Порно-графоманія Логвиненка

Порно-графоманія Логвиненка

олександр ковальчук,  19 липня 2016

Графоманська порно-утопія з ідіотичною дискредитацією адекватності та критичності.

Під хештегом "порнографія" у книзі широко відомого у вузьких колах мандрівного блогера Богдана Логвиненка "Saint Porno" читачам впарюють цнотливу залупку. Таким чином Логвиненко потрапляє у когорту українських письменників-мандрівників (Кідрук, Любка), які їздять-їздять світом, а – графомани-графоманами.

Ще донедавна цілком маргінальне явище поволі почало роздуватися в сучукрліті до безбожних розмірів (наприклад, Бабкіна, Бачинський, Аґрафка) настільки, що незабаром доведеться перефразовувати (та втілювати у життя) святі заповіти Братів Гадюкіних: "Як побачиш графомана – бий його, як таракана" (а ще кажуть, що у книгодрукуванні криза).

Графоман Логвиненко не соромиться назвати свою фейкову книжечку допотопним оксимороном "Saint Porno", якого б постидалися використовувати в літературі навіть першачки, не соромиться й видавництво "Клуб сімейного дозвілля" використовувати у блербах цитати про фейкову красу цієї книги від графоманки Карпи та її посестри Денисенко, бо дещо невідомо в якому агрегатному стані писав свою єресь про Логвиненкове блядословіє Місько Барбара.

У книзі Логвиненка про порно немає ніякого порно, бо усі порно-деталі у щоденнику, а щоденник – десь під заплаканою подушкою (а не у книзі). Головна героїня переконує автора: "Я їй розповідала усе до найменших подробиць, як от зараз тобі" (ст. 85), але насправді вона не розголошує навіть найменших подробиць. У мудрому вкраїнському народі таку зрадницьку тактику називають суходрочкою.

Звичайно, автор може десь там сказати, що його книга не про порно, а про свободу, але тоді його книга – про свободу бути чмом. Головна героїня "Saint Porno" – це інфантильне чмо, яке, тіпа, повстало супроти патріархального суспільства і стереотипів його (хоча, мейбі, це хлопчик так просто соромиться і тому прикривається юним дівочим тілом).

Провінційна ідіотка із завзятою репресивністю задуп'я намагається узагальнити під свої примітивні уявлення широкий та різноманітний світ. Зі своєї провінційної щілинки-тріщинки вона істерично намагається здаватися людиною прогресивних поглядів, говорить про "новий рівень свободи" та "порушення нового бар'єру", але її поверхнева зверхність (до усього, чого вона не розуміє), категорична однобокість та ригоризм повністю вгроблюють усі її бажання здаватися кращою, ніж вона є.

У неї пролонговані проблеми з мисленням і вся її історія – це суцільна когнітивна психіатрія.

У цій набряклій, стужавілій та обвислій графоманії пубертату, у цій книзі графомана про хіпстерське чмо відбувається методична профанація адекватності, бунтарства та нонконформізму. У всіх цих псевдо-пошуках та псевдо-самопізнанні порно-дівчинка абсолютно не думає, що говорить, а автор (Логвиненко) не розуміє про що і як він пише.

Sexygirl Логвиненка занадто тупенька, як на слухачку Стіві Вандера. Вона не розрізняє елементарних речей у своїх терористичних узагальненнях та фанатичній обмеженості, і тому постійно зривається на пропагандистські марення, як у старому радянському фільмі про Гуллівера та сон піонера – Новий Гуллівер (1935).

Вона чомусь бачить себе в авангарді посталих хіпстерських мас, але її життєва філософія крутиться лише навколо набору банальних кліше. Її безапеляційність губить усе, до чого вона торкається (порно, гей-тема, експерименти, свободу, тіло тощо). Ця провінційна бичка нічим не краща за забакланених нею, але з якогось переляку чомусь вважає себе інакшою, представницею вищої раси, просвітленою світлом толерантності, а не як те темне патріархальне бидло.

У дівчинки навіть не комплекси, фобії чи фантазії (бо там інколи можна відшукать дорогоцінну перлину), а банальна тупість, бо лише тупість може називати порнографією власне колупання у носі та так задерикувато поставати супроти стереотипів, хоча сама суцільний стереотип.

Вона звинувачує секту Симпатиків у подвійних стандартах, хоча у власній непослідовності сама подвійний стандарт. "Вони не намагаються заглибитись у суть, натомість багато що просто засуджують" (ст. 44) – це вона про себе?

Власне, це саме вона тоталітарна совкиня, сіра провінційна мишка, яка наполегливо апелюючи до примату Розуму у своїх мавпуваннях на винятковість, чомусь абсолютно ігнорує Розум. Вона (ця прапориня хіпстерської агресивності) хибно зрозуміла інфантильну тему богоборчості, і тому, матері її ковінька, прикол усієї антиклерикальної лінії книги у тому, що супроти Бога повстає чмо, а це, апріорі, вже смішно (хоча автор, схоже, такого не планував).

Розкуйовджений пубертат так намагається висмоктати пісюнчика з пальчика, так роздуває свої панічні претензії до планетарного масштабу, ніби це якийсь Терренс Малік, хоча б усі просто втішилися Сашою Грей. Головна героїня Логвиненка не лише чмо, але й лохушка, і тут варто лише згадати епізод з оралом у кіно, цей самопародійний у своєму ідіотизмі відсос у кінотеатрі.

Тому, можливо, увесь порнографічний іконостасик дівчинки Логвиненка, то лише кіно, сон, проекція її бажань на білий світ, а заразом, й хіпстерська фрустрація того, як цих активних малят (корисних ідіотів та кар'єристів) дрючать дорослі дяді та тьоті, як совають вони туди-сюди цих юних пристосованців.

Усе може бути у порно-утопії, і тому, поки дівчинка Логвиненка, обвафленою Бембі, чиндяє у реліктовому лісі ерегованих пуцьок та містичних поцьок (щоб блаженно заблукати у трьох соснах), то її десь поцейбік поребрика просто дрючать довгим та товстим. Її натягують, а вона мріє, її натягують, а вона фантазує.

Любов та секс – найсмішніше, до чого додумалось людство, і тому порно, в механічній ерегованості своїх форм, мало б бути кімнатою сміху. Так воно переважно і є на голубих екранах, але не у Логвиненка, де убоге обігрування 50 відтінків сірого – увесь рівень його книги.

Логвиненко пише про подвиги своєї порно-подруги так, ніби вона ніяк не може осягнути усім тілом усього різнобарв'я оргазму, таке усе навколо (та у ній) стерильне, прісне, нудне, несмішне та пафосне. Океан пафосу викидає на берег різноманітний непотріб і лише порно-целочка може з таким пафосом чесати про порно-ідеалізм: "Людям незручно спілкуватися зі мною, бо у мене є власні роздуми про світ і соціум, про причини і наслідки, мені хочеться змінити світ навколо, і я вірю у себе" (с. 114).

Вона може натхненно писати: "Мені дивно, коли мої думки хтось приймає за догми. Ні, я можу помилятися", але через одне речення знову і знову розпочинає нанизувати неустанні приклади пафосної непомильності.

Чого тільки немає у тому пафосі: псевдо-поетичності, калічна гра слів, по-дебільному написаний пасаж про футбол на 127 сторінці, провінційний несмак, сопливе нарікання на сопливі пісні, слова "гештальт" та просто милі графоманські ідіотизми а-ля: "я сьорбнула свободи", "хотілося і кололося", "щоденник – це моя магічна сила", "дістала ляпаса і добряче опеклася", "офіціантки – це також проститутки", "стрибки з банджо" (з банджо, Карле, з банджо, Карліто), "на мені був невидимий плащ сміливості і впевненості", "смугла усміхнена богиня з бісенятками в очах", "мене змінила зима 2014, я зрозуміла, що таке бути краплиною в океані, коли ти всередині цільна і безстрашна крапля", "принц Межигірський", "крутість твого власного члена".

Порно-дівчинка Логвиненка постійно наголошує на тому, що любить секс, але чомусь завжди використовує лише слово "трахатись". Це осоружне, знеособлене та чужорідне слово "трахатись", а не живе, тепле та людське слово "їбатися" (не російський варіант – "ебаться" з мачиською придурью та удалью) з його колосальним комічним потенціалом, з його ніжністю та лагідністю, з його грайливістю та усміхненістю, як у Обами з Обамою (у Барака з Мішель).

Чи то дівчинка, чи то хлопчик, чи то хлопчик-дівчинка чомусь думають, що усіх їх маразми – це смішно та прекрасно, і тому такого щастя у "Saint Porno" скрізь та поруч. Дівчинка, може, десь й відчуває, що у її вселенському пафосі мають десь бути нотки іронії, але замість цього розповідає несмішну історію про араба-мастурбатора.

Цікаво, що саме на побутовому расизмі й палиться прецедентом гнила сутність цього толерантного чма (ст. 94): "А ще ти мене сприйняв за расистку, ти не пам'ятаєш? Я сказала на когось – чурки. Ти покосився і сказав "расистка". Я не вкладала в це ніякого поганого змісту, але мені тоді складно було пояснити, що там, де я працюю, – їх так просто називають весь час, не вкладаючи у це вже ніякого негативного змісту, це просто увійшло у мову".

Так слова "підар-підарок-підарас" також давно увійшли у мову, і у них також вже давно не вкладають ніякого негативного змісту, але чому геї тоді так ображаються? Чи вже не ображаються? Чи їм (та їх співчувальникам) мона, а нам – нє?

За клінічною непослідовністю порно-актриси у її мовлення Логвиненкові непомітно приходить юродивість, свята простота, хоча у неї така активна антиклерикальна позиція (і це мало схоже на карнавальне пародіювання церковної теми). Бідосі важко уявити: "Як у центрі Львова знімали б порно українською за завішеними брезентом вікнами", хоча у центрі Львова вже давно знімають порно (і навіть не за брезентом), а на "Арені.Львів", поміж футбольних матчів та зібрань свідків Єгови, організовують оргії.

Недивно, що у своєму фейбучному бажанні здаватися кращою, ніж вона є насправді, дівчинка Логвиненка починає витати у лиці святої порно-безсрібниці: "Моє життя практично повністю позбавлене матеріальної стурбованості" (хтось більш ортодоксальний сказав би, що у чувіхи гординя та прєлєсть, але вона надто тупа для таких піднесених речей).

Логвиненкова антиклерикалка починає пророкувати, наче Валаамова ослиця: "Майдан був надсилою, яку важко описати" (і так сором'язливо ставить хрестик на спробах аналізу євромайданних розкладів та схем), і тут вже трохи незрозуміло, чим таким вона відрізняється від однієї побожної львівської іконописиці, яка свято вважає, що над Майданом у 2004 ширяв Дух Святий?

Ідіотизм дівчинки Логвиненка розхлюпується щедро, і ось вона вже порно-мироносиця, яка сквіритить навкруги порно-благодаттю: "Порно рятує світ від зайвих конфліктів і насильства" (схоже, що це вже клініка). Попри усю свою антиклерикальну істерику дівчинка жадає Янгола, однак чомусь усі її янголята такі пацаваті (що Андрій, що Руслан), але у цьому немає нічого дивного, бо чмо і поц – одна сатана.

І тільки про свого автора (Логвиненка) ця чікса може сказати: "Ти для мене був зіркою", і тут: чи то вона йому такі осанни співає, чи то він собі сама, бо якщо пацанчик такий ідеальний, то чого він таку пургу пише?

Здається, ось-ось, і урочо зійде велична мить прозріння, після якої дівчинка, оновленою та зміненою, нарешті стане на шлях істини та прокльонами зрічеться свого фейкового життя. Але фіг там, яке самопізнання, якою недалекою вона була на початку книги, такою ж обмеженою вона залишиться на фініші.

Жодної трансформації протягом 158 сторінок, і цей стан чудово втілений у предвічній мудрості вкраїнського народу: "Ти йому говори, а воно сцить догори". Особлива хохма цієї книги ще й у тому, що порно-аматорка авторитетно заявляє, що її найулюбленіша людська риса – це свідомий професіоналізм (і це у книзі графомана).

Чемна дівчинка-відмінниця, яка ще й вважає себе чомусь антисистемницею, прогнозовано кінчає гімном споживацтва, одою консюмеризму. Для дівчинки-фейкині – комфортний світ (зона комфорту) – це святеє святих (подвійний лайк у карму за продакт-плейсмент Мокші двічі). Логвиненко хоч би якось вичитував-перечитував те, що він написав, бо як палка борчиня із суспільним лицемірством може десь абсолютно поруч заявляти: "Події на Майдані змінили пріоритети і вона перестала грати на публіку"?

Вона не любить порно, бо воно брутальне та негарне, але хоче, щоб всі-всі-всі знімалися у порно з любов'ю, і так у цьому образку хіпстерського ворлду зринає солодкавість мімішного ідіотизму та інфантильності, де лише і тільки порно-майданчики – рай на землі, святе місце затишку та спокою (як мамина циця), і де тільки апостоли порно-євангелії – всепрощаючі та всерозуміючі Ісусики, а саме порно – це Бог во плоті.

Саме на території такої неземної ейфорії у порно-целібатниці (під час Євромайдану) й виникають мрії про те, що у світлому майбутньому її онуки та онучки поститимуть у фейсбучних профілях власне порно.

Здається мені, леді та джентельмени, що це була комедія.

У книзі Логвиненка немає жодного осмислення механіки порнографії: пафосу ідеальності її ритму, поступу, техніки, форм та безмовності (де всі розуміють всіх без слів). З книги Логвиненка лиш ллються саншайні соплі ідіотки-консюмеристки, і тому "Saint Porno" працює лише на рівні пародії.

Схоже, що це мимовільний ефект логвиненкової графоманії та дівчачої тупості (у цьому конкретному випадку), хоча тут ще є декілька, напевне, наслідувальних перегуків з книгою Ліни Костенко "Записки українського самашедшого".

Лінії перетину графоманії Логвиненка із маразмом Костенко нібито схожі на пародіювання першим останньої, але знову щось не дуже помітно, що це (та дещо подальше) свідомий крок автора, бо лише один степ Ірванця ліворуч вже санкціонував його фейсбучний бан, ніби він герой Джона Хемма у різдвяному епізоді Чорного дзеркала. Нашому географіку ще треба проекти мутити у цій країні, і тому, можливо, він дещо боїться фейбучного остракізму такої прогресивної у своїй провінційності вкраїнської спільноти.

Там – Костенко в образі героя-айтішника, тут – хлопчик в тілі дівчинки.

Як і Логвиненко, Костенко місцями абсолютно не ознайомлена з тим, про що вона пише (хоча найбільша помилка її пророчого голосу в "Записках" – у несвоєчасності (пророк може випереджати, але ніколи не відставати), у тій утопічній спробі взяти нові реалії наскоком шістдесятницьких (застарілих) методів), наприклад, вона  взагалі не шарить у сучасній музиці.

Такого наївного анти-меломанства ще більше у дівчинки Логвиненка. У її пасажах про дорослість російського року ("Український рок був якимось або занадто пристарілим, або зовсім, як Левко Дурко, а російський – уже дорослим, зрілим") взагалі непомітно, наприклад, нещодавнього прозріння російськомовної публіки щодо непричетності британського саунду Цоя до незрозумілого терміну "російський рок".

А яким боком до якогось "українського року" Левко Дурко – цей духовний предтеча (ніким ще переосмислений, до речі) Вови зі Львова, Дзідзя і навіть великого аутсайдера Василя Васильціва? Дівчинка причитає, що: "От маршрутчики чи таксисти вони ж досі не люблять музики свободи", але що таке музика свободи? Кон'юнктурна халтура Джамали чи безликий корпоративний співець Вакарчук?

Дівчинка галюцинує поблизу музики. У неї поруч з перебудовою, Гадюкіними та Миколайчуком чомусь згадується ТНМК. Ще можна зрозуміти перебудову та wind of changes, але перебудову і ТНМК якось ні?

У неї якісь проблеми з пам'яттю, бо поруч з перебудовою, Явою (яку Юра Хой взяв на халяву) і аудіокасетами чомусь лежить ноутбук. Десь, звичайно, зрозуміло, що спогади – це обсмоктаний та вилизаний до сусальності іконостасик, але у соски Логвиненка це щоразу більше вже нагадує маразм.

У якомусь сенсі графоманія може бути чи не найкращою методою життєписання про псевдо-прогресивне чмо, як і маразм про патріотичну інфантильність, і тому у цьому технічному аспекті перевага на боці більш розумнішої Костенко, аніж Логвиненка, бо чому усі думають, що слова "криголами не плавають у болоті" стосуються львівських критиків Костенко (Кучерявого-Котика-Неборака), а не її фанатичних та засліплених ідолопоклонників?

Стільки детальної уваги до графоманії Логвиненка ніколи б не було, якби вона, у своїй несанкціонованій пародії, не підсумовувала останні три роки.

Якщо "Записки" Костенко між рядками телеграфували про крах інфантильних ілюзій шістдесятників та їх синів, то "Saint Porno" вже сповіщає про крах їх онучок – цих інфантильних хіпстерів, блогерів та креаклів на хвилі пост-євромайданної ейфорії.

Але якщо у Костенко все ж можна простежити моменти приречення (розуміння утопічності), то Логвиненкові персонажі знову втікають від революційної хаотичності у власні утопії та повторюють старі помилки (помножені у стократ за часів гібридної війни).

Хіпстери, як чітко про це сигналізує реклама чіпсів, це – лише нові старі (бородаті анекдоти).

Саме тому так легко маніпулювати цими прикормленими споживачами на хвилі революційного хаосу. Саме про це, до речі, комедія Фінчера Gone Girl, про маніпуляції широкими масами, якщо не телевізором, то фейсбуком (як там гойдаються глядацькі симпатії від одного інтерв'ю до іншого), бо фейсбучники, у своїй уявній прогресивності, ще більш маніпульовані, ніж затюкані співучасники зомбіящика (див. казус Фаріон-Подоляк).

Вони вважають себе кращими (свідомими та прогресивними) за усіх інших, але чомусь так істерично бігають від одного фейбучного посту до іншого та демонструють чудеса непомильної неадекватності та глупоти.

Тільки у бідному Львові таких прикладів море: від псевдо-активістів скверику Святого Юра до спільної провокації геїв та нациків біля "Дністра" (де й утворився феномен гей-гопника).

Хоча особливою перлинкою Львова стала істерична антиклерикальність на прикладі звільнення громадянки Магдиш, яку руками агресивної школоти довели до абсолюту ідіотичності – виникнення слогану "Je suis Магдиш", хоча переважна більшість її прогресивних та обурених захисників навіть приблизно не знала: ні львівських розкладів, ні релігійної ситуації у місті, ні маневрів Садового (головне – вчасно обуритися у потрібному місці).

Антиклерикальність хіпстоти, яка у певному сенсі є елементом того, що Христос казав про крик каміння у часи формалізму у Церкві (яка першою вигрібатиме усе до останньої йоти за свою літеплість), якось особливо виразно виявляє усю їх (псевдо-прогресивної туси) убогість, фанатичність та агресивність, яка нічим таким особливим не відрізняється від джентельменського набору їх опонентів.

Докінз, принаймні, бабло збиває з атеїстичних лохів, а що візьмеш з фанатичної фетишистки Логвиненка?

Якби не мимовільна фіксація колективного голосу хіпстерської рагульні пост-євромайданного періоду, то увесь тираж цієї порнографії вартувало б зібрати і більше нікому не показувати, або ж завезти вояжем у Кохавинку.

Як далеко усім цим хіпстерам-графоманам, принаймні, до Лео Таксіля (була ще у совку така манюня атеїстична книжечка гівняного кольору одного призабутого автора), як далеко.

І тому у мить максимального зближення поп-музики та альтернативи (коли навіть не соромно слухати Джастіна Бібера) для письменника Логвиненка та його провінційної порно-актриси лунає трек Ріанни "Work", який демонструє їм, таким однобоко просвітницьким, два варіанти одного погляду на цей багатогранний світ.

Так що працюй, сучко, працюй. Як співає пітерський колектив Меджикул: "Эй, лялька, попой повиляй-ка".

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.