Зміст статті

26 вересня 2018олександр ковальчук1666

Герой мого часу

Достатньо беззуба, але потрібна комедія про пригоди провінціала у столичному вавилоні.

Українське кіно намагається наздогнати бентежні 90-ті і тому режисерка Тоня Ноябрьова блукає пеклом українського трешу, кітчу та рагулізму.

Стрічка Ноябрьової слідом за Припутніми Непиталюка (та деякими іншими новими фільмами) намагається надолужити провтикані колись сценки місцевого колориту і так виходить на вже давно протоптану стежину сайту ragu.li. Вона водить свого провінціала Жорика (Євген Бушмакін) пекельними колами українського трешу та кітчу у трьох частинах: на базарі, у музеї сучасного мистецтва і в бізнес-центрі. Ноябрьова добре знає, що вона хоче показати і відповідно, її кіно краще, як комедія, ніж тупа біганина Дзідзя, і чіткіше, як цайтгайст, ніж занудний арт-хаус Стрімголов.

Звісно, що першу, базарно-сусідську, частину фільму можна  спокійно пропускати з її бородатими анекдотами. Фуд-порно української анархії, яке ніяк не може здолати протестантський дух капіталізму, занадто впізнаване та буденне і тому надто пласке для якогось вав-ефекту. Незнищенний совок режисерка показує занадто делікатненько, ніби для європейського глядача. Якось вже так безхребетно вона знімає цей паноптикум безхребетних, ніби екранізує допотопну книгу Ліни Костенко "Записки українського самашедшого". Відсутність змін у країні вкраїнський обиватель й без фільму Ноябрьової щодня відчуває власним шлунком і тому на старті стрічки, окрім карусельного ведмедика, майже немає чого особливо згадати вчасного, і відповідно, вдалого.

У музейній частині фільму чомусь згадують про Квадрат (2017) Рубена Естлунда, хоча Ноябрьова таки більше дивиться в бік комедій Роя Андерссона, але, звісно, що ніяк не може впасти на потрібний градус абсурду. Це найкраща частини її стрічки, де вона ніби стібеться з богеми та сучасного мистецтва, де кожна гівниста фігня може стати арт-об'єктом. Ось тут би справді краще б погратися з сюром та абсурдом навколо столичного жлобства та декадансу. Однак режисерка навіщось дає цей банал у швидкоплинному житті навколо – інсталяцію зі сміттям та наївною пропозицією все це сміття поприбирати. Та Ноябрьова швидко реабілітується за такий моветон у поважному товаристві і нарешті дарує глядачам справжню знахідку – меланхолійну та анемічну культуртрегерку з китайськими свинями. А на титрах вона ще раз вибачається за попсове сміття сценою снобського кіпішу біля вимкненого арт-об'єкта. У цьому контексті лише незрозуміло, чому у її фільмі згадують ламберсексуалів, а хіпстери взагалі відсутні як клас, тип чи пародія?

У скетчі про пригоди Жорика у футуристичному бізнес-центрі режисерка дає гендерний навспак історії Попелюшки та якісь свої варіації на тему фільму Москва сльозам не вірить. Ноябрьова навіщось продовжує показувати впізнавані речі без особливого вогнику, хоча нібито претендує на сатиру. Тому поміж допотопних речей можна відпочити лише в епізоді з цератою у кадрі. Сумнівний гусак нічого не дає американській мрії Жорика і тому краще дивитися на те, як з протистояння розманіженої еліти та забіганого народу народжується чітка фіксація застиглості, безперспективності усього навколо. Такі собі, ледве не лівацькі, оглядини соціальної стратифікації в Україні, де Жорик нарешті плює буржуям у воду. І, власне, з цього й варто було розпочинати Героя мого часу, а не водити його жеківським пеклом, ніби у новинах ТСН. Кіно має випереджати новини, а не бігати за ними хвостиком.

Після такого лишається лише декілька запитань. Де Жорик бере такі футболки? Чому Маріна та Валя настільки стрьомні подруги у достатньо адекватних пацанів, Жорика та Олега? Чомусь поміж тотального суржику майже уся елітка та богемка розмовляє чистою українською? Це, типу, так Ноябрьова збиткується над україномовним світом? Чи це стосується лише її шароварної частини? І головне, навіщо у Герої мого часу звучить богомзабутий Положинський, якщо є Курган & Agregat? Оце режисерка справді даремно зробила і не подумала.


фото: kinoafisha.ua

Автор: олександр ковальчук