Смерть у рекламі Винничука

Смерть у рекламі Винничука

олександр ковальчук,  3 грудня 2015

Жіночий варіант Юрія Винничука оспівує жіночу гідність на крилах фемінізму.

Такий жіночий варіант Винничука, такі спроби Винничука писати жіночим голосом, такий Винничук у спідниці, не така вже й несподіванка у романі "Аптекар", якщо на хвилинку зауважити, що саме кобіт називають і вважають досконалими та ідеальними створіннями на планеті Земля, цим спокусливим вінцем креаціонізму для багатьох, але не деяких.

Модні жіночі журнали завжди наголошують на тому, що головна фішка досконалих кобіт у фантастичній можливості одночасного фіксування та простежування усіх можливих (і таких переплетених) варіантів розвитку подій, у той час, як неандертальці-чоловіки, дивляться на цей дивовижний світ, ніби у трубу, наче у шпаринку, тобто обмежено, тобто лише з точки А у точку Б.

Як тут тоді не згадати про чоловічі страхи перед vagina dentata, яка, у такому розрізі, лише більше підкреслює нездатність чоловіків бачити далі власного вуха чи носа.

Закономірно, що лабільний Винничук, рано чи пізно, мав відкрити у собі свою прекрасну половинку, і стати кращим, стати досконалим та написати свій ідеальний твір, що став його вдалою та сміливою спробою доторкнутися до чогось небезпечно реального навіть через вигаданий світ, і так опинитися десь на маргінесі (до якого тут постійно повертається головна думка, наче важка жіноча доля).

В "Аптекарі" Винничук зрікається кон'юктурки та халтурки "Танго смерті" заради філігранного калейдоскопу образків та іконок адекватних трендів. Ідеальний Винничук – стриманий, зосереджений та мінімалістичний, він не відволікається на всі ті пубертатні перса, дупці, розкішниці та прутні, тобто на усе те, що від лукавого.

Сексуальні сцени написані зі скупою чоловічою сльозою (ідеальні приклади такої стриманої послідовності: "прутень диявола був зимний, як лід" та "вино зимне, як цицька столітньої баби"), а сексизм – локальний, бо страшна сила впливу місячки на скисання вина актуальна лише в контексті забобонів та прогресивності у львівській провінції.

Винничук-фемініст, а Винничук тут ще той фемініст, бо тільки фемініст може назвати прутня овочем, крутить гендерними та жанровими стереотипами, як циган сонцем (структурою "Аптекар" нагадує прокатний хіт 2012 року, хорор The Cabin in the Woods).

Історії про інтим ката Каспера та служниці-сарацинки, де той "задирав спідниці і входив у гарячий ніжний м'якуш", нагадують про кулінарні збоченства над клятими капіталістами у виконанні Тайлера Дардена з Fight Club. Винничук агресивно воює зі системою стереотипів у власній творчості та власноручно грає всі ті прецлі, поцлі та пацьорки, все те гастрономічне порно, за яке йому так часто дорікають. І так вже якось повелося, що "Аптекара", після "Танго смерті", звичайно, що можна назвати шедевром.

У своїх мереживних комбінаціях Винничук дарує усьому жіночому світові жмені прихильності та шани. Епізод про секс зі сплячою жінкою написано, якщо не з любов'ю, то з вдячністю, а бідолашній Емілії надсилається ціла хвиля співчуття та хвилина мовчання.

У романі лише сильні жіночі персонажі, а не якісь там жертви. Багатоходівочка Рута виходить з великим ножем, яким батько колов свиней, вбиває свого ґвалтівника та мріє про гусарську баладу дівиці Дурової, як можливість більшої реалізації у чоловічому світі.

Дівчина Юліана не мріє про гусарську баладу, а послідовно втілює усі її емансипаційні нюанси, бо ж "жінкам не дозволено займатися медициною". "Жіночність", звичайно, що буває різною у різні часи, так, наприклад, такою "жіночністю" у серіалі The Knick є чорношкірий персонаж.

Детективний вбивця Винничука вбиває золоту молодіж Львова орально – шпагою в рот, і так відразу стає зрозуміло, якої статі ця помста. Вбивця ще й відрізає окраєць язика, як знак нового заповіту, і так долучає ґвалтівників до нового світу рівності та братерства. Кожна жінка у романі Винничука – це Бог (Ісус у своїх хресних стражданнях, де немає ні чоловіка, ні жінки), бо ж не тільки Аланіс Моріссетт можна.

Так Винничук підтримує світові тренди на території відсталої Галичини та стає суголосним, наприклад, серіалу Jessica Jones про супергероїню з травматичним досвідом (зрозуміло яким). І звичайно, що в ситуації, коли Рута закохається в Юліану, яку бачить хлопцем Лоренцо, цим жінкам, цим шпигунками милосердя, буде милостиво подаровано шматочок лесбійської млості, як подяка за всі сподівання та очікування.

Якщо в "Аптекарі" й можна зауважити, щось абсолютно протилежне, наприклад, репресивність романтичних штампів, де Калькбреннер співає гімни кобітам, але робить собі з мандрагори степфордську жінку, андроїдку Амалію, то тут варто відразу усім неуважним наголосити на тому, що це гра стереотипами, а не лицемірство автора. Слова Калькбреннера про тьму-тьмущу вуст на тілі Амалії презентують не так ще один (чи декілька) отворів для еротики у традиційному сенсі об'єктивізації жінки, як нагадують про віртуальний світ Existenz Девіда Кроненберга.

В іронічному крутійстві чимось стереотипним можна звинуватити й чорта Франца, який і вживає у романі про 17 століття слово "феміністки" та називає їх чудиськами, які з'являться років так за двісті. Чорт-піжон – це норма, чорт-пророк – це вже цікавіше, і це не тільки трохи єресі для побожних галицьких батюшок, де чорт рятує добрих (прогресивних) людей, бо якщо добре подумати, то допомога злим людям у пришвидшенні їх руху до домовини, це також добро.

Не оминути в романі Винничука про особливості подвійного життя й деякі його стилізаційні коники феміністичних інтонацій. Псевдо-поетичності про "переламаний хребет осені", "скисле молоко світанку" чи про "обсівала дзвіночками береги обрію" могла написати хіба що розпашіла дівчинка-першокурсниця, яка голяка у slow-motion бігає у веселкових бризках купальської води, але хіба ж Винничук – розпашіла дівчинка-першокурсниця, хіба Винничук предмет чоловічих фантазій?

Хоча, можливо, у Винничука є свої літературні рабині і тоді вже можна уявляти смачну картину про те, як Винничук, у хутрі на плечах та з сигарою у зубах, походжає, наче той Rick Ross, і шмагає арапником спокусливі вигини, що рухають вперед літературні процеси в Україні.

Хоча, коли Винничук пише про те, що "липи обабіч дороги ховали в кишенях зелених плащів медову молитву любові, розсіваючи над головами хапливе дзумріння бджіл", то це вже якийсь еко-євангелист Антонич, а не якась там бабська лірика.

Ось так непомітно за цими псевдо-поетичностями Винничук ставить на місце всіх своїх епігонів чи тих, хто посмів, менш вдало звичайно, посягнути на його священні території. Так, наприклад, речення "їх уявне життя перепліталося з уявним, з її фантазіями і снами так, що відрізнити одне від одного було неможливо" адресується сняданківським лесбійкам у Венеції, а гладущик для пісяння – Софії Андрухович.

Окрім цих двох можна згадати про ще двох інтервентів на територію Винничука – Петра Яценка з його галицьким сексом та Андрія Кокотюху, якому, наче нерозумному варварові, поблажливо надсилаються конан-дойлівські натяки у "Аптекарі".

На цьому фемінізм в "Аптекарі" закінчується і починається завзятий постмодерн про прогресивних маргіналів та заповідну еко-тематику.

Провідницею на цьому магістральному для Винничука шляху стає не тільки "Жінка французького лейтенанта" Джона Фаулза, не тільки "Ім'я рози" Умберто Еко, але й, що особливо тішить, драма-феєрія Лесі Українки "Лісова пісня".

Хоча, поміж стількох цитат та натяків, найкращим, звичайно, що буде навернення до несправедливо забутої книги Василя Короліва-Старого "Нечиста сила" з Хухою Муховинкою та іншими перелесниками.

Прото-вікторіанство Винничука не так апелює до Баскервільського (хоча Емілія на початку й втікає собакою Баскервілів), як нагадує про нещодавній шведський серіал Anno 1790 про одного лікара після Російсько-шведської війни, який випадково стає комісаром поліції у Стокгольмі, тобто ситуацію, де з Хауса роблять Шерлока Холмса, який його й породив.

У часи, описані Винничуком, бути Шерлоком (лікарем Хаусом), то занадто відверто (еківський варіант у закритому середовищі монахів ще можна зрозуміти), і тому винничуківський Лукаш-Мартин змушений періодично вдавати з себе Ватсона. Є у Винничука й своя Ірен Адлер, і навіть ще один Шерлок, у якого інколи бавиться кат Каспер (привіт привидам), і навіть звичні натяки на броманс між Шерлоком та Ватсоном (Інакшість завжди підозріла, як гейськість у фільмах чи серіалах про вампірів, та Винничук не заходить так далеко як серіал Deutschland 83, але вперто тримається в трендах).

Кінематографічна фішка Винничука вертлява, наче чорт, і тому поміж Гофманів, Гоголів, Зюскіндів чи Булгакових можна помітити Володаря перстенів, Твін Пікс і, схоже, що навіть Дрогувку Войчеха Смажовскі про подвійне життя варшавських патрульних (в епізоді, де Емілія відкушує шматочок крайньої плоті одного з ґвалтівників).

Винничук граціозно переплітає усі ці натяки, нюанси, паралелі в одне ціле аж доти, доки вони стають несуттєвими аж настільки, щоб просто показати, що все це рекламна демонстрація сили, що Винничук може не гірше від визнаних майстрів і сам заслуговує на більше визнання, ніж він має тут.

Він, як і його шпигуни прогресивності у забитому Львові, переріс це місто і цю країну. Він, як і його улюблені дівчатка Рута і Юліана, прагнуть простору для більших можливостей (переходу на новий рівень та смерті старого), бо він замкнений, змаргіналізований у цьому сучукрліті до статусу потішного містифікатора.

В іншій країні, в інших умовах з нормальним ринком, у практичній Європі, а не дитинній Україні, цей шпигун розуму в карнавалі місцевої юродивості, мав би вагоміший статус, відповідну популярність та гроші.

Але він змушений жити подвійним життя (як і його герої), і коли пише, що Львів – це місто-хамелеон, то, звичайно, що пише про себе, бо коли ми кажемо Винничук, то думаємо про Львів, а коли кажемо Львів, то думаємо про Винничука. Тому тут стільки непересічних паралелей зі сучасністю: від загрози зі Сходу та прав русинів і до жидівського питання, поствоєнного синдрому та різноманітних зомбі-шоу.

Винничук розливає свої емпатії кату Касперу, еко-самітнику Касперу, який тут інколи, наче Христос поміж нерозумних, наче Джим Моррісон поміж слухачів-рагулів, наче містифікатор-Винничук, який чудово розуміє, що: "юрба, що прагне видовища, мусить це видовище отримати, і його завдання зробити це видовище незабутнім".

Винничук страждає, наче Христос, поміж своїх екзальтованих фанатів-читачів, прагне ідеального та уважного читача, і таке його розп'яття гідне руки Костирка.

Сонячний хепі-енд його роману мусить мати продовження, бо Лукаш-Мартин саме у такому провінційно-райському Львові (як правильно каже отець Амброзій: Львів – це пекло) може сподіватися на відьму Руту, авантюриста Калькбреннера та чорта Франца (плюс, ще декілька персонажів), але на які вищі сили сподіватися у цьому сонному царстві самому Винничукові?

Бо головне послання цієї євангелії від Винничука – в ідентифікації Винничука.

Можливо, непомітно, але видно, як у деяких згадках про країну Швейцарію (у інтерв'ю вкраїнській пресі) Винничук змагається за історичну справедливість з таким собі Пауло Коельйо, з його останньою книгою "Адюльтер", триста сторінок якої читаються за п'ять хвилин.

У тому чтиві, знуджена швейцарська багатійка стрибає у гречки до колишнього коханця, той, на хвилі наростаючого оргазму, вивергається їй у рот, і вона, з таким великим досвідом, нарешті роздупляється до життя, та зміненою і смиренною повертається у сім'ю.

Винничук у мільйони разів крутіший за якогось там Коельйо, але видається мізерними тиражами, не має навіть подібного розголосу шоу-бізі, і навіть не сподівається на екранізацію (як вищу форму життя його книг у серіальну епоху).

Можливо, непомітно, але видно, що Винничук потребує екранізації а-ля британський серіал Джонатан Стрейндж та містер Норрелл, але держава дає гроші графоману Кокотюсі на якусь патріотичну пургу, яку він пафосно хоче піднести до рівня Втечі з Шоушенка, хоча б краще згадав про корейський хіт Taegukgi hwinalrimyeo.

Але навіть якщо б дали (чи знайшлися), то хто може адекватно екранізувати прозу Винничука поміж українців? То ж не Санін зі своїм Поводирем, і не Слабошпицький зі своєю петеушною пародією на фільми Стенлі Кубрика. Можливо, що Лозниця, якому після зомбі-фільму Щастя моє саме туди й дорога, але, здається, це не його стихія.

Поза усім цим контекстом реалізації Винничука, тішить, звичайно, те, що "Аптекар" подекуди є фідбеком Винничука на варіантівську статтю про "Танго смерті" (з особливим привітом Professione: Reporter Антоніоні), також у романі помітні сліди ще декількох інший статей, і це, можливо, чи не перший такий випадок взаємодії автора та читача у наших палестинах.

Винничук пристав на варіантівські принципи, де "Слово не цвях, а ртуть. Воно живе та рухливе", і це приємно аж настільки, що його можна назвати почесним варіантівцем (хоча краще не треба, бо заклюють остракізмом у фейсбуці).

І якщо він вже й зробив свій варіант "Лісової пісні" зі щасливим кінцем, то, мабуть, все ж варто таки без надії сподіватися й на все інше.

Винничукові линуть многая літа, а також пісенний сюрприз, який обов'язково має сподобатися його творчості (хоча, сподобається йому і це).

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.