Зміст статті

7 вересня 2018олександр ковальчук2403

Таємний щоденник Симона Петлюри

Петлюрівський шансон від адепта сентиментального порно Олеся Янчука.

Найгірше кіно у фільмографії директора кіностудії ім. Олександра Довженка Олеся Янчука, якого на українських теренах звикли називати специфічним режисером. Але це лише евфемізм, культура слова, аби тільки не величати цю кон'юнктурну постать бездарною фігурою.

Таємний щоденник Симона Петлюри варто відразу назвати застарілим, дешевим, недалеким та халтурним фільмом. Це вже традиційно для режисера Янчука – загальмоване, нудне та куце кіно. Це вже традиційно для Янчука – карикатура на кіно, філіал українського варіанту пародійної передачі Велика різниця з її трешевим дном та клоакою кривляння. Міські фрагменти фільму лише підкреслюють усе бутафорство цієї стрічки, усю її убогість. На початку фільму двійко несе вулицею макет Ейфелевої вежі і такою й є стрічка Янчука – макетом, зменшеною копією кіно. Акторська гра у цьому фільмі відсутня як явище.

Якщо в інших стрічках режисера ще мінімально можна відшукати декілька вдалих епізодів, кадрів чи акторів, то тут безбожно переграють всі (а особливо адвокат Шварцбарда). Не кіно, а суцільне бекання, мекання, кривляння, пафос та театральщина. А чого ще очікувати від адепта етнографічного трешу, сентиментального порно та патріотичного експлуатейшину? Лише профанації важливих історичний подій та постатей. В Україні чомусь соромляться шансону за його москальську плаксивість, але уся фільмографія Янчука спокійно лягає на його ознаки – сентиментальної сповіді сина віку про долю-злодійку.

Зрештою, пацан довго ішов до цього успіху, до цієї катастрофи, бо у його невмінні (чи небажанні) вчитися навіть на власних помилках є щось клінічне. Раніше здавалося, що уся його бідося через відсутність бюджету, що з нормальним капіталом він нарешті зніме по-багатому, але схоже, що хуторянський менталітет просто так не витравити з душі. Власне, глядачам за мужність під час перегляду стрічок Янчука варто видавати сто грам, парне молоко чи декілька днів заслуженого відпочинку.

Усе про Янчука вже можна було зрозуміти у його першій стрічці Голод-33 (1991). Примітивна режисура, плаксива музичка страдницького порно, яка чудово перегукується з голокостним трешом Миколи Засєєва-Руденка та Оксани Ковальової Бабин Яр (2002). Статична картинка, ніби він знімає німе кіно, а в паузи забуває поставити титри. Фірмова схильність до засилля крупних планів, примітивної символіки, паризитування на поетичному кіно, сентиментального слоу-мо та стоп-кадрів з потойбіччя.

Розбовтаний сценарій, який легко може стати відмазкою для фрагментарного нанизування епізодів ніби зі спогадів чи марення. Хоча якщо писати про традицію такого кіно в Україні, то Янчуку нереально далеко до фільмів Володимира Денисенка На київському напрямку (1968) чи Совість (1968). А ще цілковита відсутність відчуття міри (затягнута сцена викидання трупів та просто зайва сцена зустрічі малого з дідом, хоча закінчувати кіно ще можна було поміж хрестів на цвинтарі). Від такої дешевої естетики зовсім недалеко втекли Санін зі своїм Поводирем чи Сеїтаблаєв зі своїми Кіборгами (і деревом життя у кадрі).

Але місцями тут добре грають актори (Горбунов, Бенюк та Морозюк), декілька вдалих епізодів (сцена сімейного обіду, катування у церкві, спокушання зерном, сцена з канібалом, комуняки-гулівери біля хати). Рятування ікон (і не тільки) з вівтаря варто назвати найрозумнішою сценою режисера Янчука (хоча, це певне, більше до Барки), яка чудово ілюструє перехід від Старого заповіту до Нового. А початок сцени з вікна поїзда до якого полем біжать люди-зомбі – це найкращий кадр усієї фільмографії Янчука.

У фільмі Атентат – Осіннє вбивство в Мюнхені (1995) він продовжує знімати німе кіно (і документал одночасно) та педалювати й роз'ятрювати страждальницький німб українського народу, наче побратим "Солодкої Дарусі" Марії Матіос з її маніпулятивною спекулятивністю. Тут вже трохи більше руху та жвавості, хоча фірмові фішки, звичайно, що нікуди не зникають. Сентиментал валить катком, сценарій безцільно скаче туди-сюди. Сцена прощання бандерівського казанови Орлика та янголяткової Марти (з вологих підліткових мрій) настільки солодкава, що ледве не мультиплікаційна настільки, що в голову відразу приходить думка про гріх арт-хаусу. А як скакала гречкою разом з Хостікоєвим виконавиця ролі Марти – актриса Марія Могілевська в опришківському коміксі Станіслава Клименка Камінна душа (1989).

Зважаючи на постійну допомогу Україні від наших заокеанських друзів трохи незрозуміло чому у стрічці Янчука американці постійно жують баблгам з тупим виразом обличчя, наче в російській пропаганді? Нічого нового Янчук не розповідає про упівські рейди на Захід і тому краще вже дивитися перший у світі фільм про бандерівців – чехословацьку пропаганду Akce B (1951) Йозефа Маха та найкраще кіно про упівців – Stíny horkého léta (1977) Франтішека Влачіла. З чогось доброго у цьому фільмі Янчука варто виокремити карикатурний портретик залізного Фелікса та гурченківські "5 мінут" під час навчання Сташинського (найкращий гумор у його фільмах).

Нескореного (2000) хоч якось витягує кудись Григорій Гладій, який наче бог на приколі виходить з моря та дарує цьому дубовому фільму хоч якусь пластичність. Без нього – це і далі набір епізодів, де головний герой у фіналі пробиває четверту стіну та звертається з потойбіччя (священного лісу) до сучасників. Це і далі загальмована гра, дешеві прийоми, пародіювання поетичного кіно та сентиментальний шансон (Шухевич десь загубив медальйон з Богородицею, а це, звісно, поганий знак).

Це безхитрісна режисура, яку рятує піжонистий Гладій, цей карпатський рембо, стильний та фартовий характерник. Янчук не відчуває нюансів і тому присмертні спогади Шухевича нагадують фільм Міхалкова Свій серед чужих, чужий серед своїх (1974). Вбивство Собінського він чомусь знімає на Вірменській, а не на Сліпого і саме з цього фільму вилазить ще один фетиш Янчука – гоління головного героя.

Від вершини вишиватного порно, фільму Залізна сотня (2004) так нікуди й не втік львівський режисер Химич у своїй пародії на кіно, стрічці Жива, і це багато про що натякає. Усе найгірше, що є у фільмах цього режисера, дивним чином сконцентрувалося у цьому кіно настільки, що мимоволі починаєш думати, що справжнє покликання Янчука – це костюмована пародія. Це настільки дно, де переграють навіть чічки, що навіть нагадує комедії комік-групи Шарло. Рівень шансонної патетики десь далеко за хмарами ("я так давно чекав на тебе"), розпацяканий мелодрамат (композитор Гронський гадає, що він Морріконе), смерть на стоп-кадрі, сороміцький гуморок з військкоматів (а-ля стакан води), циці у кадрі та такі поетичні яблука на землі.

Німець-кіномеханік передає привіт Таємному щоденнику Симона Петлюри та заньківчанину Жирку особисто, який тут традиційно, ніби знятий з хреста. Тут вперше натякають на те, що Нищук – ніякий актор, а Горянський ніяк не може вийти з Буржуя. Загальний рівень мислення фільму десь на рівні початків сінематографу. За плінтусний рівень стереотипів та кліше ся фільма навіть не думає тікати і тому тут стільки слізної м'ясорубки. Хоча чому настільки відморожено тут грають усі внутрішні страждання?

Жорстокі поляки гладять котиків та стріляють у дітей. Польську бестію мочать відразу після зґвалтування і воно падає рилом в тарілку, матка боска ченхстоховська. Але зовсім інакші секси в кілера Міші та його Катрі. Під час розімлілого сексу на вишитих подушках під піднесену музичку Катря стогне "у" та благообразно та вдячно приймає у себе нетлінне насіння вічного спасіння. Але за мить, там, де була гола циця, вже ляля в льолі білій і Міша так невміло шарудить по ній руками. Він увесь в кальсонах, а поруч квіточки тремтять від фрикцій. Що це, як не найсмішніша сцена сексу у світовому кіно? Міша зі шлюбного лона відразу іде у бій з червоними бійцями, але для чого Мішо, для чого так вирячувати очі перед смертю? Ех, Мішо, Мішо.

Багатостраждальний кітч Владика Андрей (2008) трохи рятує актор Романюк, але фальш режисера Янчука торжествує тут скрізь. Режисер разів 20 згадує слово "мама" і за Фройдом натякає на стосунки Шептицького з всемогутньою ненькою. Вульгарність та примітив вкотре рулять у його стрічках, де він періодично дає собі якесь камео. І тільки Цьона тут настільки прекрасно мовчить, що аж.

Перед імпотентним фільмом про щоденник Петлюри варто також згадати дві радянські стрічки про Симона Васильовича. Це червона пропаганда П. К. П. (Пілсудський купив Петлюру) 1926 року та фільм На вістрі меча (1986), який частково знімали у Львові. Пілсудський купив Петлюру, окрім всього іншого, цікавий тим, що після радянського помилування Юрій Тютюнник грає генерал-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника. Це типова радянська агітка з пропагандистськими штампами про хижаків та радянську Україну і інколи здається, що Янчук у деяких своїх стрічках косить саме під це кіно. Звичайно, що це перші паростки радянської карикатури на своїх ворогів, але його цікавіше дивитися, ніж усі фільми Янчука. Акцент на селянах в розмовах інтелігенції пророкує Голодомор, а Софійвський собор грає вже звичну роль дислокації різноманітних ворогів молодої країни Рад.

Це політінформація, де чекіст ламає четверту стіну та сміється зі петлюрівських підпільників. Тут вже можна зауважити традиційне для радянського кіно обертання супроти побожних капіталістів біблійних заповідей. Саме тому усі петлюрівці – такі масні, гріховні персонажі, якій постійно щось жують поміж грошолюбства та захланності. Члени підпільного комітету бояться у святій Софії навіть чекістської тіні і тому з переляку цілують дупу намальованому на стіні конику. Федір Дністро (отаман Наконечний), член Цупкому, якого Петлюра уповноважив централізувати повстанські загони в Україні, бухає в американському барі у Варшаві і ніяк не може злізти п'яним з височенного стільця біля шинквасу. Під час його походу в туалет поляки стібуться з нього словами "їхав козак за Дунай", а вже згодом обриганий Дністро починає співати "Ще не вмерла". Балабанов зі своїм Братом нєрвно курить бамбук. Зрозуміло, що це карикатура з позиції сили, але цікаво просто зрозуміти з яких позицій знімає свої фільми Янчук? Бо те, що він подає як одкровення (українці можуть сподіватися лише на себе) можна помітити навіть у цій червоній агітці.

Багатоходівочку київських чекістів з метою перевиховання петлюрівського генерала Турчина (генерал-хоружний УНР Юрій Тютюнник) у стрічці На вістрі меча знімає режисер фільмів Зелений фургон та Трест, що луснув, і тому комедійна інтервенція у світ людей з холодною головою, гарячим серцем та чистими руками періодично перетворює цю революційну романтику у славнозвісний одеський балаган. Це останній фільм Івана Миколайчука.

Сам Петлюра у фільмі Павловського зображається істеричним невротиком. Тут присутній й досі актуальний епізод зустрічі Петлюри, Турчина та Дорошенка з представником французької місії у Палаці Потоцьких, де їм відверто вказують їх місце на карті світу між двома могутніми світами. Франція банально кидає Петлюру. Герой Миколайчука переконує, що після перемоги французькі монополії отримуватимуть найбільш вигідні концесії, але секретар каже, що Франція може вести перемовини лише з совітами, але не з Петлюрою ("коли ви буде там (при владі) то ми повернемося до цього питання"). Після такого невротичний Петлюра обіцяє усе кинути та поїхати вирощувати троянди до Парижа. Водій його авто розпачливо зазначає, що до Парижу у них не вистачить пального. На цьому актуальність епізоду у Палаці Потоцьких не закінчується і герой Миколайчука говорить пророчі слова (які нещодавно повторила Грибаускайте): "Ідіоти, вони тут в Європі гадають, що сховаються від більшовизму за фортечним муром".

Як після такого дивитися 2 години (і 3 хвилини) бородатого шансону від Янчука трохи незрозуміло. Після минулорічного фільму Альбера Дюпонтеля Au revoir là-haut просто соромно дивитися на цю дешеву порнографію в окопах. На всі ці кліше та штампи, на весь цей банальний та халтурний примітив без фантазії. На убогий гумор про пророка Ісайю чи про Титанік та ковчег Ноя. На цю пародію на гумор. Батальні сцени знімають, якщо не скупими ракурсами, де білий коник поетичного кіно несеться в окопі, то істеричною камерою, яка ніяк не може сконцентруватися на будь-яких деталях. Як там співається у пісні: "И почтальон сойдет с ума, разыскивая нас", ага.

Переграють тут усі і навіть хірург у якого тремтять руки: дочка Петлюри і Янчука, навіть Вітовська і вже традиційно після Дзідзя – актор Вертинський. Дубовий ординарець Петлюри і його водій, такий архетипчик водія з Місця зустрічі змінити не можна. Шварцбад ніби косить під забороненого актора Князьова, який грав провидця Мессінга з російського сералу 2009 року. Безбожно переграють і плачуть усі, і навіть чомусь переляканий у кадрі чекіст.

Хоча найбільше у цьому царстві сентиментальних стереотипів та дешевої режисури переграють Нищук з Бенюком. Може Нищук і добра людина, зразковий громадянин, голос Майдану, але як актор він ніякий. Його священик у Кіборгах – це жахливий міскастинг. Подейкують, що В'ятрович та Нищук якось викликали до себе режисера фільму Крут 1918 і добряче його вздрючили за збочення від політики партії, помилки костюмерів та побрехеньки про Петлюру. Режисер пішов перезнімати кіно і тому Крути будуть у прокаті лише у грудні цього року, хоча мали бути раніше. Коли Винниченко Нищука плаче після звістки про вбивство Петлюри, а якась кобіта патетично падає йому на коліна – то це найсмішніший момент фільму. А який з банькатого рустикала Бенюка Грушевський? Цей статечний, ветхий літами інтелектуал, велет духу та батько історії. Природній ареал Бенюка у природі десь в районі упослідженого хохла в Кандагарі (2010) Андрія Кавуна. Карикатурний персонаж, який плутається та плазує попід ногами богатирів русского міра.

Десь навіть трохи шкода артиста Фролова, який грає Петлюру, що йому доводиться тусити з такими карикатурним персонажами українського кіно. Його Петлюра нереально серйозний, але справедливий (куля – дура, штик – молодець), він постійно курить як щось не так. Нагадує Дона Дрейпера, хоча для такої оказії йому б тоді могли виписати з-за океану якусь коханку чи дві. Біля лідера Янчук традиційно дає няшний епізодик з дітками. Але з сексом у нього цього разу якісь проблеми. Стоїть тут тільки Ейфелева вежа і це за хтивої героїні Вітовської у ліжку.

Це вкотре у Янчука лише набір епізодів, які ніяк не схожі на фільм. Бутафорія на тлі паризьких пам'яток. Безсила та немічна подоба байопіка, де режисер обдивився капітана Врунгеля. Увесь бюджет фільму, схоже, що пішов на гоління акторів (окрім Нищука та Бенюка), бо це єдина досконалість у цій примітивній картині. У фільмі На вістрі меча чекісти-психологи віддають Тютюннику набір для гоління, щоб він оновленим увійшов у радянський рай. Епізод з м'ясом для радянського дипломата приходить до Янчука саме з фільму Павловського, з його захланного світу карикатурних ворогів. Власне кафе, де зупиняється Шварцбад, Янчук знімає якраз навпроти Делікатеки на Друкарській, де у фільмі Павловського розташовувався петлюрівський ресторан Козачок.


vs

У локаціях Янчук взагалі халтурить нещадно, бо паризьке кафе у Дзеркальній залі Палацу Потоцьких ще можна зрозуміти в радянському кіно, але зараз це трохи маразм а-ля Доярка з Хацапетівки, яка знімала Париж на Площі Ринок. Кейптаун у провулку Параджанова також з цієї парафії.

Закінчується ця порнографія вже традиційним поглядом головного героя з потойбіччя. Але чому за спиною у Петлюри модерні краєвиди? Це натяк на те, що Петлюра – вічноживий? Чи натяк на те, що він наче Юрій Дєточкін повертається до нормального життя після реабілітації на хімії? Совок з Янчука завжди нісся турбіною, але це вже перебор.


постер: kinoafisha.ua

Автор: олександр ковальчук