Зміст статті

28 вересня 2018олександр ковальчук2450

Шляхетні волоцюги

Тупориле гівенце про Львів від емеритурного режисера-бздурника з Донецька.

Нібито скандальна фільма Шляхетні волоцюги про львівських батярів може пародіювати хіба що імпотентні кривляння свого режисера Олександра Березаня та пару його сценаристів.

За звітний період з пекла бездарності, провінційності та примітивності постало декілька поп-культурних прикладів, які намагаються засунути Львів та Галичину (а з нею і всю Західну Україну) у безпросвітний треш. Зрозуміло, що мешканців цих регіонів намагаються показати у такій відеопродукції максимально етнографічним, зайвим та неосвіченим непотребом. Такі відрижки русского міра можна було спочатку помітити в тупенькому серіалі Останній москаль, де гонорову гуцулку Ксеню (з пісні) перетворювали на Ксюшу з юбочкою із плюша (також з пісні). Саме з Останнього москаля, до речі, прибився до фільму Шляхетні волоцюги на роль Боді актор Іван Шаран. У серіалі від 1+1 він грав Дзюня, зачмиреного селюка, приреченого залицяльника Ксені.

Пізніше 1+1 вродив ще один калічний серіал Догори дриґом, де у столичному погляді на пригоди львівського лоха в Одесі-мамі можна багато чого почути цікавого про забичених бандер зі Львова (та весь україномовний світ, зокрема). І прекрасною віньєткою обрамляє ці серіали про притрушених довбокоників з міста Лева невротична реклама "Львівського квасу".

І режисер Олександр Березань у своїх Шляхетних волоцюгах продовжує невтомно експлуатувати вже настільки знайомий після згаданих серіалів сортирний гуморок (з періодичною анальною фіксацією) та карнавальний поцмодернізм з цитатами від Гайдая. Як і передбачали деякі люди, ментально Шляхетні волоцюги нагадують нудну російську, типу, пародію Гітлер капут! (2008), хоча не лише нагадують, але й тупо її копіюють. Навіть з претензією Березаня на пародію та абсурд, він, звісно, не брати Цукери, і навіть не брати Маркс. Геги останніх нині вже інколи незручно дивитися, але епізод з класики Duck Soup (1933) про взуття та підкови під ліжком не забути ніколи. Власне, кривляння Березаня, яке чомусь називають комедією, десь саме з 30-х років минулого століття. Його морально застарілий, підстаркуватий, гумор просто несмішний і його цільова аудиторія навіть не діти (вибагливі нині в такому морі асортиментів), а клінічні ідіоти. Бо як ще раз розповідає усім стрічка Duck Soup: якщо людина розмовляє, немов ідіот, і схожа на ідіота, то це й справді ідіот.

Звісно, що й комедія Włóczęgi (1939) Міхала Вашинського на якій намагається паразитувати Березань, достатньо блякла та не особливо цікава на тлі тодішніх комедій (американських чи навіть радянських). Ця наївна стрічка тримається хіба що на ностальгійному серпанку останнього фільму перед великою війною, мрією про казкову Польщу у бутафорському Львові. І, звісно, на пісні "Тільку ві Львові". Однак за клоунськими образами Щепка і Тонька ніколи не було ідіотизму, а лиш сліди сором'язливої (інколи незграбної) шляхетності. А в клоунів Березаня, батярів Боді (Іван Шаран) та Мирослава (Юрій Хвостенко), сліди неприхованого ідіотизму (навіть не Швейківського типу) нікуди не зникають під час усього фільму.

Саме у цьому найбільша проблема ідіотичного фільму режисера Березаня, а не в паплюженні світлого та цнотливого образу львівських батярів. Епігонське, учнівське копіювання без нормального сценарію та адекватних акторів перетворюється на безглузде та нещадне пекло. Який сенс наслідувати Велику прогулянку (1966) Жерара Урі, якщо в тебе немає Бурвіля, де Фюнеса та чарівної Марі Дюбуа? Замість цього оператор тричі обмацує довгим об'єктивом сраку Христі у виконанні Ірини Гришак (яка так схожа на одну з Татусевих дочок). Який сенс переслідувати фільм Жерара Урі Ас із асів (1982), якщо в тебе немає Бельмондо?

Який сенс косити під фільм Дядько Адольф на прізвисько Фюрер (1978) від Кастеллано і Піполо, якщо в тебе немає Челентано?

Добре, принаймні, що Березань не бачив стрічку Мела Брукса The Producers (1969), вона ж – Весна для Гітлера, бо до геніальності епізодів з Діком Шоуном та Уллою його дупне кіно навіть максимально не наближається на гарматний постріл.

Немає в кумедії Березаня навіть містики навколо магічного артефакту і за схожим сюжетом йому варто було завітати до польсько-естонської стрічки Сльоза князя темряви (1992) Марека Пестрака. Також про могутній артефакт напередодні війни, також про кобіту, також про нацистів та чекістів. У фільмі Березаня розум (і відповідно й гумор) відсутній взагалі і тому все, що залишається режисерові – це екзальтовано нанизувати допотопні геги та безтолково бігати відфільтрованим жовтим (обісцяним) Львовом. Через згадані вже вище причини та наслідки усе це екранне дійство більше нагадує скліщену суходрочку настільки, що на певному етапі цей туристичний атракціон можна окреслити визначенням "дегенеративне мистецтво". Навіть закономірно, що актор Ярослав Федорчук з фільму Брама у стрічці Березаня продовжує грати дебілкуватого персонажа.

Шляхетні волоцюги не мають навіть дещиці міфічної батярської хуліганки (чи навіть хоч чогось безпардонного з радянської комедії Міцний горішок (1967) Теодора Вульфовича). Це перелякане, сцикунське кіно, яке перестрашено використовує поюзані вже мільйони разів штампи та кліше (прошу не згадувати про параметри пародії). Шляхетних волоцюг, окрім неухильного та безбожного втілення політики партії у сліпому копіюванні схем фільму Гітлер капут!, епілептично тіпає то в Голлівуд, то в Гайдая. Це жахливий мікс Індіани Джонс та фільмів Гая Річі з Діамантовою рукою, Кавказькою полонянкою та Джентельменами удачі. Якщо ця петросянівщина щось і нагадує своїми, типу, денсами, то хіба що Стиляг (2008) Тодоровського (тож не Ла-Ла Ленд). І, власне, чому батярська труба артиста Хвостенка (схоже, що театр Заньковецької – це заповідник для особливо блаженних) нагадує про мелодію з фільму Міхалкова Свій серед чужих, чужий серед своїх (1974)?

Актори переграють, особливо хлопчик з реклами Київстару, його єврейська мама та коліжанки з інституту благородних дівиць. Брати Гадюкіни після провального альбому "Made in Ukraine" (2014) пробивають нове дно вже у цій халтурці. Примітивний гумор (зі свідками Єгови, чекістами в Африці та їдженням пляшки, це, типу, серйозно?), де тільки нацик зі значками нагадує про стародавню звичку Андрія Івановича. Навіть з таким понтовим акцентом на ґварі Христя чомусь згадує про дядечка, а не про вуйка.

Увесь цей бородатий маразм Березань, якому мало одного карлика у фільмі і тому він привозить їх цілий вагон, оточує істеричними та неустанними: сраками, цицьками, дрочінням, пердінням, мінєтами, голубою тематикою (звідкіля гей-закідони у Боді, чи не з Останнього москаля з його рюськім душком?), наче графоман Андрій Любка у романі "Карбід". Бо якщо весь цей поцмодернізм режисера забрати, то його фільм просто розвалиться на гівнисті кавалки (бо як усі вже знають, Олександр Березань – не Бенні Гілл, не Злий репер Зеник і навіть не Винничук).

У фіналі автівка везе чекістів до психлікарні, хоча краще б вона відвезла до Кульпаркова режисера та його вузьколобих сценаристів. За подібні фільми під час інформаційної війни потрібно довго та нудно пиздити, але убогу фільму режисера Березаня й так вже переплюнули Кіркоров та Басков зі своїм кліпом "Ibiza", і тому йому вже треба бігти, наздоганяти нові горизонти русского міра.

Зі всіма львівськими локаціями фільму вже давно все зрозуміло, але як греко-католики дозволили знімати цю порнографію на території святого Юра? Може наступним кроком вже буде футанарі у крипті Шептицького?


фото: uk.wikipedia.org

Автор: олександр ковальчук