Догори дриґом

Догори дриґом

олександр ковальчук,  7 вересня 2017

Столичний погляд на пригоди львівського лоха в Одесі-мамі.

Канал 1+1 запускає на екрани серіал Догори дриґом і дуже схоже, що цей несмішний примітивізм знімали люди відповідальні за карпатський треш Останній москаль, де з гордої гуцулки Ксені зробили Ксюшу-юбочка из плюша.

Догори дриґом (поки що три серії, але, здається, має бути десять) банально перевертає історію Останнього москаля, де цивілізація їхала до диких гуцулів, оскільки тепер вже ніби цивілізація (рафінована галицька сім'я) їде на відпочинок до дикої Одеса, їде до пекла (російськомовного).

Під час перегляду цієї псевдо-комедії у це, певна річ, неможливо спочатку повірити, але таки так, це ще гірше, ніж Останній москаль, нове дно. В Останньому москалі ще була маленька надія, що у сценаристів вистачать розуму вивернути у комедійний горор, де увесь карпатський треш міг би стати передсмертними мареннями москаля у країні власних фантазій про Карпати, але серіал Догори дриґом просто бовтається у такому набридливому та прямолінійному поцмодернізмі.



Режисер Максим Делієргієв чомусь переконаний, що гумор його серіалу працює на регіональних стереотипах, на різниці між львівською та одеською культурами і що найвищим комедійним щастям цієї регіональної різниці мали б бути пошуки спільної мови усіма україно та російськомовними. Так Делієргієв продовжує проповідувати єдіную страну та переваги двомовності, хоча, звичайно, було б краще, якби українська мова, ця спляча красуня, лежала собі у комі та мовчала, а ще пам'ятала, що вона тут у гостях. І тому він не так опрацьовує (краще мовчати про висміює) вже присутні стереотипи, як плодить нові з кулеметною швидкістю.

Цілком природній російській мові у серіалі протистоїть штучна українська мова театральних акторів (салют заньківчанам та усім іншим) з усім цим безбожним переграванням у найменших фрагментах. Цю штучність особливо легко помітити у грі Назара Задніпровського, якщо усі ці серіальні потуги порівняти з його шикарним озвучуванням бородавочника Пумби Сміта у мультсеріалі Тімон і Пумба (де він купається в оваціях), а також у грі Володимира Ніколаєнка, який зараз незрівнянно феєрить в озвучуванні дракончика з Лікарки Плюшевої (обоє, до речі, також грали в Останньому москалі).



Але протистояння української та російської мови відразу зникає (в Одесі хіба що не знають, що таке песик (@), але що таке сіднички точно розуміють), як тільки консервативна україночка та мама Уляна Степанівна (Наталія Сумська) потрапляє до коми. І десь зовсім трохи пожвавлює цю прю її сестра Наталка (Наталія Васько) – ця пародія на Ірину Фаріон. Вона навіть на мить не може витерпіти на своєму плечі дружню руку лікарки-москальки і саме з її приїздом до Одеси усі мешканці нарешті ідентифікуються москалями (з хитрими мордами), бо того було лише дипломатичне уникання цієї незручної ситуації.

Пародія на Ірину Фаріон лише істерить та повчає (не плямкай, ти ж культуру сюди привіз), а також має чоловіка-підкаблучника. І тому єдиною силою, яка може здолати цю відьму (карпатську знахарку) буде лише дорослішання та міцна чоловіча рука. Єдиною адекватною думкою цієї персонажині у цьому застарілому, років так на п'ять, серіалі може бути хіба що та опінія, що кінець світу розпочнеться з хіпстерів (креативної молоді).

На цьому святому місці варто відразу розібратися з тими убогими цитатами в яких бабрається цей серіал. Гайдаївщині тут море по коліна, особливо Діамантовій руці (турист Папанова з вуст акторки Ребрик, плюс прислів'я шефа та відстовбурчене вухо Задніпровського а-ля Миронов) та Кавказькій полонянці (алкогольні приколи Горянського а-ля Нікулін та львівський актор Федорченко з його заточками Віцина у ліфті).

Окрім, того тут навіть намагаються пародіювати Капітуляцію Великої різниці, доктора Хауса і навіть Жванецького (епізод з смс на мамин телефон). Добре тут і Службовому роману Рязанова і фільму Москва сльозам не вірить Меншикова. Щось трохи тут від російського серіалу Холостяки, а канал Верховина в одеській лікарні навіть показує Останнього москаля. Транзитом тут згадують Throw Momma from the Train і, о диво, тут навіть бачили Weekend at Bernie's.

Також лікарка Анжела вважає, що на Західній Україні прощаються словом "куцуляку" (типу, прізвище львівського лікаря) і це типу натяк на фрагмент пісні з Трьох мушкетерів, де "красавице и кубку", хоча у дитинстві чомусь завжди чулося "красавице Икуку".

Тупеньку, а також відсталу логіку сценаристів можна зрозуміти відразу, оскільки тут навіть намагаються жартувати про "is the glass half empty or half full"? Залицяльник Нестор Іванович називає Уляну Степанівну шаландою і всі відразу мають тішитися від асоціацій з шалавою.

Поміж періодичних фалосоподібних асоціації (це єдина булка, яку ти триматимеш у руках) відразу виникає вже відомий з Останнього москаля потяг до туалетних жартів на гей-тематику. Виникає якраз у туалеті, де медбрат пропонує удаваному хворому щось помацати і це, звичайно, що сигара, а не то, що Фройд подумав (тут ще чухають клізмою вухо та римують "вітерцем" з "гівенцем").



Львівський мамин синочок Мар'ян (Олесь Федорченко, який, до речі, ще грав у Волині Смажовського) цурається причетності до таких осіб, голубих, як потім прямо скажуть у другому подібному епізоді, але такі асоціації його чомусь постійно переслідують (одеський візник чомусь хапає його за дупу). Певне тому, що на думку сценаристів від маминого синочку до гейства лише один крок.

Крутиться тут біля вусатого Мар'яна такий собі вусатий Рудольф, якого цнотливий Мар'ян ще й впевнено називає півнем без жодних задніх думок. Рудольф навіть називає маму (Уляну Степанівну) подружкою Мар'яна і як тут не згадати безсмертний хіт The Intruders "I'll Always Love My Mama" з рефреном "I'll always love my mama, she's my favorite girl".

Якщо лишити обабіч одеську безцеремонність та львівську манірність, одеську безпосередність та галицьку консервативність, сексуальне розкріпачення та сексуальну загальмованість, то можна побачити, що у Догори дриґом нормальні тільки одесити, а от у львів'ян усе просто запущено.

Нейтральні одеситки можуть нарікати лише на бабіїв та їхнє лицемірство (от і всі проблеми Одеси), але це таке, просто людське, а от у цнотливого львівського рокера та маминого синочка Мар'яна – лох – це щоденне амплуа. І він навіть не рокер ніякий, а просто лабух, хоча чинно називає себе саме рокером, а не панком (бо не лишить маму наодинці з Одесою). Він задрочений хіпстер з підкреслено іграшкового, штучного та якогось ущербного Львова. Лікарі-одесити хоч бабії (і одеський гумор тут більше треш, ніж щось смішне), але львівські вуйки з компанії Мар'яна – якщо не ідіоти, то рагулі.

За його поведінку постійно незручно та ніяково (але це не те ж саме, що у серіалі Man seeking woman). Рокер Мар'ян – відчайдушний консерватор-целочка, він вважає, що до жінки та матері можна торкатися лише з її дозволу і тому відразу налітає на фізіотерапевта за масаж комній мамі, а той закономірно називає його дикою людиною.

Одесити дорікають Мар'яну тим, що галичани переконані, що Львів – центр Всесвіту і чутками роблять з нього гуцула-терориста, львівського різника, вбивцю матері. Добре, що ще будинок профспілок на нього не повісили. А одеська медсестра Оля Макарова (Ліліана Ребрик) кричить Мар'яну: "А у вас там всі такі слабаки?" Акторка Ребрик місцями схожа на Хлою Морец, але це мало допомагає їй в акторській грі.

Якщо львівський синочок – лох, то львівська мама-вчителька – село без сільради. Вона заповідає усім поводитися чемно (ох, ці ж львівські чемнюльки – такий благодатний ґрунт для Захер-Мазоха), а сама у всьому білому (вишиванці, спідниці, жакеті) їде цілу ніч в автобусі до Одеси, а там, навіть без перевдягання, блукає її вулицями. Мама-націоналістка просить Рудольфа розмовляти в автобусі українською і той легко переходить з російської на глузливий суржик (а-ля Попандопуло з Весілля в Малинівці). Всі ржуть (львів'яни), а мама-грамнаці просить вже краще не розмовляти такою українською.



В Одесі-мамі мама-львів'янка просить маминого синочка не лишати її наодинці з цими навіженими та психами (російськомовними), бо вона приїхала слухати шум моря, а не ґелґотання цих бакланів (одеситів). Мама-вчителька не знає як відкривати дверцята у кареті і тому лізе туди з ногами. У мами-Уляни істерика в Одесі, бо це не місто, а пекло. Персонажиня Ребрик (медсестра Оля) радить їй сидіти у Львові та дути у трембіту, а лікар-одесит ніяк не може зрозуміти, чому до Одеси так тягне усіх придуркуватих (львів'ян).

Медсестра Оля обіцяє подарувати намордника Наталці (та що пародія на Фаріон і яку називають Сталіним у спідниці), бо тій здається, що в Одесі на людей кидаються на рівному місці, а сама Одеса – це лише порт, місце для бандюків, голих дівчат та турків. Окрім всього іншого, Наталка зі святого Львова добре знає, що без хабара у цьому світі не проживеш.

І це справді страшний сон галичан у російськомовному пеклі Одеси і тому, за задумом режисера, цілком логічно, що мама-українка під час конкурсу падає вниз зі сходів з закритими очима, бо такою, напевне, має бути доля усіх засліплених націоналізмом. Хоча можна усе перевернути догори дриґом і це вже буде історія про те, що як тільки українська душа починає іти на компроміси та грати у чужинські ігри (за чужими правилами), то відразу гине. Це комедія виховання, комедія виховання українців, виховання україномовних, цих останніх з могікан, яких підбивають змінити одну маму на іншу і все у цій країні нарешті буде добре.

Для реалізації якихось естетичних задач у цій халтурці режисерові Делієргієву не вистачає ні розуму, ні таланту, ні фантазії і тому тут можна помітити лише неодноразові спроби розмивання ідентичності силами ніби українського кінематографу, наприклад, як у трешевому мультфільмі Микита Кожум'яка (з героєм-рагулем) чи тій Мавці Порєбріковій від Анімаграду, яка чомусь називається Мавка. Лісова пісня.

Бідний, бідний Львів – то калічність Шляхетних волоцюг, то тепер це Догори дриґом, яке більше нагадує побажання догоріти цьому бездарному кінематографові дотла.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.