Зміст статті

5 жовтня 2018олександр ковальчук1814

Скажене весілля

Порослі мохом анекдоти про афрокозака з самісінького дна української естради.

Бездарна комедія Скажене весілля від режисера Влада Дикого продовжує плінтусну політику калічних серіалів Останній москаль та Догори дриґом.

Формально фільм Скажене весілля є місцевим, типу адаптованим (але чи офіційно?), варіантом французької комедії 2014 року від режисера Філіппа де Шоврона Божевільне весілля (Qu'est-ce qu'on a fait au Bon Dieu?). Там у героя Крістіана Клав'є було четверо доньок, троє з яких вже одружилися, відповідно, з китайцем, євреєм та арабом, а четверта, ось-ось, мала пошлюбитися з африканцем з Кот-д'Івуару.

Але ментально стрічку Дикого можна назвати лише аналогом російського фільмування від пост-кавеенівського покоління персонажів а-ля Наша Russia. Яйця долі (2010), де не особливо смішно тусили російські коміки та представники російської естради, щоб явити світові хвильки самоіронії (Коля Басков). У Скаженому весілля, як в безглуздій кальці усього з усім, тусять подібні, але вже місцеві персонажі: дівчатка з Ліги сміху (Загорецька Людмила Степанівна і не тільки), дівчатка з українського варіанту пародійної передачі Велика різниця, типу співак Потап, іван дорн для бідних – співак Монатик, Петро Бампер і звісно, мрія всі українських кобіт бальзаківського покликання – Олег Винник.

Попри навіть мінімальні французькі сліди в історії одруження україночки з афроєвропейцем кіно Дикого мляво орієнтується на плінтусний рівень гумору Останній москаль та Догори дриґом, звідки сюди й прибилися актори Назар Задніпровський та Олексій Горбунов. Задніпровський, схоже, так і залишиться в народній пам'яті лише голосом бородавочника Пумби, а не актором цих порнографій. Відповідно, Скажене весілля продовжує одурілу та нещадну експлуатацію українськими мистцями творчого спадку Леоніда Гайдая (аж до биття сервізу). І тому попри вже згадані французькі сліди – це лише місцева версія Кавказької полонянки з дикими звичаями та традиціями тубільців. Тільки якщо там усе заточувалось під Радянський Союз, то тут вже – під Євросоюз.

Це бездарне паразитування на класиках навіть мінімально важко назвати фільмуванням вибриків національного характеру, як, наприклад, у Весіллі (2004) Смажовського. Далеко комедії Дикого і до російського хіта Жори Крижовнікова Гірко (2013), під який тут періодично косять в сюжеті (епізоди в клубі чи Бампер в лікарні). Хоча після традиційного обсмоктування Гайдая (див. Шляхетні волоцюги) нетрадиційну орієнтацію на щось новеньке в прокаті вже можна назвати прогресом для представників комедійного дна в Україні.

У цій клоаці несмаку з пошестю продакт-плейсменту з недалекого минулого (Розетка (навіть раз вголос), Нова пошта, Ощадбанк) щось нормальне можна побачити хіба що на килимках з Єйфелевою вежею та у потязі (з 50-ма відтінками сірого) задроченої бібліотекарки-стриптизерки до графомана Кокотюхи, сценариста вбогого Червоного. Останнє, звісно, варто таки вважати стьбом, бо наректи Кокотюху секс-символом може лише той, хто ніколи не бачив його впритул.

Усе інше можна лише назвати фантазіями російськомовних мешканців України про дурнуватих хохлів, цих расистів, підкаблучників та пристосуванців, які так хочуть усім сподобатися в колоніальному дискурсі, що аж не можуть спокійно жити. Бородаті анекдоти з етнографічного гетто з патлатим Горбуновим (якого вчора назавжди переплюнули Двісті бойс) юзають гуморок з якого, схоже, вже навіть збилися в UaReview. Це дійство неймовірно важко назвати пародіюванням стереотипів через цілковиту відсутність в авторів розуму, гумору та фантазії. Навіть коли герой Задніпровського, Василь Сердюк, в кадрі кляне совок і шароварщину, то це ніякі не проблиски самоіронії.

Все це вкотре істеричне та маразматичне нанизування кліше та штампів без особливого розуму. Задніпровський та Горбунов нікуди не втекли від інтонацій чи ракурсів Останнього Москаля. Інна Приходько навіть не виходить зі звичного образу троєщинської бички. А Леся Самаєва, ніби продовжує грати у серіалі Домашній арешт, тільки тепер замість Кукуюка у неї чоловіком Задніпровський. Навіть дивно, що після Дзідзя та Петлюри сюди не виписали Олексія Вертинського на роль хоч-якогось представника українського гейства в кадрі.

Особливо доречним у цій халтурі навіть є співак та продюсер Потап зі своїми постійними проблеми з плагіатом, який і привозить у переважно україномовний фільм (з краплинками французької) переважно російськомовний саундтрек. Звідси й якісь мікро-натяки на "Get Lucky", хоча могли просто під афрокозака Франсуа підписати саму Ірину Білик з відомим хітом.

Гоп-компанія продюсера Горбунова максимально юзає, типу, актуальні тренди (Винника, Загорецьку тощо) і вивалює на екрани увесь перелік трешового калу. І за це, до речі, їх вже навіть поволі починають критикувати ліберальні персонажі (тут і тут). Після фанери над Парижем, скотиняки з вилами, козацького раю для африканських побратимів, українців-підкаблучників, бухих бабських приколів, сексу після сварок, сраки Бампера в прямому етері, хропіння дружин (тощо) глядача добивають проханням благословення у Шевченка, Франка і Лесі Українки в етнографічному гетто з вулицями Франка та Гончара. Дивно, що навіть нічого не згадали з фільму За двома зайцями. Афроєвропеєць Франсуа з футбольним прізвищем Обамеянг співає "Ніч яка місячна", цитує батькове "кохайтесь чорнобриві" та ходить селом у вишиванці.

Але це все таке, як каже Мирон Богданович, несуттєве та нецікаве, оскільки найголовніше, на думку творців фільму, у цій історії перевиховання – це, звісно, показ України як території диких абізян та диких місцевих традицій. Головний герой фільму Василь Сердюк, який противиться шлюбу дочки-українки з афроєвропейцем Франсуа, невиправний расист. Директор краєзнавчого музею Василь Сердюк (постійно у вишиванці), якщо не прямо називає зятя чорним, асоціює з прислугою та використовує велорікшею, то користається расистськими евфемізмами (чорнозем, чорнобривець). Ще й сусіди підспівують: "ой чорна я си, чорна". А оскільки розуму та таланту в режисера немає взагалі, то доходить навіть до блекфейсу.

Комедія Дикого несмішна і без цього шароварного маразму, а з ним вже навіть починає нагадувати традиційні зразки русского міра про українських аборигенів. І від цього Дикого не рятує навіть лікарняна метафора про трансформацію батька під європейські цінності, про перепрошивання української філософії серця під європейські стандарти, про європейський порятунок відсталої України. Трансформований афроєвропейською рукою тупенький хохол Вася стає відеоблогером, знімальна група показує блуперси, а режисер Дикий та продюсер Горбунов знімають дроном Яблунівку в Заліщиках напевне для того, щоб передати культурний привіт Довженкові. Гадають, типу, що знімають архаїчні пласти місцевої культурки.


фото: planetakino.ua

Автор: олександр ковальчук