив після його роману "Ворошиловград" лише кастрований скелетик, з ним вже все майже зрозуміло. Він не зовсім Dimitri From Paris чи хоча б L'Equipe Du Son, а тому лише вульгаризує ці тонкі матерії своїм чужорідним, таким застільним пролетарським бокалом.

Він чужий тут, цей слон на чайній церемонії (слух., наприклад, Yellow Magic Orchestra), і своєю футуристичною кислотою може роз'їдати трек "Шкурупій. Барабани" лише до повного трешу.

Жадан десь чув дзвін і тому вперто намагається блукати навмання зі своєю жахливою реалізацією класної ідеї. Забиває своїм вокалом голос Бажана, просто втоплює його в низ, наче педаль. Підтоптаним бунтарем педалює тотально зайвий дитячий хор зі шкільної програми у своїх космічних маршах, ніби з саундтреку до бородатого трешу Віктор_Робот ("Бажан. Інтро", "Бажан. Діснейленд", "Влизько. Вогню").

Жадан десь далеко не ходить, і якщо не кричить недобитим футуристом, то відразу хилить у сон ("Семенко. Хелло", "Сосюра. Даб шансон", "Троянкер. Тайгер ліліес") своєю пубертатною кустурицею та фальшивими інтонаціями поетки Якимчук. Усе це може нагадувати лише порнографію в студії Антіна Мухарського, яка чомусь вирішила, що зможе дотягнутися до колективу Dakh Daughters, який лише на третьому альбомі "Make Up" (2021) нарешті почав злазити з печі після віковічного сну.

Звідси походять й ті немічні спроби витесати відьмацьку іскру у стилі Ragapop ("Гаряїв. Данс макабр"). І так, якщо Ragapop ніяк не можуть одружити Івана Франка з проєктами Кевіна Мартіна The Bug та King Midas Sound, то чому поет Жадан думає, що він точно могєм?

Схоже, що Жаданові важко не лише кинути оком (та вухом) за межі Харківської області, але й поділитися зі своїми зьомами усім сокровенним. Він, що той глитай-скнара, хоче з'їсти все сам та без нікого. Він би спокійно міг віддати своїм місцевим топчикам Курган & Agregat, особливо після альбому "Зембонджу", трек "Тичина. Кларнети". Однак чомусь зажав лише собі одному, а тому він (трек) так підозріло нагадує музичку Роса Геллера з серіалу Друзі.

Якщо десь голос Жадана й притомніє на цьому альбомі якось більш-менш, то хіба що на "Жадан. Мертві поети". Але й там йому варто пам'ятати легендарні слова Гепи товаришу Добкіну під час запису історичної промови, оскільки його трухлявому футуризму невимовно далеко до нового треку венесуельської трансжінки Arca.

А якщо далеко не втікати від футболочки з Че Геварою, то приємним бонусом для сірожиної юності має стати голос режисера Алехандро Іньярріту у треці "Imagination" з цьогорічної компіляції новозеландця Jordan Rakei "Late Night Tales: Jordan Rakei".