11 дітей з Моршина

Нове кіно Аркадія Непиталюка бовтається у треші бездарних стрічок Дзідзя, фільму Шляхетні волоцюги, в також серіалу Останній москаль.

Ще півтора року тому, після прокату фільму Припутні (2017), режисера Непиталюка почала вважати альтернативним джерелом гумору в українських комедіях без пердіння Дзідзя та тещ Зеленського.

Проте вже у січні 2019 Непиталюк навіщось вивалює на українського глядача за державні кошти увесь треш нового українського кіно. Усе його дно, усе найгірше, що було у стрічках Дзідзя (Контрабас і Перший раз), фільмах: Шляхетні волоцюги, Скажене весілля, Пригоди S Миколая, Секс і нічого особистого та серіалах: Останній москаль та Догори дриґом з їхнім тотальним потягом до обсирання, якщо не всього західноукраїнського (галицького), то чогось україномовного.

Суцільний маразм 11 дітей з Моршина, схоже, що вважає себе пародією, оскільки лише ця обставина може врятувати режисера Непиталюка та його продюсера Лавренюка від плагіатних позовів режисера Стівена Содерберга (тут Непиталюк змагається з Пригодами S Миколая від Горова). Нереально бездарне кіно Непиталюка не цитує його Ocean's Eleven (плюс сиквели) та Logan Lucky (2017), а лише паразитує на них. Жодної цікавої чи, прости Господи, оригінальної ідеї в сценариста Непиталюка просто нема.

Це несмішне та нудне видовище концентрованої тупості лише вдало демонструє те, як можна успішно загубити талант. Цю феєричну маячню можна зрозуміти хіба у ту мить, де Непиталюка тримають в продюсерських казематах на хлібі та воді, а ще силою заставляють проштовхувати на екран жінку продюсера, і тому він так цілеспрямовано лажає на кожному кроці. Може це якась супер-пупер іронія, чи як модно тепер називати постіронія, але навіть на меми тут немає чого розбирати.

Поза цитуванням фільмів Содерберга та алюзіями на Гру престолів, Breaking Bad чи закордонні фільми про дітей в супермаркеті (назви яких навіть важко пригадати) стрічка Непиталюка розвалюється на набір епізодів без жодної думки. Його фільм хоче не так виїхати в люди на продакт-плейсменті (Родинна ковбаска), як на експлуатації фан-зони деяких своїх акторів.

Однак бізнесмена Гаріка Корогодського та співака Сергія Бабкіна важко назвати акторами. З Корогодським в ролі ексцентричного та російськомовного бандюка й так все давно зрозуміло, а от в україномовного Бабкіна нема ні глибини сольних проектів, ні цитатної еквілібристики гурту 5'nizza. Увесь фільм Бабкін ходить в ролі мовчазної шафи з великою душею звідки має випадати маленький ключик до серця.

Тут бездарно грають усі, і навіть діти зі своїми піонерськими інтонаціями. Навіть Олександр Піскунов, якого вже можна було побачити у сентиментальних Кіборгах, але краще варто зацінити в фільмі Межа словацького режисера Петера Беб'яка. Схоже, що це якась особлива бацила бездарності від продюсера Лавренюка (продюсера дзідзевого Контрабаса), адже за гламуром його дружини Олени Лавренюк (в ролі Сніжани), з того ж Контрабаса, продовжує свої кривляння й артист Горянський (Останній москаль, Догори дриґом і знову Контрабас).

Схоже, що це після анальних жартів у Догори дриґом він додає своєму єврейському персонажеві певні гейські інтонації. Та звідки фізкультурник з Моршина знає іврит і навіщо він п'є воду з фонтана, наче у сторічних комедіях? Хоча добре, звісно, що весь цей непотріб хоч якось оминає епізодичну роль Ади Роговцевої.

Гумором чи навіть пародією тут навіть не чути. Тупі жарти про Петра Гівненка, Сніжану Казинаківну та прислугу італійських селебів. Актор Кружнов зі Шляхетних волоцюг та київстарівських реклам у звичному образі дурнуватого задрота. Мажор Артур навіщось пародіює Ляшка та Парубія. Маразм з фразами "гроші вилетіли в трубу" чи "візьми її поки вона гаряча" (це про каву). Пан Задовбишин та Оля Фреймут в туалеті. Накачані зеки з труною та охоронець Гаріка з чупа-чупсом (окремий рівень убогості – його пантоміма з Бабкіним). На качалці в українській тюрязі, ніби з паралельного Всесвіту, не варто забувати, що 11 дітей з Моршина – це казочка для ідіотів, а не перформанс Деніела Крейга. І як діти в Моршині можуть сісти в електричку, яка їде в Моршин (навіть через станцію Джорджа Клуні)?

Схоже, що режисерові Непиталюку від режисера Горова перейшла якимось повітряним шляхом справжнісінька білочка. Найбільш помітно, що режисер фільму справді поїхав головою у сцені з моршинського готелю, де поруч з прізвищами Шварценеггер та Шрек навіщось згадують бідного Шумахера. Це не чорний гумор, і навіть не невдала спроба жартів над особами з інвалідністю на вкраїнській території, а реальна та нічим не виправдана клініка.

Історія про моршинську Попелюшку реалізовується на рівні місцевого дитячого театру, який тут періодично виникає на екрані. З цієї бездарності, переляку та стерильності в цьому паразитарному кіно й вилазить майже цілий виступ колективу Panivalkova чи слоу-мо крутості Сніжани в окулярах, наче ця провінціалка Бред Пітт чи Метт Деймон в Ocean's Thirteen.

Вона ще заходить у тій куцій сукенці у басейн Гаріка (на рожевому фламінго, яке, що передає привіт фільму Герой мого часу?), щоб усі узріли її продюсерські циці, але Непиталюк вчасно згадує, що знімає для дітей, і тому цнотливо не опускає камеру нижче ватерлінії. Непиталюк ще навіть зазіхає на якусь метатеатральність під час з'яви Сніжани з пістолетом під час вистави про Снігову королеву, але краще б глядацькі очі цього не бачили.

Етнографічне гетто для галицьких (україномовних) рагулів у фільмі 11 дітей з Моршина за заповітами Останнього москаля (та інших фільмів та серіалів, які згадуються тут вище) ще якось можна зрозуміти в контексті флешбеку махінації. Весь цей начебто стьоб над тітоньками у вишиванках, які несуть пургу про "українську матрицю". Ще одні згадки про гуцулку Ксеню (яку модно називають Ксюшою) чи понти галицьких заробітчанок тощо. Пародія на світове галичанство, звісно, що потрібна, але ж не такої жахливої якості та виняткової тупості.

От тільки від придуркуватого гуцула з чехівською трембітою та заглюченим "файно" (який, начебто, вже був у Шляхетних волоцюгах) чути легендарним піонером зі сачком з класики Елема Клімова Ласкаво просимо, або Cтороннім вхід заборонено (1964).

А ще пришелепкуватим гуцулом Петром від Савелія Крамарова у фільмі Трембіта (1968) режисера Ніколаєвського. Тому цей радянський запашок в зображенні українців на екрані багато чого може розповісти цікавого.

У 2019 році режисер Аркадій Непиталюк чомусь не може розповісти адекватну та смішну історію про Моршин. Він для чогось збирає докупи майже все найгірше, що є нині в українській культурі, а кінці ще й присобачує кліп Бабкіна з бекстейджу. І хоча alyona alyona вже співала у фільмі про своїх рибок, але режисер ще раз ставить її на титрах (після Бабкіна), щоб хоч щось добре можна було запам'ятати після убогого гівенця 11 дітей з Моршина. Символічно, звісно, що на самісінькому дні теперішньої української культури лунають альонині "Рибки". У цьому навіть можна почати шукати якусь іронію Непиталюка, але краще не треба.