Українська природа відпочиває на другому альбомі Мар'яна Пирожка з триптиху "Польовий".
Згадок про психоделію Мар'яна Пирожка в союзі з Гич оркестром якось намагаються уникати у Львові заради асоціацій з солодкавими, але насправді солодкаво-підступними, пісеньками на вірші вічно живих класиків. З цим пластом асоціацій Пирожок впевнено та переконливо розправився у попередньому альбомі "Поетичний" (2016), де Павло Тичина ставав провідником у підземне царство.
Смерть завжди була чи не найкращим психотропом для забуття незліченних юдолей цього гіркого світу. Смерть – це буквальне розширення свідомості та один з небагатьох варіантів прозріння, власне, безпосередньо, а не через різноманітні чорні лазівки, яких можна налічити вдосталь.
Франковий альбом Гичів також свого часу не цурався похоронних асоціацій з Arcade Fire, хоча мало хто на це звертає увагу за постаттю Івана Яковича. Тому на "Містичному" Пирожку доводиться самому йти навпростець дещо попсовим (в сенсі, більш звичним) методом, щоб достукатися до деяких своїх дубових слухачів, які вперто уникають зустрічі з хаотичною, а тому непевною реальністю щодення. І це саме те, що так хотів зробити Gutzul Magik Foundation на альбомі "Molfar" (2015), але так й не зміг.
Там, де у Мертвого півня ще "висить Марічка на смерічці" (десакралізуючи святість вже кітчевих сюжетів), у Пирожка починає з'являтися ритміка закляття ("Пан Лестер", "Екзорцизм"), оскільки кошмар тут виникає з побутових сюжетів. Підступність будь-якого моменту у цьому лабіринті життя потребує ритуалізованості кожного кроку, оскільки вже навіть з вишиванки для Іванка починає лізти різноманітна чортівня.
Чітка артикульованість кожного елементу ритуалу стає відповіддю на найважливішу фразу цього альбому – "стратегічно демонічний" – і тому є нічим іншим, як послідовним оберегом, молитовним нанизуванням, стратегією захисту від злих сил.
Звідси у цьому психо-фолку Пирожка, де ще більше апеляцій до альбому британців Comus "First Utterance" (1971), стільки уваги до мемів (впізнаваності, чіткості, стабільності) на кшталт "вампір Микола" чи "Федір-пентаграма".
Людина ніколи не в змозі сама протистояти потойбічному злу (апріорі, сильнішому). Вона змушена очікувати на заступництво вищих сил. Так у цій боротьбі двох потужних сил за людську душу, яка у цей момент стає просто іграшкою у руках химерних та чудернацьких, як на хлопський розум, потуг, й виникає характерний погляд збоку на це протистояння. Виникає елемент карнавалізованого споглядання за змагом інколи незрозумілих сил (які то карають, а вже ось тут і втішають), виникає сміх як захист. Нечистий часто полюбляє шуткувати над бідними людьми, і смішне у всіх цих людських ритуалах та масках й відповідає йому взаємністю, карикатурою.
Фрік-фолк Пирожка більше налягає на чорний гумор і у тій театралізовано підкресленій несамостійності простої людини, у її залежності від подекуди примхливих сил (знову таки, на хлопський розум). Важливо, звісно, зрозуміти, що назва "Містичний" більше є іронією примруженого ока, ніж констатацією чогось справді прочиненого та втаємниченого до часу (як і примарна поетичність смерті).
Поетичність "Містичного" під час сповіді власного творчого методу у треці "Сині трупні плями" не так стібе Андруховича чи апелює до львівської готики, як вголос проговорює недосконалість вже згаданого творчого методу, виголошує неможливість словами відтворити усі відтінки явленого наяву кошмару.
З такого переконливого пирожкового театру тіней варто вже робити якусь виставу чи знімати принаймні якийсь мультфільм (як це можна побачити у попередньому коубі зі "Страшної помсти" Гоголя). Така творчість Пирожка вже відверто потребує якогось візуального втілення під Геловін, адже подібного на галицьких теренах (і вкраїнських, зокрема), схоже, що, взагалі, ніхто не робить.
Монолітність такого матеріалу, де неможливо викинути за непотрібністю будь-який трек, а також усі його підтексти та інтонації, свідчать про те, що цей збитий, дебелий гуцул вже готовий до будь-яких авантюр. Готовий продовжити традицію, яку вже почали забувати за хіпстерською солодкавістю (інфантильністю), оскільки те, що на споді, завжди дасть про себе знати, якби від нього не втікали у світ за очі.