Волинь

Волинська комедія Смажовського

олександр ковальчук,  17 лютого 2017

Як кажуть північні сусіди галичан, волиняки, до забужан Бог приїхав на січкарні.

Істеричний хайп з польського та українського боку зробив з найслабкішого фільму Войцеха Смажовського несусвітного монстра. Якщо нарешті пробитися крізь цей ідеологічний туман до, власне, кіно, то оспівана антиукраїнська концепція фільму, якщо вона там ще була, розвалюється на очах, як і свята ідея багатостраждальної польської богообраності та незрівнянного польського гонору.

Тут можна багато писати про дурнувату звичку світочів українського культури коментувати усе підряд і навіть те, у чому вони взагалі нічого не шарять. Але патріарх Андрухович уже й так лоханувся з калічною Живою Химича, а Забужко навіть почала писати про футбол зі свого танку (і це не так приклад сексизму, що, типу, баба не вміє писати про футбол, як сміх з її просторікувань про цей вид спорту). Такими темпами вона вже незабаром почне писати щось і про реп, хоча жіночого репу в Україні, як кіт наплакав.

Тут також можна натякати на зарядженість вкраїнських еліт на істерію та зраду, але більшою дивиною тут є неспроможність візуальної культури відчитати нюанси у фільмі Смажовського. Це ж навіть не якийсь високочолий арт-хаус, хоча найбільшим парадоксом минулого сезону став серіал Молодий Папа і його тотальне нерозуміння глядачами та критиками.

Режисер польського дна (не так польський Тарантіно, як польський Балабанов), цей оспівувач безпросвітного польського пекла з усім його гівенцем, спермою, кров'ю, щурами та хробаками знімає кіно про райське небовзяття польського народу і це вже має бути смішно та підозріло.

Подекуди взагалі виникає та єретична думка, що вульгарна слабкість фільму Волинь є свідомим саботажем Смажовського політики польської партії. Бо хіба формування великого польського міфу з марень та маячні не є часом знущанням (українського, зокрема, також)?

Політична кон'юнктура перемелює увесь фільм на січку, яка потрапивши в око, спотворює світогляд, робить нечутливим до страждань інших, оскільки мазохістично акцентується на впертому роздряпуванні власних ран.

Смажовський дає польсько-українській публіці те, що вона й хоче побачити, те, що вона хоче смакувати. Тому тут стільки вуаєристичної камери (ніби це Міхаель Ганеке), стільки підглядання, яке бавлячись запрошує глядачів до безпосередньої участі в екранних звірствах. Суб'єктивна камера, як і у джіалло, робить глядачів збудженими співучасниками маніакальних вбивств, робить саме їх маніяками-некрофілами.

У Смажовського дріботіння монтажу атракціонів, усе це механічне нанизування-пронизування тяжіє не так до абсурду (а-ля Пила чи Куб), як до якоїсь молодіжної комедії з елементами горору, до пародії, бо як, інакше, наприклад, дивитися Пункт призначення?

Конвеєрна схематичність непомильного міфу про чиюсь вищість над іншими закономірно прямує до маячні (дивовижні порятунки Зосі, яких просто не злічити). Баланс думок а-ля об'єктивна журналістика (усі безкінечні чергування добрих і поганих українців) є утопією у заангажованому баченні, бо ніби усе є, але нічого не зрозуміло, оскільки усе важливе приховане у нюансах.

Усі питання та сумніви Волині (як і старий-добрий Смажовський) сховані у деталях, бо політкоректність – це завжди примус до любові, старозавітна техніка. Зверхність багатостраждального польського контексту будує Волинь на піску, і так, власне, уся Волинська трагедія й втікає крізь пальці.

Постерне протиставлення іконічної Богородичності головної героїні зверху та вкраїнського пекла внизу відразу натякає на утопічність такого протистояння у бажанні якоїсь частини поляків бути другими євреями (тут їм постійно заважатиме фільм Pokłosie Пасіковського), хоча світове українство завжди посперечається з ними за цю пальму.

Волинь Смажовського – це більше страшний сон польської імперськості, катастрофа гонорового польського орла, де відразу виникає закономірне бажання відкотитися у розвитку до дитячого стану, скрутитися ембріоном, і нерозбірливо щось белькотіти під ніс. Щось подібне Україна вже бачила у діяльності ВО "Свобода", тепер своєю свободою має натішитися й Польща.

Десь тут у катастрофі Волині виникають паралелі з Меланхолією Трієра (засмагання цицьок Зосі під місячним світлом та самогубство польського офіцера), де також неминуче розвалюється рекламний рай, чоловіки – слабаки, а кобіти – вмирають останніми.

Пропаганда з її неминучими стереотипами робить з Волині неймовірно затягнутий та нудний фільм. Усі попередні фільми Смажовського – то винятково цілісні трагікомедії, де Wesele та Drogówka відразу претендують на статус безсмертної класики (хоча Dom zły чи Pod Mocnym Aniołem також десь поруч).

У Волині навіть немає за що особливо зачепитися оком. Градус насилля чи натуралізму – такий собі. Це точно не Saving Private Ryan Спілберга чи Гібсонові: The Passion of the Christ, Apocalypto і Hacksaw Ridge, хоча і їм далеко до Taegukgi hwinalrimyeo Канг Дже-гу чи Nánjīng! Nánjīng! Лу Чуаня про нанкінську різню.

У Pod Mocnym Aniołem є візуально сильна сцена з відрубаною головою коня (якого господар продав вуйкові з Галичини) на тлі палаючого хліву, але у Волині чогось подібного навіть немає, бо коні, звичайно, не люди.

Матеріал та традиція польських фільмів про сутички з українцями дозволяє Смажовському балансувати між вестерном (скальпи та здирання шкіри з руки) та горором. У Зосі, яка спочатку у характерних для Смажовського зимових кольорах, наче та цнотливо-наївна Настуня з фільму Морозко, наприкінці фільму виникає на обличчі горорна маска. А специфіка цього жанру у тому, що у ньому виживають лише незайманки, себто Богородиці, сучок у горорах валять першими.

Звідти (з горору) й та ледве не комічна прямолінійність Смажовського у незворотності покарання за злочин (покарання, власне, за ілюзії).

Не встигнуть Зося і Петро поклястися у вічній любові, як Зосю видають за солтиса Скибу. Не встигнуть польські вояки доїсти пса, як їх відразу вбивають українці. Не встигне п'яний солтис підняти руку на вагітну Зосю, як їх забирають в ешелони червоноармійці та буряти. Не встигне Петро викупити кохану Зосю за ящик краденої горілки, як його застрілить бухий комісар, хоча найсильніше у цьому епізоді заримовується одночасність вбивства Петра та народження його сина. Не встигає Зося побілити хату, як приходять німці. Не встигає Скиба відрубати руку злодієві, як йому відрубують голову.

А яка ще механіка може бути у цьому патріархальному світі, якщо з вічних цінностей тут лише горілка? Закономірно, що за такої ситуації у фільмі зовсім немає фірмового для Смажовського фрі-джазу в моменти розщеплення чи шизи (бо вже надто він карнавальний), а звучить монотонний дроун.

Смажовський вимушений показувати історію дорослішання (відразу згадується Іди та дивись Клімова) мовою немовляток і тому цей фільм про неможливість народити маленького Ісусика, про неможливість богопокликаності когось одного з двох народів.

Нічого нового не додає Смажовський й до колективного образу українців у подібному кіно. Українці у Волині постійно кудись біжать та скачуть, співають та бухають. Погані українці – карикатурна (лубкова) рагульня та бикота (поганий українець, якщо не дурний, то страшний, а краще – усе відразу). Хлопчик зі Львова такий серйозний та надутий, ніби барига-свободівець на сесії Львівської міської ради. І щось у тому, що все зло – зі Львова, усе ж є, бо богообрані понти міста Лева таки профанують усе підряд.

Після його слів про допомогу Гітлера у сотворенні самостійної України камера плавно розвертається на полум'я (ніби це 50-ті чи 60-ті минулого століття) і на цій святій простоті більше хочеться сміятися, аніж вигадувати примітивні паралелі між нацистами та теперішньою ситуацією в Україні.

Передумови запопадливості та ненависті пузатого українця Шуми можна побачити у тому епізоді, де Скиба зверхньо відганяє його від зарозумілого ксьондза. Коли комуняки ліфтують Шуму у голови сільради, то на його першій зустрічі зі Скибою у такому статусі, він ніби копіює Леонова на першій зустрічі зі зеками у Джентельменах удачі. У подальшому Шума вже починає нагадувати Швондера з Собачого серця (і, до речі, у Шуми-генетика польська мама).

Поміж польсько-української інфантильності Смажовський стишує себе попереднього, свою іронію та чорний гумор, і рятується діалогами, типу:

– Чому село оминув?
– Срати ходив.

Лиш на початку фільму він дає трохи справжнього Смажовського, де на тлі душевної травми Петра (після видання Зосі нелюбові Скибі) хтось когось тихенько їбе за деревом (дівчинка-бідося так треться спиною об кору).

Десь навіть передбачувано він дає цитату з фільму Unsere Mütter, unsere Väter (вбивство єврея-втікача), який поміж комедії з українцями у Смоленську, загравав з Тарантіно та його Гансом Ландою приколами Сильвестра Грота.

Але біблійному масштабу Волині мало якогось незрозумілого епізоду з українцями і кіно остаточно впадає у вже зовсім пародійну шизу альтернативної історії, де блудить поміж міфами, цитатами та мареннями (хоча, певне, так ще й намагається передати усе божевілля Волинської трагедії).

Цей блуд затягує фільм до невимовного позіхання. Цитату з канонічного фільму Ogniomistrz Kalen (1961) ще можна зрозуміти як нагадування для старшого покоління та цікавинку для молоді, але вона зовсім зайва у без того фрагментованій історії. Вбивство офіцера-поета та різня у костелі, хоч й припасовані до канонічної іконографії поляків, також зайві. Чехівські рушниці з підпаленими снопами – просто перебор.

Абсолютно ідіотичний обряд поховання Польщі карикатурним попиком (у Смажовського якась особлива у цій історії нелюбов до священиків та ксьондзів). Карикатурні совіти, які тільки бухають, матюкаються та протирають яйця спиртом. Ще більш пародійні німці, які мовчки (бо порядок має розумітися без слів) та з подивом дивляться на цих аборигенів-варварів з Волині. Ці комічні партизани та сало.

Здається мені, панове-ковбої, що Смажовський знімає комедію.

Він ніби потрапляє у якийсь чорторий, де змішуються коні, люди та країни. Там його особлива любов до заримовування епізодів зустрічається з паралельним монтажем (де він вірний учень Ейзенштейна) і тому закільцьовування декалогу українського націоналіста та бандерівця-козака з проповідями трьох священиків (у поганого священика-українця такий противний голос) більше нагадує той гелікоптерний ефект опісля алкогольних випивань.

Непідготовлених цей круть-верть збиває з ніг, а досвідчені – тільки регочуть, бо така маніпулятивність з посвяченням серпів та сокир вже занадто відверто падає у пародійність космічного масштабу.

Тому поміж цього сум'яття та дріботіння вав-ефектів дуже легко пропустити важливий епізод з другим поверненням Скиби, де на подружньому ліжку між ним та Зосею з'являється якщо не любов, то хоч якесь по-розуміння.

Тут вкотре варто нагадати, що це історія про дорослішання – розуміння один одного, яке за Смажовським, можливе хіба що у фантазіях. Третій кавалер Зосі скасовує за столом патріархальну вищість голови сім'ї і відтепер там усі їдять разом, а не лише – після батька. Цей третій кавалер-приблуда Зосі – Христос, який прийшов не руйнувати Закон, а виконати його і дати нову заповідь про любов до ближнього.

Уся лінія з ним повністю нагадує фільм Смажовського Róża, де після усіх страждань обличчя Марціна Дорочинського уподібнюється до обличчя скривдженого Ісуса.

Цей третій кавалер Зосі, ніби із мрії (хоча вперше глядач і бачить його пораненою дупою), він занадто ідеальний, галантний та уважний, ніби сам Лешек Чинський (як він міг вижити після спалення костелу?)

І вже десь тут варто шукати сліди марень Зосі, а не десь там у лісі після усіх тих жахів. Тобто усі найжахливіші сцени фільму можна формально прописати у мареннях Зосі. І хоча це аж ніяк не заперечує усіх тих нелюдських форм вбивств українцями поляків, але вибудовувати лише на такій нестійкій формі (як пам'ять, наприклад, а не факти) щось абсолютно беззаперечне було б дуже нерозважливо з польського боку.

Хоча вбивства поляками українців не ідентифіковані у фільмі маркером АК, але ця дзеркальна відповідь поляків емоційно сильніша, бере якістю, а не кількістю (знівечених трупів чи способів вбивств). Там українці вбивають сусідів, а тут брат вбиває брата за пропозицію вбити жінку-полячку.

Поляки тут нічим не кращі за українців: зарубують дитину, відрубують голову польській дружині українця, а його самого добивають вилами у живіт (українські вила увійшли у вагітний живіт).

Над усім цим божевіллям на фініші вкотре піднімається безпристрасна камера (як у Wesele, Dom zły чи Pod Mocnym Aniołem) і формально, як і всі попередні фільми Смажовського, це – і антипольське кіно (якщо знову згадувати про антиукраїнськість цього фільму), бо його герої завжди тяжіють до перебування між двома ворожими світами.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.