Веселе покаяння Вакарчука в іпостасі політрука-постмодерніста.
Місцевий Том Йорк також дещо нетрадиційно, запускає свій новий альбом одразу після нового альбому "A Moon Shaped Pool" своїх творчих орієнтирів з Radiohead. Двері з обкладинки вакарчукового альбому також мають цікаві паралелі з кліпом Radiohead на "Daydreaming". Обкладинка, до речі, натякає на психоделічні 70-ті, але якось так розпацякано та акварельно, наче копія копії (якраз для пост-хіпстерів).
У модельних копіях ОЕ на "Без меж" є і Radiohead, і Muse, але, як у будь-якого епігона, не має у Вакарчука аутсайдерства одних та гумору інших. Він, звичайно, може інколи стібатися зі своїх фанатиків, але навіщо, якщо вони цього навіть не помічають та не розуміють. От засунув Вакарчук у сатанинську музику Христини Соловій похоронний марш Шопена й хто це зауважив?
Здається, що Вакарчук остаточно впав на хвіст саме Йоркових депресняків (не саунду) на альбомі "Без меж", оскільки всі ці його самоповторні кружляння, ці його пісні з дна, лише свідчать про безсилля. Там панує лише традиційний наказовий спосіб ("віддай", "не йди", "не виключай", "не вбивай"), а у всьому завжди винні вищі сили, а не ліричний герой.
У інфантильності "Без меж" лише один крок від наказу до благання, лише один крок від диктатора до жертви, від наказовості до підпорядкованості. Крайнощі так тіпають ліричного героя Вакарчука, що музику на альбомі можна просто не слухати. Там нема нічого цікавого. Одноманітний поп-рок під який можна спокійно засинати. Саундом хоч якось вирізняється хіба трек "Хтось в небо летить" (з банальним текстом) та його попередник "Еверест", де чути блюз-репера Еверласта.
Вакарчука також губить ота його любов до дешевих ефектів ледве не у кожному треці: тужливих скрипок і клавішних, колективістських бек-вокалів, героїчних гітарних запілонів, римування "ще мить" зі "щемить".
Отож про музику на альбомі "Без меж" варто майже остаточно забути та почати вслуховуватися у тексти. Цікаво, що чи не найцікавіший текст альбому розташовується у найнуднішому та найпафоснішому треці альбому "Життя починається знов" з нотками чогось оптимістично-радянського (далі буде). Щоб зрозуміти куди остаточно хилить Вакарчук на альбомі "Без меж" також варто відразу забанити кумедну пару стартових треків "Віддай мені (Свою любов)" та "Не йди" (хоча й вони будуть помічні у подальшому контексті), що лише прямолінійно вказують на адресатів творчості Океану Ельзи.
Ці два треки вже традиційно для Вакарчука працюють у сфері підліткових фантазій про любов. Лише у фантазіях може бути стільки самовпевненого імперативу ("віддай мені свою любов", "цілуй мене") та наївної лірики ("доторкнися лагідно кольором ягідним", "намалюй лінію запахом лілії", "проведи коротко, най стане солодко"). У цих фантазіях забагато патріархальних уявлень про світ. Вакарчукові самоповтори тут працюють лише на зміцнення комфортного всесвіту ліричного героя, який, як і будь-який фантазійний світ, легко розхитати та зруйнувати.
"Не йди" стає логічним продовженням треку "Обійми" (з попереднього альбому). Тут ліричний герой блискавично переходить від наказів до благання, благання "не йди", тому що безсумнівно Вона – ніколи й не приходила. Інфантильні мрії про любов закономірно закінчуються безсилими благаннями до Бога, адже у всьому, звичайно, що винні ангели та інші повітряні сили (чи просто байдужість днів).
Стартові два треки лише прелюдія до пафосу двох головних тем альбому Океану Ельзи "Без меж", які стосуються всіх, оскільки третя тема альбому – це приватна територія Вакарчука. "Джерело", як один з центрових треків альбому, відразу вказує на те, чого хоче досягнути Вакарчук в ідеалі, хоча ще так мимоволі збочує у самоповтори, тобто переспіви треку "Я їду додому" та дещо вульгарні переспіви треку "Друг" (там, де хочу тебе хоч на мить).
Самоповтори у Вакарчука стають новою класикою, способом укріпити фундаменти забронзовіння, адже нова хвиля знесе його статус непомильного царя та бога. ДахаБраха якраз вже й була першою каменюкою у його статусний город.
Вакарчукові потрібне нове ім'я для адорації. Не якийсь там параноїк Том Йорк, хоча знову див. кліп "Daydreaming" на словах "ти можеш відкрити всі двері, я знаю ти маєш ті зв'язки ключів". Тому за дещо перевернутою куртуазністю треку "Джерело", де Вакарчукове серце чомусь є чайкою (це він про жіночу половинку у собі?) і де ключі (фалічні символи) не у нього, а у неї (тут треба вибирати між підкаблучністю та фемінізмом), чітко простежується утопічний романтизм лицаря Айвенго та Робін Гуда (саунд 70-х відразу для фільму про Київську Русь + труби про це натякають ще на старті), а відповідно – сам Володимир Семенович Висоцький з баладами про любов та боротьбу книжкових дітей.
У 90-х роках минулого століття поміж деяких людей у цій країні блукала апокрифічна думка, що Висоцького забрали прибульці, оскільки у його піснях закодовані всі таємниці Всесвіту. Фанати ОЕ також вірять у безпомильність Славкових текстів та їхній сакральний зміст.
Так трек "Мить" стає найцікавішим на роздоріжжі альбому "Без меж", де билинний богатир Вакарчук схилився у творчій задумі над феноменом Висоцького, який писав про війну так, ніби був там, і який пам'ятав усе, що відбувалося не з ним. Вакарчук намагається плавно перейти від іпостасі коханця до іпостасі політрука ("і за крок до відважної смерті будь таким яким Бог тебе знав") та пророка, де кличе на допомогу самого Шевченка ("пригадай той садок коло хати, де плекав свої мрії малим"), а там і пророка Ісаї ("вже весна наступає за мить").
Шевченко та Висоцький – це просто термоядерний союз геніїв на який хоче спиратися Вакарчук. Якщо вже Положинський дає "Я не люблю" Висоцького, то Вакарчук у тому там має бути першим.
Проте Вакарчукові бракує делікатності у цьому питанні. У нього все прямолінійно (піонерські барабани). І це ще добре, що у патріотичному пафосі треку принаймні відчувається мелодика одного з хітів про Велику Вітчизняну війну – "В землянке" ("Бьется в тесной печурке огонь"). Подібна штука не є дивиною для Вакарчука, адже поміж постійного запозичування усього у закордонних джерел є у нього й такі веселі приклади, як розбудова треку "Відпусти" на "Темі матері" зі забутого радянського фільму Казка про Зоряного хлопчика.
Якась користь від політрука Вакарчука для адаптації спадку радянських мотивів для українських потреб без георгіївської стрічки таки є. І це навіть сміливо у період активної декомунізації заточувати радянські речі під нову вкраїнську реальність.
Для націоналістів на альбомі є трек "Осінь", де з океанічними самоповторами переплітається маршовість "Ой у лузі червона калина". Однак як вони відгукнуться на факт взаємодії треку "Хтось в небо летить" ("позолочене серце ночами не болить і кохання його не крає") з лірикою російської поп-музики в обличчі співака Паскаля та його треку "Шелковое сердце" (з рефреном "только шелкове сердце не пылает и не болит"), то вже трохи невідомо, адже можливо так Вакарчук просто сумує за своїми російськими фанатами.
Ще трохи й Вакарчук замахнеться на Леоніда Бикова. Так непомітно з'являється та паралель, що Вакарчук – це український Безруков. Альтернативи йому нема, а тому бідака змушений сунути на власному хребті ледь не весь творчий спадок минулих літ (і тому йому ще треба подякувати, що він ще живий).
На цьому пафосному підйомі патріотичних сил вже зовсім теліпається трек "Не твоя війна" зі плагіатним скандалом поблизу кліпу Вудкіда. Хоровий спів також нагадує про якусь радянську класику, однак ці дешеві дзвони, крики "аааа" та шеренги скорботних хористів, які суголосно хитаються з боку в бік – це ще той пипець.
Вакарчук трохи не подумав, коли писав його і коли ставив відразу за "Мить", оскільки там ліричний герой-політрук закликає до лицарства, а тут вже співає про не твою війну. За цим роздвоєнням Вакарчук наче не помічає й утопічної розслабленості наступного треку "Еверест" (там, де чути репером Еверластом), хоча поєднати блюз та комуністичну утопію – це ще той коник (еклектика, якби сказав сам Славко).
Трек перегукується з "На небі", слова "світ два кроки від весни" продовжують радянську традицію, простежуються цікаві слова "день сьогодні не такий як уявляли ми", а коли якісь хіпстерські пропагандисти протиставляють прапор і хрест, то дещо забувають про Соломонову Пісню пісень та дещо не розуміють природи Христа, адже любов – це і є прапор та хрест.
На цьому балади про любов та боротьбу закінчуються. Лишаються лише два треки про дещо іншого Вакарчука (не коханця та пропагандиста). "Сонце" ще кишить старим Вакарчуком, диктаторством наказового способу (який нишком пов'язують з причиною розпаду золотого складу Океану Ельзи), наївною лірикою ("не зачиняй на замок вікна у світ твоїх справжніх думок, я кілометри пройшов поки дорогу знайшов"), він ще амурно рикає на "знаєш як твердо мені", але це вже зовсім інший Вакарчук.
Це Вакарчук покаянний ("в темряві власних оков я надто далеко зайшов", "сонце забери мене і веди за собою", "поверни мене в наше небо"). Тут можна море писати про симптоми його лялькової підпорядкованості чи схильності до БДСМ, оскільки у всієї цієї вилизаності та стерильності під сподом багато чого цікавого.
Певне, що саме тому трек "Без меж" – це траурна балада. "Твої грози пахнуть світлом" відразу скеровують до "ваши пальцы пахнут ладаном" Вертинського (ще одна спроба реабілітації російськомовної культури в Україні?) Похоронний барабанний бій схожий на лебедину пісню (може Вакарчук й справді зібрався у президенти?), але ці дешеві клавішні роблять з нього популіста. Вакарчук кається в ілюзіях ("не змогли мої сни стати сильними"), наголошує на покинутості ("коли я сам один спускаюсь на темне дно безодні"), де чути Шевченком і псалмами.
Без меж – це вічність, тобто апокаліпсис, тобто привідкриття усього прихованого (а не те, що більшість думає). Перед її дверима Вакарчук нагим стоїть зі своїми ілюзіями та ілюзіями своїх фанатів (за яких він також відповідальний). І хочеться зовсім зникнути як Джим Моррісон чи просто сховатися у печеру як Том Йорк. Вакарчукові потрібна нова іпостась, нова аватарка, оскільки це ще ті сизифові муки бути пророком цього невдячного народу у час пришестя прекрасного нового світу.