Зміст статті

3 січня 2019олександр ковальчук

11 дітей з Моршина

По-дебільному зварганений треш від колись надії нової української комедії – режисера Непиталюка.

Нове кіно Аркадія Непиталюка бовтається головою в гівенці стрічок Дзідзя, фільму Шляхетні волоцюги та серіалу Останній москаль.

Ще півтора роки тому, після прокату фільму Припутні (2017), режисера Непиталюка почала вважати альтернативним джерелом гумору в українських комедіях без пердіння Дзідзя і тещ Зеленського. Але вже у січні 2019 Непиталюк навіщось вивалює на українського глядача за державні кошти увесь треш і кал нового українського кіно. Усе його дно, усе найгірше, що було у стрічках Дзідзя (Контрабас і Перший раз), фільмах: Шляхетні волоцюги, Скажене весілляПригоди S Миколая, Секс і нічого особистого та серіалах: Останній москаль та Догори дриґом з їхнім тотальним потягом до обсирання, якщо не всього західноукраїнського (галицького), то чогось україномовного.

Суцільний маразм 11 дітей з Моршина, схоже, що вважає себе пародією, бо лише ця обставина може врятувати режисера Непиталюка та його продюсера Лавренюка від плагіатних позовів режисера Стівена Содерберга (тут Непиталюк змагається з Пригодими S Миколая від Горова). Нереально бездарне кіно Непиталюка не цитує його Ocean's Eleven (плюс сиквели) та Logan Lucky (2017), а тупо паразитує на них, оскільки жодної цікавої (чи, прости Господи, оригінальної) ідеї в сценариста Непиталюка просто нема. Це несмішне та нудне видовище концентрованої тупості лише вдало демонструє те, як можна успішно просрати талант. Цю феєричну маячню можна зрозуміти хіба що у ту мить, де Непиталюка тримають в продюсерських казематах на хлібі та воді, а ще силою заставляють проштовхувати на екран цицьки жінки продюсера і тому він так спецом (та цілеспрямовано) лажає на кожному кроці. Може це якась супер-пупер іронія, чи як модно тепер називати постіронія, але навіть на меми тут немає чого розбирати.

Поза поцмодерним цитуванням фільмів Содерберга та алюзіями на Гру престолів, Breaking Bad чи закордонні фільми про дітей в супермаркеті (назви яких навіть навіть важко пригадати) стрічка Непиталюка розвалюється на набір епізодів без жодної думки. Його фільма хоче не так виїхати в люди на продакт-плейсменті (Родинна ковбаска), як на експлуатації фан-зони деяких своїх акторів, хоча бізнесмена Гаріка Корогодського та співака Сергія Бабкіна важко назвати акторами. З Корогодським в ролі ексцентричного бандюка (який базарить російською) і так все давно зрозуміло, а от в україномовного Бабкіна немає ні глибини сольних проектів (там, де "Забери" чи "Плачет ведмедь"), ні цитатної еквілібристики гурту 5'nizza (тобто, гумору). Увесь фільм Бабкін ходить в ролі мовчазної меблі з великою душею звідки має випадати маленький ключик до серця (якщо згадувати Клару Новікову).

Тут бездарно грають усі, і навіть діти зі своїми правильними (піонерськими) інтонаціями. Навіть Олександр Піскунов (головний герой), якого вже можна було побачити у сентиментальних Кіборгах, але краще варто зацінити в фільмі Межа словацького режисера Петера Беб'яка. Схоже, що це якась особлива бацила бездарності від продюсера Лавренюка (продюсера дзідзевого Контрабаса), бо за гламурчиком його дружини Олени Лавренюк (в ролі Сніжани), з того ж таки Контрабаса, продовжує свої пацаваті кривляння й артист Горянський (Останній москаль, Догори дриґом і знову Контрабас). І схоже, що це після анальних жартів у Догори дриґом він додає своєму єврейському персонажеві певні гейські інтонації. Але звідки фізкультурник з Моршина знає іврит і навіщо він п'є воду з фонтана, ніби у сторічних комедіях? Хоча добре, звісно, що все це гівенце хоч якось оминає епізодичну роль Ади Роговцевої.

Гумором чи навіть пародією тут навіть не чути. Тупенькі жарти про Петра Гівненка, Сніжану Казинаківну та прислугу італійських селебів. Актор Кружнов зі Шляхетних волоцюг та київстарівських реклам у звичному образі дурнуватого задротика. Мажор Артур навіщось пародіює Ляшка та Парубія, і це типу, серйозно, ця пародія на пародію? Маразм з фразами "гроші вилетіли в трубу" чи "візьми її поки вона гаряча" (це про каву). Пан Задовбишин (це що, тележурнал Каламбур?) та Оля Фреймут в туалеті. Накачані зеки з труною та охоронець Гаріка з чупа-чупсом (окремий рівень убогості – його пантоміма з Бабкіним). На качалці в українській тюрязі (ніби з паралельного Всесвіту) не варто забувати, що 11 дітей з Моршина – це казочка для ідіотів, а не перформанс Деніела Крейга. І як діти в Моршині можуть сісти в електричку, яка їде в Моршин (навіть через станцію Джорджа Клуні)?

Схоже, що режисерові Непиталюку від режисера Горова перейшла якимось повітряним шляхом справжнісінька білочка. Хоча найбільш помітно, що режисер фільму справді їбанувся головою, власне, у сцені з моршинського готелю, де поруч з прізвищами Шварценеггер та Шрек навіщось згадують бідного Шумахера. Це не чорний гумор, і навіть не невдала спроба жартів над особами з інвалідністю на вкраїнській території, а реальна і нічим не виправдана клініка.

Історія про моршинську Попелюшку реалізовується на рівні місцевого дитячого театру, який тут періодично виникає на екрані. З цієї бездарності, переляканості та стерильності в цьому паразитарному кіно й вилазить майже цілий виступ колективу Panivalkova (у мріях головного героя) чи слоу-мо крутості Сніжани в сонцезахисних окулярах, наче ця провінціалка Бред Пітт чи Метт Деймон в Ocean's Thirteen. Вона ще заходить у тій куцій сукенці у басейн Гаріка (на рожевому фламінго, яке, що передає привіт фільму Герой мого часу?), щоб усі узріли її продюсерські циці, але Непиталюк вчасно згадує, що знімає для дітей і тому цнотливо не опускає камеру нижче ватерлінії. Непиталюк ще навіть зазіхає на якусь метатеатральність під час з'яви Сніжани з пістолетом під час вистави про Снігову королеву, але краще б глядацькі очі цього не бачили.

Етнографічне гетто для галицьких (україномовних) рагулів у фільмі 11 дітей з Моршина за заповітами Останнього москаля (та інших фільмів та серіалів, які згадуються тут вище) ще якось можна зрозуміти в контексті флешбеку махінації. Весь цей, типу, стьоб над тітоньками у вишиванках, які несуть пургу про "українську матрицю", вкотре згадки про гуцулку Ксеню (яку модно називають Ксюшою) чи понти галицьких заробітчанок тощо. Пародія на світове галичанство, звісно, що потрібна, але ж не такої жахливої якості та виняткової тупості.

Але от тільки від придуркуватого гуцула з чехівською трембітою та заглюченим "файно" (який, начебто, вже був у Шляхетних волоцюгах) чути легендарним піонером зі сачком з класики Елема Клімова Ласкаво просимо, або Cтороннім вхід заборонено (1964).

А ще пришелепкуватим гуцулом Петром від Савелія Крамарова у фільмі Трембіта (1968) режисера Ніколаєвського. І тому цей радянський (совковий) запашок в зображенні українців на екрані (за такої якості реалізації) багато чого може розповісти цікавого.

У 2019 році режисер Аркадій Непиталюк чомусь не може розповісти якусь адекватну та смішну історію про Моршин (чи будь-яке інше українське місто), для чогось збирає докупи майже усе найгірше, що є нині в українській культурі, а кінці ще й присобачує кліп Бабкіна з бекстейджу. І хоча alyona alyona вже співала у фільмі про своїх рибок, але режисер ще раз ставить її на титрах (після Бабкіна), щоб хоч щось добре можна було запам'ятати після убогого гівенця 11 дітей з Моршина. Символічно, звісно, що на самісінькому дні теперішньої української культури лунають альонині "Рибки", і в тому навіть можна почати шукати якусь іронію Непиталюка, але краще не треба.


постер: kino-na-xati.com

Автор: олександр ковальчук