Зміст статті

30 липня 2018олександр ковальчук2767

Брама

Обезголовлена курка хіпстерського постмодернізму безцільно бігає туди-сюди.

Загальмоване кіно режисера Володимира Тихого про Чорнобильську зону за п'єсою Павла Ар'є "На початку і наприкінці часів".

Щоб краще зрозуміти, що ж таке знімає режисер Тихий у фільмі Брама за п'єсою модного автора Ар'є, містику, трилер чи комедійний горор, варто просто поглянути на його орієнтири у світі кіно.

І займається у Брамі Тихий ніби шляхетною справою схрещування гоголівської лінійки радянських казок-жахів з актуальними закордонними горорами. За радянську традицію тут відповідають: Вечори на хуторі біля Диканьки (1961) Олександра Роу, Вій (1967) Констянтина Єршова, Вечір на Івана Купала (1968) Юрія Іллєнка та Пропала грамота (1972) Бориса Івченка. Наприклад, стосунки баби Прісі з радіоприймачем саме тієї природи, що й поводження Пацюка з варениками. В голосі Ірми Вітовської, яка лише подекуди у фільмі дає фальшиві інтонації, можна почути й сліди подальших прикладів радянської казкографії, а саме, наслідування нюансів голосу всесоюзної казкової бабусі Тетяни Пельцер (хоча, хто окрім Варіантів це помітить?)

В актуальному закордонні режисер Тихий, поміж усього іншого, орієнтується на стильний горор Роберта Еггерса The Witch: A New-England Folktale (2015) та хітову естонську стрічку Райнера Сарнета November (2017), які єднає неповторна магія казки. Обоє делікатно працюють з архетипами, вміло поводяться з символічним та розповідають цікаву історію на благодатній для горору території. Тихий мав би взяти в Еггерса не лише візуал для архетипових зайчиків, козликів та домашнього розташування дорослих (внизу) і дітей (угорі), але й акценти на ножі Томасін, її закривання очей руками та ефект враженої кукурудзи, який натякатиме на галюциногенну варіативність у фільмі.

Якщо фільм Еггерса входить до переліку одного з найкращих горорів за звітний період, то стрічка Сарнета має впевнено очолювати списки найкращих фільмів з пострадянської території за останні декілька років. Листопад, окрім усього іншого, ще й чарівливий привіт тіням Параджанова зі своїм краттом (і не лише, але й багато), чи то монстром, чи то роботом, чи то големом у стилі вілидж-панк. Це веселий, а подекуди, й пародійний горор з життя хутірської естетики, де мерці стрункою колоною приходять на Свято всіх святих до своїх родичів, щоб поговорити, перекусити та попаритися у лазні.

Як і в Тихого – це фільм про виродженців та блаженних, які вночі ходять до відьми, а вдень – не ковтають на месі гостії, щоб робити з них кулі якими ніколи не промахнешся (бо це тіло Ісуса і жодна тварина перед ним не встоїть). Тут стібуться з "Місячної сонати" Бетховена, ненавидять німців у смішному епізоді з трусами, продають Сатані душу заради душі для кратта, говорять неполіткоректні речі ("у латвійців замість рота срака"), відганяють чуму штанами на голові, а та, згодом, в образі свині клянеться ратицею на Біблії. За гівенцем у хлібі та виделкою у спині варто не пропустити фразу "ця людина застрілила Ісуса", а також божевільного, завдяки відьмі, священика на повідці. А ще у фіналі, де каліки знаходять скарб у річці та пропонують гроші цнотливій нареченій варто зауважити інтонації мертвої Ліни з її: "Ага, це саме те, що потрібно незайманій нареченій".

А ще у Листопаді прекрасні дівчатка: одна – юна Серсея Ланістер, а інша – одночасно посуває з екрану Мію Васіковські в чорних вікторіанських сукнях та розгублений погляд Елізабет Мосс. Але, схоже, що саме звідси у фільмі Тихого інсталяція з патьоками крові у воді та епізод з чорним екраном. Після такого незабутнього дотику до прекрасного Браму Тихого, взагалі, краще не дивитися, щоб не зіпсувати апетиту в будній день під вечір.

Браму за загальмоване паразитування на Новембері, як мінімум, бажано проклясти, але це ж фірмова фішка вкраїнських мистців – натирити усього потрохи звідусіль та щиросердно впарювати халтурку за приклад національного надбання, це ж святе, прости Господи. Брама – це кратт Тихого, який безладно зліпив його з усього, що було під рукою, як співала колись Альона Апіна у пісенці з шансонним серпанком "Вузлики" (якраз для релаксу під час далекої дороги): "Я его слепила из того, что было, а потом что было, то и полюбила".

Поєднання радянської гоголіани та актуальних горорів стало для режисера Тихого непідйомним завданням недосяжного рівня. Він забагато метушиться зайвим. У його фільмі, як у техніки, якою він знімає, немає глибини різкості. Він блукає між анекдотами та поп-культурними штампами і навіть не схоже, що це пародія. Тихий хоче вбити двох зайців одним фільмом і для цього ефекту сам гасає зайчиком у парку та показує всілякі сороміцькі епізоди, які розраховані хіба що на діток, бо хто з дорослих чогось подібного ще не бачив? Але й яких діток може зацікавити таке мляве кіно після такого переліку потужних горорів у 2018 році?

Тихий запускає у зону архетипних персонажів і чомусь гадає, що вони автоматично розігруватимуться потішні сюжетики та працюватимуть, наче годинники там, де час вже давно зупинився. У Тихого, переважно, добрі фрагменти конструктора та адекватна гра акторів (Ірма Вітовська та Дмитро Ярошенко), але скласти все це до купи він нормально не може. Усе воно якесь покручне, недороблене, боягузливе (сміливість – найбільша проблема сучасного українського кіно). Його кіно кудись безцільно скаче, біжить, а куди? Яка мета всього цього екранного дригання?

Він не вміє настільки делікатно працювати з символічним, де працює так грубо, ніби Слава картоплю стругає. Безхитрісно знімає театральщину з ножем баби Прісі на чреслах, який обов'язково має вистрілити прямо в шию ментові (представникові влади, яка настільки безсила перед хаосом, що сам його й очолила). Убога містика, дешеві спецефекти під Стівена Кінга чи горорні штампи а-ля вельзевульна муха в роті жертви, як, наприклад, у комедійному горорі Сема Реймі Drag Me to Hell (2009) та будь-де інше. Банальне моралізаторство, поверхнева гостросоціальність, обмежений маніфест покоління, зірка Полин тощо, хоча за вимпел київського Динамо все ж варто подякувати. Актор Федорчук каже, що це кіно про сімейні цінності, але хіба, власне, не про це вже був цьогорічний горорний хіт A Quiet Place Джона Кразінські?

Федорчук, до речі, переграє в ролі блаженного Вовчика, хоча брали його, звичайно, у Браму за архетипову парсунку персонажа з абсурдового радянського мультфільму Падав торішній сніг (1983) Олександра Татарського, щоб передати привіт Гетті Гаттер та одному персонажеві Ш'ямалана. Озвучує цей мультфільм Станіслав Садальський, який грав корнета Плєтньова у фільмі Ельдара Рязанова Про бідного гусара замовте слово (1980), і хіба не з фінального параду романтичних мерців-сповідників у цій стрічці Тихий приплів у свій фінал ті недоладні одкровення у метро? І це потойбічне метро хіба не Привида з Демі Мур та Патріком Свейзі нагадує?

У Тихого (чи то в Ар'є) багатозначно впарюють з претензією на містичне прозріння фразу про лінійність та закільцьованість часу, але хіба це не початок новели О'Генрі "Квадратура кола" про різницю між Природою та мистецтвом? Хіба не звідси семантика Вовчикового "Ющенко, так", не з перших слів Сема в Нью-Йорку (де село зустрічається з містом) товстунові на вушко, де перед ти йому здавалося, що він вже помер, що він привид і його ніхто не бачить? А оцей пасаж про гріховну бездіяльність, то хіба не реклама Олександра Шевченка, який іде в Президенти з Чернечої гори в Каневі?

Брама – це не страшно, не сюрно, не абсурдно і переважно не смішно (один-два випадки). Хоча тут одна критикинька з західнету, яка вже багато років страждає фігньою, висмоктує з пальця якісь страхи та історичні травми, а дехто інший малює з баби Прісі зі Зачарованої Десни каструвальницю усіх родичів. Тихий, як режисер, у Брамі настільки анітелень, що навіть щось добре у його фільмі минає безслідно. Вовчик помер ще малим? Де у Тихого голос, бо за тінями Донні Дарко, Подера, Веса Андерсона чи прийомів з Астерікса його майже непомітно. Можна лише сподіватися, що він, принаймні, стидається натяків на Тарковського.

Добре, що у хрестоматійній горорній руці сімейки Адамсів є ще поблизу рука Нікуліна з Кавказької полонянки, бо з портретної балаканини баби Прісі а-ля Гаррі Поттер може сміятися лише репер Фоззі, хоча, краще б він дивився щось подібне у пострадянському горорі Альберта Мкртяна Дотик (1992). Якщо Тихому так кортить знімати фільми про передсмертні марення, то велкоме до фільмів Володимира Денисенка 1968 року На київському напрямку та Совість.

У Брамі ще напрочуд жахливий саундтрек, де тішить лише спів Ніни Матвієнко, бо ж сам Сатана ще у Пропала грамота заявляв, що полюбляє слухати народні пісні. Присутність у фільмі Мертвого півня варто сприймати лише як невдалий інтелектуальний гумор, оскільки їхню творчість краще залишити для екранізацій Винничука, якщо не "Мальви Ланди", то "Аптекаря". Лише дивно, чому для цього фільму не виписали зі Львова Мар'яна Пирожка з його актуальним триптихом "Польовий", де б альбоми "Поетичний" про сексуальних зайчиків, "Містичний" про Федіра Пентаграму чи колискові з "Солов'їного" пасували якраз по самісіньке бігме.

Такий Тихий не конкурент навіть Шоу екстрасенсів. І він не один такий в українській культурці, бо ще більшим збоченням є те, як два львівських хлопчика, Андрій та Гліб, косять під Ентоні Хегарті (вона ж Anohni), свят, свят, свят.


фото: telegraf.com.ua

Автор: олександр ковальчук