олександр ковальчук,  23 січня 2019

Familia Perkalaba "#ґазззууу" (2019)

Familia Perkalaba "#ґазззууу" (2019)

Станіславські ноунейми намагаються злапати за дупу пташку щастя вчорашнього дня.

Після попереднього альбому "Daraba" (2016), який відразу можна назвати найгіршим альбомом української поп-музики усіх часів та діалектів, Перкалаба таки щось там почухала на своїй маківці. Щось людське таки вилізло краєм вуха на новому альбомі "#ґазззууу" (друга половина пісні "Бабамоя" та "Живиця"), але не більше.

Familia Perkalaba завжди чомусь презентує себе світові апологеткою чогось заповідного (заповітного), автентичного та оригінального, але альбом "#ґазззууу" лише виразно вказує на те, що ніша такого перегарного саунду відразу обмежується експлуатацією ретро-стилізацій міжвоєнної галицької благодаті. І тому така, апріорі, потьомкінська конструкція для комфортних туристичних уявлень та убогих столичних фільмиків про Західну Україну (як країну диких обіззян) ніяк не може похвалитися чимось особливо цікавим.

Дешеві та сердиті реконструкції перегарного передозу від Перкалаби лише нівелюють увесь дух норовливого ска (про регі чи даб, взагалі, краще мовчати). Вони постійно шарахаються, немов з переляку, слідами тих чи інших колективів, намагаються щось там намацати своїм хутірським постмодернізмом, але це лише банальна провінція. Беззубий рівень мислення, де з атмосфери загубленості перед білим світом вони навіть не можуть підняти догори щось дике, дивне чи специфічне (як це переважно і буває). Перкалаба чомусь вважає себе бармалейчиком у дитячому кіно, але її стерильні колажики так вже нездало хочуть наздогнати минулі здобутки відоміших колективів, так вже хочуть піднятися з небуття за рахунок інших, що на це не можна дивитися без сумного сміху.

Вони без угаву, невротично падають на хвіст, якщо не одним, то іншим, щось там незрозуміле шамкають ротом і ніяк не можуть устаканитись, хоча б ніби мали знати, що вся алкогольна специфіка в тому, що чим далі в ліс, тим більше нівелюються смакові відчуття. І без крену в протуристичну ретро-експлуатацію новий альбом Перкалаби достатньо нудний та одноманітний. Вони постійно співають про гриби ("Ма", "Танго", "Джумба румба"), але жодної глюканутості (психоделічного дна чи веселої розширення свідомості) у них навіть не почуєш, окрім того дешевого, нещадного та безглуздого бум-цик-цику.

Вони, звичайно, вже почули про важливість у сучасній поп-музиці мемчиків та панчів ("Мадам Газель" та "Папіра"), відчули нюхом трендову нагальність ретро-мотивчиків для туристичного задоволення та кінематографічного поневолення. Однак все це звучить так, ніби вони вони привселюдно жалкують за тим, що їх не запросили у фільми Шляхетні волоцюги чи 11 дітей з Моршина (для місцевого колориту). З таким рівнем та якістю саунду вони можуть зазіхнути хіба що на убогий серіал Останній москаль, оскільки усе схоже на те, що їх не буде навіть у майбутній стрічці Гуцулка Ксеня. Хоча після трейлера цього фільму можна собі якось подумати, що він нікуди далеко не втік від Останнього москаля.

На цей, 2019 рік, Familia Perkalaba може прописатися лише в лакунці цнотливеньких епігонів гуртів: Брати Гадюкіни, Ленінград, Гич оркестр, Ляпіс Трубецкой і навіть Кровосток. На "Живиці" навіть можна згадати про групу Дюна з її камеді-роком в країні Лимонії, але до їхнього абсурду Перкалаба з гаслом "нюхай живицю" якось не дотягує. Запливи на територію Dakh Daughters, то вже зовсім сміховинно для метрів станіславської естради, "Мадам Газель" зі своїми допотопними приколами чомусь нагадує про існування колективу ТІК, а це для гурту, який посягає посагом на якусь патріархальність, вже десь в області маразму.

У тих кітчевих пісеньках про гуцульську душу, лібідо та пиво Перкалаба відразу чоломкається з бездарним колективом нео-шароварників Kozak System ("Джумба румба") і тому нема в їхній творчості ні радості, ні щастя, а лише одна втома. Якась лиш оцинкована та пустоголова доярковість, яка не працює навіть як стьоб з текстиками а-ля "замісимо тісто ми руками пречистими... і десь там відкриють істини" (бла-бла-бла). У своїх гімнах Гуцулії то якесь село без сільради та артистичності, яке спроможне лише вродити флібустьєрську фразу "дядя Бог нам то дає, ми святі його верблюди", але ніяк не може відчути інтонаційних нюансів його вимовлення. Ніби п'яний якось випадково виліз на вершечок смерічки, бачить звідти всю навколишню радість, але сказати нічого не може, язик заплітається.

Тепер ви можете стежити за новинами Варіантів на Telegram-каналі.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.