Стрімголов

Стрімголов

олександр ковальчук,  14 листопада 2017

Млявий вкраїнський арт-хаус Марини Степанської про секс між метафорами.

Фільм Марини Степанської Стрімголов можна спокійно назвати довільною екранізацією книги Ліни Костенко "Записки українського самашедшого" (2010) і якщо Костенко дещо запізнилася зі своєю наївною історією інфантильності років так на п'ять, той Стрімголов можна було вже знімати років десять тому.

Але у ситуації вкраїнського безчасся, звичайно, краще пізно, ніж ніколи, і тому цей загальмований, кволий та сонний фільм все ще потрапляє у навколишній та такий застиглий струмінь закільцьованої історії, де усі скалічені та травмовані ніяк не можна відшукати вихід із зачарованого кола.

Фільм Степанської прямолінійний, як двері, а її запекле бажання піднести троєщинську історію до рівня давньогрецької трагедії настільки велике (а подекуди – й пафосне), що саме ці складники й приплітають Стрімголов до неприємних асоціацій зі "Записками українського самашедшого".

Чехівська рушниця Степанської стріляє аж надто демонстративно, і тут би мала бути хоча б якась дещиця іронії, бо інакше це вже трохи маразм. Але режисерці якраз й потрібна метафора, потрібен міф, як плинність, як традиція, як родове прокляття, прости Господи. Каїн убив Авеля, Рама вигнав Сіту у ліс, дід вбиває онука.

У цій певній неправдоподібності, бо Антон міг би, принаймні, окликнути діда, режисерці важливим є брак комунікації, а, отже, й довіри між Антоном та дідом, брак довіри між скаліченими поколіннями. Тесей, повертаючись додому після перемоги над Мінотавром, забуває підняти, як і було домовлено, білі вітрила замість чорних. Забуває, бо сумує за Аріадною, яку викрав Діоніс. Батько Тесея, Егей, бачить чорні вітрила, думає, що син загинув і кидається у море.

У цих блаженних постреволюційних героях важко не впізнати Україну (Катя) та її надломлені еліти, інтелектуалів (Антон) у стані екзистенційної кризи, як би сказали мудрі люди. Катерина-Україна саме та, батька Тараса, якій ще коли заповідали не кохатися з москалями і тому вона спить з мудрим німцем, який на Січі картопельку садить. Акторка Плахтій у певних ракурсах схожа на німкеню Діане Крюгер і саме тому, можливо, її бойфренд Йоганн з Бундеса.

Ця Україна була чайною принцесою на Євромайдані, а зараз, розгублена та безпорадна, хоча все ще приваблива та факабельна (за її словами), стає мазохістичною Венерою у хутрі з нестримним потягом до самобичування та саморуйнації, який і заважає їй назавжди виїхати до Німеччини з бойфрендом.

Ця Катерина-Україна приспаною блукає поміж руїни та беззаконня збираючи до купи уламки ще живих ілюзій. Вона ще пам'ятає про своє коріння та традиції (розповідає про діда та бабу під дискотекою). Вона слухає Мар'яну Клочко, яку легко переплутати з Один в каное у тих приречених оспівуваннях блаженств різноманітних травм душі та тіла. Її тягне до своїх: хворих, скалічених, божевільних. І не тому, що вона хоче врятувати малих цих, а тому що вона також причинна, нестабільна. Маленький рюкзак за її плечима є беззаперечною ознакою травматичного стану у носія. І навіть секс у неї такий бляклий та млявий, ніби це якась Катрін Брейя зі своїм Романом (1999), хоча й навіть не секс, а безплідне вигравання комплексів.

Її скарги на ранкову незацікавленість іноземця трагічною долею Тичини чи усього Розстріляного відродження якісь вже занадто інфантильні. Це щось настільки задавнене та занедбане, що навіть секс з українським генієм Антоном супроводжується цнотливою музичкою загублених фей, музичкою міфічною а-ля Sigur Ros.

І це вже не вперше саме така інфантильна Україна на вкраїнських (чи світових) екранах, це вже, так би мовити, вже традиція. У дитячому фільмі Помаранчеве небо (2004) мажорний східняк грає на морозному Майдані цнотливу галичанку Іванку, втілюючи у життя відомий слоган "Схід та Захід разом". Виконавиця головної ролі у цьому фільмі, Лідія Оболенська, переїхала до Італії, стала Лідією Ліберман та знімається у тамтешніх фільмах.

У цьогорічній і такій убогій москальській пропаганді, як кінострічка Крим, севастопольський офіцер Олександр (той, що захисник людей) грає киянку, журналістку та євромайданівку Оленку лише для того, щоб та здалася без бою.



У Стрімголов Катерина-Україна сподівається нарешті вийти з тієї страждальницької вкраїнської карми, вийти з того зачарованого кола тутешнього безчасся (куди їздить 512 маршрутка, тобто вічна 8 якщо побавитися нумерологією). Сподівається зійтися зі своїми геніями (навіть якщо вони блаженні) та наступні дев'ять місяців очікувати на новий плід, на нове життя.

На щастя, у реалізмі Степанської немає місця для хепі-енду і тому в останніх кадрах Україна знову сидить біля розбитого корита на Троєщині. Сидить і плаче, наче Рахиль за своїми вифлиємськими немовлятами. Бо що ж таке той Бет-лехем, звідки має прийти спасіння? Це ж буквально Дім хліба – тобто інформаційний центр, середовище еліти, центр сенсів та ідей, осередок руху.

Але поки що Україні лишається лише пустка та порожнеча, і якщо вже перебирати, то краще цю ситуацію мовчазного оговтання реалізовує злочинно недооцінений серіал Rectify. Екранна поведінка Дар'ї Плахтій подекуди нагадує про роль Ебіґейл Спенсер у цьому серіалі.

Вкраїнські еліти в Стрімголов, цей смішний геній Антон з незамуленими оленячими оченятками (Андрій Селецький, якого читачі Варіантів знають з матеріалу про співочий проект Миклухо Маклай), безцільно блукають поміж анекдотів та карикатур на тутешнє життя. Степанська забігає з ними: то у армійський фольклор "чим більше пізнаю людей, тим більше я люблю собак", то заримовує йогу діда-козака зі звуком падіння правічного вкраїнського дерева на заповідній території. Не цурається вона зайти й на територію Сергія Лозниці у босхіанському епізоді у ліфті. Але найбільше режисерка апелює поблизу генія Антона (алкоголіка та наркомана) до Клубу 27, там де укупочці: Гендрікс, Джоплін та Моррісон. Разом з нею важко зрозуміти, звичайно, чому це такий супер-пупер Антон не зміг дописати оперу, а Сід Барретт під наркотою зміг записати альбом "The Madcap Laughs"?

Антон, який настільки відірваний від життя, також вже традиційно травмований минулим, себто психіатрія у цього (в еліт) – це спадкове. Авторитарний дід з рушницею, що той Клінт Іствуд на захисті кордонів між Добром та Злом (але зі своїми грішками). Мама-алкоголічка. І Антон – блаженний, юродивий. Він розгублено кричить, що ніхто не знає, які зараз правила (схоже, що під час гібридної війни), але це, звичайно, що помилка його мислення. У приреченій статичності Стрімголов (де неможливо втекти від себе) він може хіба що навчити Катерину-Україну їздити на ровері, тобто подолати страх та нарешті отримувати задоволення від історії, а не пити лише один бром. Друг-діджей думав собі, що Антон, один поміж них усіх, зуміє вирватися з цієї вкраїнської карми, але, схоже, що не судьба.

Тут вже схоже, що Степанська намацує потрібні паралелі, хоча ще місцями їй не вистачає такту та інтонацій. Занадто прямолінійно вона інколи працює і так, ледве, не потрапляє однією ногою у рязанівську Іронію долі. У неї переважно добре з гумором, бо він утворюється з нюансів мовлення, а не з убогого слепстіку, як у Дзідзя. Вона ще вагається зі сатирою, хоча Йоганн правильно дрючить Катю за зациклення на минулому (слем під "Воїни світла" також варто вважати сатирою).

Подекуди у Стрімголов ще проскакує театральна вимова та присутній перебор з "тіпа", але тішить жебоніння тихої фільмової мови, ніби у повсякденні, де інколи важко розібрати, хто що говорить. І на противагу патріотичній кон'юнктурі а-ля Червоний Степанська, часом, говорить тверезі речі (про сцикунів чи про пропозицію чайної принцеси виїхати до Польщі).

Якось дуже поволі українська культура починає більш тверезо дивитися на безграмотних постєвромайданних хіпстерів та їхні перспективи (більше – на безперспективність). Вже навіть Грицак раптом пробудився і з запізнення на декілька років пророком почав говорити про євромайданну молодіж, про красиве, галасливе, але імпотентне покоління.

І це тільки початок, бо збудоване на піску довго не стоятиме. Тому найкращий епізод Стрімголов – це нічна розмова Каті та Антона біля вогнища, цікавіша та веселіша нюансами, ніж згодом увесь їхній хворобливий секс з посткоїтальною меланхолією. Там ще Катя так задерикувато питається в Антона, де це він переховувався, поки вона змінювала історію, розливаючи чай на барикадах.

Клуб 27, поміж усього іншого, привозить цікаві паралелі між тодішніми хіпі та теперішними хіпстерами (і звичайно, чим усе традиційно закінчиться) у картинці з Катею на балконі, яка перегукується з образом Кейт Гадсон у фільмі Almost Famous (2000) Камерона Кроу.

фото: dazeddigital.com

В аналізі інфантильних героїв нашого часу, втраченого покоління так званих хіпстерів, а також їхніх фейків та ілюзій, краще взоруватися не на відверто невдалі "Записки українського самашедшого" (чи його убогих послідовників), а, наприклад, на повість Валер'яна Підмогильного "Остап Шаптала" (1921). А ще краще, на Миколу Хвильового та його повість "Санаторійна зона" (1924) і роман "Вальдшнепи" (1927).

А там, окрім сподівань на майбутній аналіз ймовірних впливів Хвильового на Подерв'янського, варто помітити цифру "27", "закобзарену психіку" чи "Шевченка, який кастрував нашу інтелігенцію" від Карамазова та психічну спадщину батьків. А поміж всього цього усього звернути увагу на слова Аглаї про те, що розмах революції здувся до інтересів хитренького міщанина-середнячка.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.