Легенда Карпат

Легенда Карпат

олександр ковальчук,  29 березня 2018

До безбожного бездарний довгобуд про пригоди Олекси Довбуша у карпатських лісах.

Кінематографія режисера Сергія Скобуна про народного героя Олексу Довбуша, яку почали знімати ще у 2015 році, спочатку мала бути серіалом та виходити на екрани десь у 2017. Але, на щастя, хоч хтось адекватний поміж творців Легенд Карпат вчасно зрозумів, що така бездарна самодіяльність і таке безбожне жахіття у серіальному форматі стане особливо великим гріхом, який кликатиме про помсту до Неба.

Так довбушний фольклор Скобуна став фільмом та пародією на кіно, і тю, наскільки ж змізерів посполитий нарід, що навіть плюнути немає куди межи очі, таке усе тут мляве, кволе та ніяке. У Легенді Карпат цілковито та повністю відсутня акторська гра як така, тут переграють навіть діти, хоча ще й досі блукає плаєм тая байка, що органічними у кадрі можуть бути лише малята та звірята.

До фільму Скобуна українське кіно знало майже дві стрічки поблизу постаті легендарного опришка Довбуша, власне фільм Олекса Довбуш (1959) режисера Віктора Іванова, а також фільм Камінна душа (1989) режисера Станіслава Клименка за однойменною повістю Гната Хоткевича (вже про опришків 19 століття).

У фільмі 1959 року (якраз на межі між кіно 50-х та відлигою) радянська ідеологія присутня лише в двох епізодах про важливість демократичного прийняття осіб будь-якого віросповідання у запеклій боротьбі з клятими панами (бо гарячі голови вже кричать: "не нашої він віри") та у братерському поширенні диктатури пролетаріату від Сяну до Дону, бо як каже запорізький козак, який прибився до Довбуша: "Від Києва до Кракова усі пани однакові" (бо віра у нас одна – помста панам). Так у цих інтернаціональних дискусіях мудрий керівник Олекса Довбуш стає предтечею фільму Чортова дюжина (1970) Віктора Жиліна про пригоди запорізьких козаків у Львові (і не тільки).

Фільм Іванова двічі наголошує на тому, що панам немає віри і тому яка ж прекрасна артистка Надія Чередниченко в ролі пані Яблонської (така собі femme fatale), яка так жадає помсти опришкам.

Поза тим, Олекса Довбуш Іванова – це життєрадісний, розбишацький та веселий фільм, навіть з елементами чорного гумору. Такий собі попередник фільму Тіні забутих предків Параджанова, який частково знімався у Львові (Будинок вчених, Високий замок тощо), і в якому під час поєдинку Довбуша з паном Яблонським хлопці відразу починають грати на сопілках.

Незважаючи на умовну етнографічність тут ще живуть ті світлі карпатські типажі, лунають повноводні пісні, у звичаях та ритуалах витає те, що кличуть автентикою, а шматки м'яса такі великі, наче для велетнів. Міцного, мов скеля, Довбуша, звичайно, що грає росіянин Афанасій Кочетков, який, немов справжнісінький вождь Ілліч, який любив діток, ще мусить проїхати на конику з маленькою дівчинкою. До речі, у фільмі Данило – князь Галицький (1987) Данила Галицького також грає росіянин Віктор Євграфов, зловісний професор Моріарті у канонічних Пригодах Шерлока Холмса та доктора Ватсона.

Іванов знає, що таке саспенс, знаменно ставить Довбуша поблизу батька Тараса (так як Авраам стоїть поблизу Ісака та Якова) в іпостасі національного пророка, а довбушеві алюзії на Христа (якщо їх і можна тут помітити) в образі сакрального героя саме настільки невагомі, наскільки народний герой не може померти у вдячній пам'яті.

Камінна душа (1989) Станіслава Клименка зорює поле опришківського коміксу з усією брутальністю міфології (та евфемізму) про секс у Карпатах помноженою на перебудовну відвертість у ще радянському кіно. Маленька Віра (1988) зі своєю сексуальною сценою, то якась дрібна комашинка на тлі розпашілої еротики між Анатолієм Хостікоєвим та Мариною Могілевською, особливо під час сексу на полонині (нічні млості попаді Марусі, то, взагалі, окрема розмова).

Герой Хостікоєва (Дмитро Марусяк) спокушає героїню Могілевської (попадя Маруся) ягідною цитатою з Тіней забутих предків, і вкотре секс поміж них настільки заповзятий та норовливий, що Олександр Македонський Колі Фаррелла зі своєю смаглявою любаскою сховається десь на Індостані.

Поки пузань-попик прісно нарікає на те, що женщина – це сосуд зла, то його жінка (коханка Марусяка) перевдягається стриптизом перед опришками. Під час цього процесу хтось з легінів постійно йойкає, а герой Богдана Бенюка – лише облизується. Цей фільм, до речі, чітко та прозоро натякає Богданові Бенюку та Остапу Ступці, що їхнє місце біля Парашки.

І авжеж, а що це таке було у Хостікоєва з деревом?

Поза тим, у Камінній душі можна натрапити на чудового Горбунова і навіть Стригуна, який тут реве, наче ведмідь та постає таким собі прихильником фемінізму. Поміж деяких недоліків тут ще присутній дух Карпат (пісні, обряди) та неповторний гумор (та що тут страшного – каже переляканий піп, коли опришок хоче, щоб його поцілувала молодиця-попадя), а у фіналі герой Хостікоєва, неначе демон Врубеля, возсідає поміж гір.

І ось після такої неземної краси та пристрасті у цей світ поблизу Печеніжина приходить довгобуд Сергія Скобуна Легенда Карпат, повністю фальшиве кіно від першого кадру і до останнього. Жодної акторської гри, всі поголовно безбожно переграють: набундючені, вирячені, злі, насуплені. Актор, який грає малого Довбуша, зовсім не знає, що з собою робити, хіба що косити під малого царя Леоніда з фільму 300 спартанців (з яким Скобун своє твориво періодично заримовує).

Все це настільки дешеве, що це просто жахіття якесь, ще гірше, ніж Жива Химича: фальш, моралізм, дешева містика, ідіотичні діалоги, пафосні інтонації, бездарний сценарій тощо. Навіть не хочеться чіплятися до одягу персонажів чи інших дрібниць (манікюри у Марічки чи болгарський перець з помідором у карпатській хаті за часів Довбуша). З маминих коралів під час її смерті так фальшиво падають намистини, нібито то пізній Міхалков. Повна неприродність ритуалів, танців та пісень, цілковита відсутність характерних типажів та сентиментальна музичка за кадром.

Старі фільми леткі та пружні (навіть незважаючи на усі недоліки), а цей аж грузне та провалюється від фальші, пафосу та бездарності.

Зате у цієї самодіяльності ледве не біблійний пафос. І дрон, дрон, дрон – багато дрона. Але в Олекси Довбуша (1959) та Камінної душі (1989) вибір карпатських локацій для зйомок незрівнянно кращий та цікавіший, ніж у Скобуна з його літаючою вундервафльою. Він не додумався навіть на мить залізти з тими бартками на територію вестерну, бо ж у нього є таймлапс з туманом у Карпатах. У його стрічці немає жодного гумору, але увесь фільм ти дико ржеш від цього екранного сорому.

Валерій Харчишин у жодному місці не актор, він просто жахливий у ролі Довбуша з цими переляканим оченятами та неприродними інтонаціями. Увесь такий напружений і настільки архісерйозний, наче перед відповідальним прийомом дуфалаку. Він, взагалі, не актор з тими постійними та виряченими гримасами. І просто цікаво звідки в його уста вклали той трешовий пафос: "Ми – бартки закону"? Так Харчишин відразу стає місцевою версією Ніколаса Кейджа і тому його напружені мармизи можна спокійно вже різати на меми.

Його Друга ріка вже давно в ауті, бо якось зовсім невідомо для кого співає ця місцева версія Колдплєя, яку вже переплюнув навіть Олег Винник. Можуть хіба що позувати для смішної реклами презервативів. І тому зовсім вже дивно, чому Гера активно не гастролює зі своїм, більш актуальним, проектом Molotov 20?

фото: genderindetail.org.ua

Ще гірше грає свою Марічку співачка Марія Яремчук, яка у своїй творчості, то косить під Єлєну Тємнікову (екс-Serebro зі всесоюзним хітом "Мама Люба", де вона наприкінці дає Джигурду), то під співачку Ріанну.

Що тоді дивного у тому, що перша екранна зустріч Марічки та Олекси у садку перетворюється цими горе-акторами у феєричний маразм, це настільки бездарно, що просто неймовірно. Зате у цього станіславського феномена бувають видіння мавок та їхніх сідничок (видіння ще інколи тут ходять реверсом, щоб особливо не паритися), а одна анонімна молодичка на Купала чомусь так самотньо світить цицьками.



Але це все, що у 2018 році режисер Скобун може запропонувати глядачам з карпатського сексу. Обійми з-заду ще можна якось вважати цитатою з Камінної душі, але жодних самопестощів персів руками попаді тут не буде. Секс у Легенді Карпат настільки цнотливенький, що його навіть немає. Лише таймлапс зоряного неба над головою, де метеорити – то моторні сперматозоїди.



А звідки цьому усьому взятися, якщо Довбуш Скобуна – це не лише міфічний герой, Геракл там якийсь чи Ілля Муромець, а сам – гуцульський Христос. Всю цю історію розповідає його (Довбуша) ще немовлятковий син, який закадровим голосом з висоти дрона над Карпатами пафосно рече про те, що жертва Довбуша дозволила українцям здобути Незалежність (бо він помер 24 серпня). Хоча як такий патріотизм узгоджується з цепурами на шиях опришків, ніби у братви з 90-х?

Тіла Довбуша у фільмі Скобуна ніхто не знаходить і це навіть логічно, бо перед тим, як вознестися та сісти одесную Отця, він ж хрещався у карпатськім Йордані. До якого краю може доборотись така самодіяльна профанація тем та народних героїв навіть важко подумати. Можливо, й справді треба знімати кіно про те, що Христос був гуцулом? Тільки скільки років треба чекати на вкраїнського Монті Пайтона?

постер: salat.com.ua

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.