Гламурний тізер Солодкої Дарусі

Вісім хвилин цього чи то тізера, чи то трейлера, чи то спойлера, як і Поводир, є територією втрачених можливостей, бо режисер навіть не ризикнув перетворити матіосну попсу на щось більше вартісне, а так і лишився тупцяти на полонинах карпатського лубка.

Тізер, це звичайно, не увесь фільм, але попередні висновки ключових моментів дозволяють зафіксувати естетику, якою буде бавитись молодий режисер Олександр Денисенко під омофором класика польського кіно Анджея Вайди.

Також, як повідомляють місцеві ЗМІ, кінопроект Денисенка підтримує поляк Славомір Іздяк, на хвилинку, оператор культових фільмів Кшиштофа Кесльовського Подвійне життя Вероніки і Три кольори: Синій, а також Гаттаки та Падіння Чорного яструба, і лише десь там потім – оператор однієї з частин Гаррі Поттера (це, до слова, про убогість місцевих ЗМІ).

Перш, ніж перейти до комедійної казочки Денисенка, варто нарешті зрозуміти, що "Солодка Даруся" Марії Матіос – це чи не найбільш маніпулятивна та кон’юнктурна книга сучукрліту, оскільки лише згодом був Шкляр зі своїм анекдотичним "Залишенцем", який проклинають усі шанувальники Горліс-Горського.

Матіос грає свого довірливого і такого сентиментального читача у хвіст та гриву, і йому (любому читачеві) це садо-мазо, ця глоризація та гламуризація страждань особливо подобається, бо вона засовує їм того півника-смоктунця (як би проспівав знаний обкурок Ліл Вейн – лолліпопа) прямо в зуби.

Технічно "Солодка Даруся" – це звичайно, не література, а порнографія, sexploitation, фільм категорії B.

Тут би на горизонті мав би постати великий та страшний Сем Пекімпа і зробити з цієї Дарусі крутий та сюрний бойовик а-ля Bring Me the Head of Alfredo Garcia, але в України є лише Олександр Денисенко.

Він не може розпочинати свою кар’єру з провалу, який лише згодом десь там визнають та належно оцінять.

Він мусить опертись на щось глобальне і ця глобалізація й губить усю карпатську автентику, бо навряд чи можна говорити про дух Карпат у глобальному супермаркеті (добре, що гуцули придумали трембіту, бо без неї була б катастрофа з самоідентифікацією).

Денисенко здається без бою перед цією навалою і це ще невідомо, чи є це насправді дотриманням однієї з нещодавніх заповідей Френка Андервуда.

Комедійну казочку (навіть не дивно, що фальш Матіос закінчується комедійністю) Солодка Даруся губить недоречна цитатність (салют Котигорошку та Поводирю). Там, де режисер намагається осісти чужою готикою, він відразу стає схожим на нещодавній російський Вій (розвесела халтурка) та польський фільм Kolysanka (комедійний хорор).

Схоже, що режисер вагається між Сонною лощиною Тіма Бертона (зі смішними заточками Джонні Деппа, які повністю зреалізувались у Піратах Карибського моря) та творчістю Тарсема Сінгха з його потягом до ідеально-фантастичної картинки, що інколи балансує на межі з гламуром (Клітка з Джей Ло у головній ролі), як засобом більше здаватись, аніж бути (тут ще можна згадати його комедійне фентезі про Білосніжку Mirror Mirror).

Може, що він ще має на увазі його кліп для R.E.M "Losing My Religion", хоча усе схоже на те, що трупні хробаки у його формалістичній картинці перекочували у фільм з кліпу No Doubt "Don't Speak" (стартова сцена з гнилим апельсином). І це, напевне, трохи схоже на іронію – німа Даруся та трек "Don't Speak".

Десь блукають та матюкаються Тіні забутих предків і якщо вже так заточувати малу Дарусю під артистку Хлою Морец у нещодавній екранізації Стівена Кінга Carrie, то вже краще орієнтуватись на варіант Браяна Де Пальми 1976 року з більш доречними аналогіями позаспільнотного вигнання.

Якщо ж взагалі доходити до кінця у цих страшних питаннях ероса та танатоса, то вже краще орієнтуватись на канонічний фільм Dellamorte Dellamore Мікеле Соаві з сексом на цвинтарі та персами Анни Фалькі, бо петинг Дарусі (а особливо її груди) не викликають особливої довіри у глядача.

Місцевий колорит кольорів (особливо червоного) на снігу – це прекрасно, о, привіт тобі Будинку летючих кинджалів. Рекламні пейзажі Карпат, звичайно, досконалі, але статисти на тлі палаючих хат біжать якось непереконливо, і тому там навіть не має на що піти та подивитись.

Всі нарікають на Лева Шрайбера та його притчеву умовність Everything Is Illuminated, на усі ті соняшникові поля та знімання Волині у Чехії, але у Солодкій Дарусі те ж саме, тільки власними руками (і у рідних Карпатах).

У Шрайбера, принаймні, є колоритні персонажі, а у Солодкої Дарусі – переважно жахливий кастинг, оскільки актори не вписуються фейсами в епоху і тут можна тихенько дякувати клятим москалям за дурнуватий ремейк сакральної радянської класики А зори здесь тихие, бо там ситуація не просто гірша, а виняткова дебільніша.

Проблем тут тільки не має з Олегом Стефаном, якому не проблема зіграти легку придуркуватість юродивого. Місцями у його пластиці щось є від Баби Яги та Кощія Безмертного у безсмертному виконанні Георгія Мілляра у фільмах Олександра Роу Морозко та Кощій Безсмертний, сіреч, у казочках.

Денисенко так напускає карпатської містики (ой, чи карпатської) та рекламної святковості Карпат, тобто екзотики, ніби він продавець тубільських брязкалець на блошиному ринку. І це, звичайно, профанація Карпат і увесь їх постколоніалізм.

Уся та псевдо-поетичність та гламурність стопудово захавається сентиментальними шанувальниками плаксивої творчості Матіос, бо невипадково увесь прикол дитячого мультику Monster High у тому, що гламуризації надаються лише монстри або мертвяки.

І тут навіть можна пустити крокодилячу сльозу за Марією Матіос, бо якщо книга – це клініка та психіатрія, то фільм (згідно тізера) – це комедійна казочка (невідомо за що тоді режисер дякує Олександру Фільцу).

Бо якщо книга – це закритість та репресивність, то кіно – це туристичний лубок.

Бо якщо книга – це щось заборонена та замкнене, табу, крізь яке постійно проривається жага (продубльована дримбою та її вагінальними натяками), то фільм – це ярмарка марнославства, іграшковий балаган закличних атракціонів.

Бо якщо книга – це остаточне вбивання цвяхів у труну, то фільмовий формалізм – це мавзолейне бальзамування.

Інколи може здаватись, що режисер так артистично стібеться (відчувши фальш книги Матіос), але коли зайти на сайт фільму, то це просто жахіття – дикий ура-патріотичний пафос на тлі цицьок солодкої Дарусі.

На іншій сторінці він намагається втиснути у Солодку Дарусю історію Єдвабного і так посягає на своє Poklosie Владислава Пасіковського.

І десь там на сайті взагалі стає незрозуміло, чим його високохудожній фільм відрізняється від кічухи 1+1 Останній москаль, де так тупо замахнулись на Трембіту з Крамаровим?

Інфантильній нації потрібна саме казочка, бо до дорослого кіно вона ще не доросла. І головна мета буде перевиконана – вдячні глядачі будуть плакати та причитати, а бабло – капатиме. Маніпулятивна попса книги Матіос екранізована попсовими маніпуляціями Денисенка. Лохи пісяються. Все чесно.

Можливо, Денисенку, як учню Анджея Вайди, варто було розпочинати не з Солодкої Дарусі, а зі старанного ремейку старого (1961 рік) польського фільму Ogniomistrz Kale? про любов і ненависть в УПА та порятунок польським жовнєжом українських немовлят ціною власного життя.

Але той фільм занадто добрий, щоб бути зіпсованим кольоровою інтерпретацією з дещо зміненими акцентами.

А так, звичайно, добре, що в Україні знімаються фільми, можливо, що колись їх кількість нарешті перейде у якість.

фото: sweetdarusya.com