Мар'ян Пирожок "Солов'їний" (2017)

Після закоріненої сили "Поетичного" та "Містичного" спочатку здається, що "Солов'їний" більше схожий на збірник ауттейків чи бісайдів (як кажуть у народі), де Пирожок, наче Бог, відпочиває від попередньої праці.

Така кількість пауз та порожнечі десь собі насміхається зі самої назви альбому "Солов'їний", але все більше схоже на те, що це альбом остаточного примирення зі смертю (з минущістю життя), бо якщо "Поетичний" підіймав на прапор класичний жах смерті, то "Містичний" – просто глузував з неї згідно зі всіма канонами.

Укоріненість Пирожка у народному матеріалі повертає у його фолк приватну трагедію української народної пісні, яку розтоптало закаблуками сумновідоме шароварництво (бо хіба не у цьому його, шароварництва, суть – в усуненні трагедії). Відповідно солов'їність стає такою собі методою уживання з трагедією, певним імунітетом перед подальшою недосконалістю людського життя та тіла, десь, можливо, й фаталістичною.

Ритуальність, якої на усіх трьох альбомах буйним цвітом, тут лише вкотре наполягає (чи підштовхує) на викристалізованій досвідом і талантом схемі поступового доростання до розуміння світу навколо. Поза цією поступовістю й проростає, наприклад, у школах та профанація Шевченка з акцентом на тугах та зрадах. Похаплива несвоєчасність (як успішно повідомляє про це епізод "Arkangel" з 4 сезону Чорного дзеркала) – то найбільший гріх.

Відвічним темам (їхній тяглості у житті красного та прекрасного роду) підігрує на "Солов'їному" й певна уривчастість та переривчастість саунду, як ознаки земного життя, на противагу потойбічній вічності. У цих підступах і саспенсі нетривкої миті щастя й блукає українська душа, наче у темному лабіринті.

Тремтить відгомонами The Velvet Underground, дозовано переливається психоделією та нойзом, схиляється до роздвоєння та перенесення, але уникає їхніх пасток чорним гумором (схоже, що "Щиголь тугу має" – це така собі предтеча "Мухи-цокотухи" Чуковського). І так місцями цей стишений "Солов'їний" копає глибше, ніж два попередні альбоми (повертаючи трагедію у вже попсові сюжети).

Тут варто наголосити на природності Пирожка у поводженні з фольклорним матеріалом у порівнянні, наприклад, з дещо штучними та покручними альбомами OY Sound System та YUKO (які хіпстери оголосили найкращими дисками 2017 року). Загравання з фолком OY Sound System відверто вимучене, нудне та несмішне (ось ще одна пастка кривої стежини Gutzul Magik Foundation). А кос під FKA twigs це, типу, серйозно? А якщо ні, то тоді для чого? А забавки YUKO з фолком більше нагадують на милий неадекват, навіть якщо це пародія (окрім, можливо, "Маку").

Заразом уся ця столична діяльність більше схожа на хибну гілку розвитку чи банальне нерозуміння матеріалу. Тому пластика та закоріненість пирожкового триптиху (у сиру землю-матінку) десь далеко попереду цих одноразових витребеньок від OY Sound System та YUKO. Користі від цих колективів лише у тому, що й Пиріжку вже варто більше медитувати на бас, оскільки саме про цей й сповіщає потойбічний грув треку "Ой як умру".