Океан Ельзи "Без меж" (2016)

Океан Ельзи "Без меж" (2016)

олександр ковальчук,  20 травня 2016

Веселе покаяння Вакарчука в іпостасі політрука-постмодерніста.

Місцевий Том Йорк для бідних, також дещо нетрадиційно, запускає свій новий альбом одразу після нового альбому "A Moon Shaped Pool" своїх творчих орієнтирів з Radiohead.

Двері з обкладинки вакарчукового альбому також мають цікаві паралелі з кліпом Radiohead на "Daydreaming". Обкладинка, до речі, натякає на психоделічні 70-ті, але якось так розпацякано, акварельно та фейково, типу копія копії (якраз для пост-хіпстерів).

У модельних копіях ОЕ на "Без меж" є і Radiohead, і Muse, але, як у будь-якого епігона, немає у Вакарчука аутсайдерства одних та гумору інших.

Він, звичайно, може інколи стібатися зі своїх фанатиків-лохів, але навіщо, якщо вони цього навіть не помічають і не розуміють. От засунув Вакарчук у сатанинську музичку Христини Соловій похоронний марш Шопена і хто це зауважив?

Здається, що Вакарчук остаточно впав на хвіст саме Йоркових депресняків (не саунду) на альбомі "Без меж", бо усі ці його самоповторні кружляння, ці його пісні з дна лише свідчать про безсилля та інфантильність, де панує лише традиційний наказовий спосіб ("віддай", "не йди", "не виключай", "не вбивай"), і де у всьому завжди винні вищі сили, а не ліричний герой.

У інфантильності "Без меж" лише один крок від наказу до благання, лише один крок від диктатора до жертви, від наказовості до підпорядкованості.

Крайнощі так тіпають ліричного героя Вакарчука, що музику на альбомі можна просто не слухати. Там немає нічого цікавого, одноманітний та монотонний попса-рок під який можна спокійно засинати.

Саундом хоч якось вирізняється хіба що трек "Хтось в небо летить" (з банальним текстом) та його попередник "Еверест", де чути блюз-репера Еверласта.

Вакарчука також губить ота його фраєрська любов до дешевих ефектів ледве не у кожному треці: тужливих скрипочок і клавішних, колективістських бек-вокалів, героїчних гітарних запілонів, римування "ще мить" зі "щемить".

Отож про музику на альбомі "Без меж" варто майже остаточно забути та почати вслуховуватися у тексти. Цікаво, що чи не найцікавіший текст альбому розташовується у найнуднішому та найпафоснішому треці альбому "Життя починається знов" з нотками чогось оптимістично-радянського (далі буде).

Щоб зрозуміти куди остаточно хилить Вакарчук на альбомі "Без меж" також варто відразу забанити кумедну пару стартових треків "Віддай мені (Свою любов)" та "Не йди" (хоча й вони будуть помічні у подальшому контексті), що лише прямолінійно вказують на адресатів творчості Океану Ельзи, а про цих малолітніх дівчаток та хлопчиків й так давно усе зрозуміло без аналізів.

Ці два треки вже традиційно для Вакарчука працюють у сфері підліткових фантазій про любов. Лише у фантазіях може бути стільки самовпевненого імперативу ("віддай мені свою любов", "цілуй мене") та смішної графоманії ("доторкнися лагідно кольором ягідним", "намалюй лінію запахом лілії", "проведи коротко, най стане солодко").

У цих фантазіях забагато патріархальних уявлень про світ і тому Вакарчукові самоповтори тут працюють лише на зміцнення комфортного всесвіту ліричного героя, який, як і будь-який фантазійний світ, легко розхитати та зруйнувати.

"Не йди" стає логічним продовженням треку "Обійми" (з попереднього альбому). Тут ліричний герой блискавично переходить від наказів до благання, благання "не йди", бо безсумнівно Вона – ніколи й не приходила. Інфантильні мрії про любов закономірно закінчуються безсилими благаннями до Бога, бо у всьому, звичайно, що винні ангели та інші повітряні сили (чи просто байдужість днів).

Стартові два треки лише прелюдія до пафосу двох головних тем альбому Океану Ельзи "Без меж", які стосуються усіх, бо третя тема альбому – це приватна територія Вакарчука.

"Джерело", як один з центрових треків альбому, відразу вказує на те, чого хоче досягнути Вакарчук в ідеалі, хоча ще так мимоволі збочує у самоповтори, тобто переспіви треку "Я їду додому" та дещо вульгарні переспіви треку "Друг" (там, де хочу тебе хоч на мить).

Самоповтори у Вакарчука стають новою класикою, способом укріпити фундаменти забронзовіння, бо нова хвиля знесе його провінційний статус непомильного царя та бога, і ДахаБраха вже була першою каменюкою у його статусний город.

Вакарчукові потрібне нове ім'я для адорації (не якийсь там параноїк Том Йорк, хоча знову див. кліп "Daydreaming" на словах "ти можеш відкрити всі двері, я знаю ти маєш ті зв'язки ключів") і тому за дещо перевернутою куртуазністю треку "Джерело", де Вакарчукове серце чомусь є чайкою (це він про жіночу половинку у собі?) і де ключі (фалічні символи) не у нього, а у неї (тут треба вибирати між підкаблучністю та фемінізмом), чітко простежується утопічний романтизм лицаря Айвенго та Робін Гуда (саунд 70-х відразу для фільму про Київську Русь + труби про це натякають ще на старті), а відповідно – сам Володимир Семенович Висоцький з баладами про любов та боротьбу книжкових дітей.

У 90-х роках минулого століття поміж деяких людей у цій країні блукала апокрифічна думка, що Висоцького забрали інопланетяни, бо у його піснях закодовані всі таємниці Всесвіту. Секта Вакарчука також вірить у безпомильність Славкових текстів та їх сакральний зміст.

Так трек "Мить" стає найцікавішим на роздоріжжі альбому "Без меж", де билинний богатир Вакарчук схилився у творчій задумі над феноменом Висоцького, який писав про війну так, ніби був там, і який пам'ятав усе, що відбувалося не з ним.

Вакарчук намагається плавно перейти від іпостасі коханця до іпостасі політрука ("і за крок до відважної смерті будь таким яким Бог тебе знав") та пророка, де кличе на допомогу самого Шевченка ("пригадай той садок коло хати, де плекав свої мрії малим"), а там і пророка Ісаї ("вже весна наступає за мить").

Шевченко і Висоцький – це просто термоядерний союз геніїв на який хоче спиратися Вакарчук. Бо якщо Положинський дає "Я не люблюВисоцького, то Вакарчук у тому там має бути першим.

Але Вакарчукові не вистачає таланту та делікатності у цьому питанні. У нього все прямолінійно та кон'юнктурно (піонерські барабани то просто пипець). І це ще добре, що патріотичному пафосі треку принаймні відчувається мелодика одного з хітів про Велику Вітчизняну війну  "В землянке" ("Бьется в тесной печурке огонь").

Така штука не є дивиною для Вакарчука, бо поміж постійного запозичування усього у закордонних джерел є у нього й такі веселі приклади, як розбудова треку "Відпусти" на "Темі матері" зі забутого радянського фільму Казка про Зоряного хлопчика.

Халтурка халтурою, але якась користь від політрука Вакарчука для адаптації спадку радянських мотивів для українських потреб без ватності та георгіївської стрічки все ж є (і потрібна). І це навіть сміливо, у період активної декомунізації заточувати радянські речі під нову вкраїнську реальність.

Для націоналістів на альбомі є трек "Осінь", де з океанічними самоповторами переплітається маршовість "Ой у лузі червона калина", хоча як вони відгукнуться на факт взаємодії треку "Хтось в небо летить" ("позолочене серце ночами не болить і кохання його не крає") з лірикою російської поп-музики в обличчі співака Паскаля та його треку "Шелковое сердце" (з рефреном "только шелкове сердце не пылает и не болит"), то вже трохи невідомо, бо можливо так Вакарчук сумує за своїми російськими фанатами.

Отак ще трохи і Вакарчук замахнеться на Леоніда Бикова. Так непомітно з'являється та паралель, що Вакарчук – це український Безруков. Альтернативи йому немає і тому бідака змушений сунути на власному хребті ледь не увесь творчий спадок минулих літ (і тому йому ще треба подякувати, що він ще живий).

На такому пафосному підйомі патріотичних сил вже зовсім у хвості теліпається трек "Не твоя війна" зі плагіатним скандалом поблизу кліпу Вудкіда. Хоровий спів також нагадує про якусь радянську класику, але ці дешеві дзвони, крики "аааа" та ширенги скорботних хористів, які суголосно хитаються з боку в бік – це також ще той пипець.

Вакарчук трохи не подумав, коли писав його і коли ставив відразу за "Мить", бо там ліричний герой-політрук пропагандує до лицарства, а тут вже співає про не твою війну (шиза якась).

За шизою Вакарчук ніби не помічає й утопічної розслабленості наступного треку "Еверест" (там, де чути репером Еверластом), хоча поєднати блюз та комуністичну утопію – це ще той коник (еклектика, якби сказав сам Славко).

Цій пафосній утопічності відразу хочеться показати пролетарську дулю смачно приправлену народним фольклором "вєтєр в харю – я хуярю", бо давати трек з такою назвою і такими словами у час, коли нетом ходять статті з фотографіями замерзлих на Евересті, це, як мінімум, самогубство.

Трек перегукується з "На небі", слова "світ два кроки від весни" продовжують радянську традицію, простежуються цікаві слова "день сьогодні не такий як уявляли ми", а коли якісь хіпстерські пропагандисти протиставляють прапор і хрест, то дещо забувають про Соломонову Пісню пісень та дещо не розуміють природи Христа, бо любов – це і є прапор та хрест.

На цьому балади про любов та боротьбу закінчуються. Лишаються тільки два треки про дещо іншого Вакарчука (не коханця та пропагандиста).

"Сонце" ще кишить старим Вакарчуком, диктаторством наказового способу (який нишком пов'язують з причиною розпаду золотого складу Океану Ельзи), романтичною графоманією ("не зачиняй на замок вікна у світ твоїх справжніх думок, я кілометри пройшов поки дорогу знайшов"), він ще амурно рикає на "знаєш як твердо мені", але це вже зовсім інший Вакарчук.

Це Вакарчук покаянний ("в темряві власних оков я надто далеко зайшов", "сонце забери мене і веди за собою", "поверни мене в наше небо"). Тут можна море писати про симптоми його лялькової підкаблучності чи схильності до БДСМ, бо у всієї цієї вилизаності та стерильності під сподом багато чого цікавого.

Вакарчукові потрібен перехід на інший рівень, може, у тому він і косить під Тома Йорка, інтровертність якого задовбують істеричні фанати-параноїки, але факт лишається фактом у тому, що Вакарчук – лише провінційний герой і публіка його культовості – суцільні вишиватники (тупі, обмежені та фанатичні).

Тому, напевне, сам трек "Без меж" – це траурна балада. "Твої грози пахнуть світлом" відразу скеровують до "ваши пальцы пахнут ладаном" Вертинського (ще одна спроба реабілітації російськомовної культури в Україні?)

Похоронний барабанний бій схожий на лебедину пісню (може Вакарчук й справді зібрався у президенти?), але ці дешеві клавішні понти роблять з нього популіста.

Вакарчук кається в ілюзіях ("не змогли мої сни стати сильними"), наголошує на покинутості ("коли я сам один спускаюсь на темне дно безодні"), де чути Шевченком і псалмами.

Без меж – це вічність, тобто апокаліпсис, тобто привідкриття усього прихованого (а не те, що більшість думає). Перед її дверима Вакарчук нагим стоїть зі своїми ілюзіями та ілюзіями своїх фанатів (за яких він також відповідальний). І хочеться зовсім зникнути як Джим Моррісон чи просто сховатися у печеру як Том Йорк.

Вакарчукові потрібна нова іпостась, нова аватарка, бо це сизифові муки бути пророком цього невдячного народу у час пришестя прекрасного нового світу.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.