Сатанинська музика від Святослава Вакарчука під псевдо Христина Соловій.
Соловейковою отрутою Святослав Вакарчук обіцяв обдарувати всечесне українство ще минулого року на прес-конференції Альфа Джаз фесту. Там він натякнув на джазово-трип-хоп-народний проект з Христиною Соловій, і ще й пафосно прорік, що так народну музику в цій країні ще ніхто не робив.
Вакарчук, звісно, ще той батько брехні чи лукавства. Можливо, він й справді ніколи не слухав Тріо Маренич, перший диск ВІА Ватра "Вам даруємо"(1974) чи "Горянку" ВІА Світязь, де навколо фолкового тестів дають диско, а Зінкевич – просто Бог. Можливо, й справді Вакарчук ніколи не слухав Івасюка, дует Писанка, Любов і Віктора Анісімових. Ніколи навіть не чув про "Білі лілеї" Яремчука, і навіть не нічого знає про "Три дороги" ВІА Медобори, а це ж бомба, де чути Айзека Хейза. Він, певне, ще й нічого не чув й про Світлану Няньо?
І замість того, щоб реабілітувати українську естраду 70-80-х минулого століття, він проштовхує вкраїнським обивателям фейки а-ля Христина Соловій, оскільки всі зомбі-звучки з альбому "Жива вода" розраховані хіба що на лінивих лохів. Але Вакарчук принаймні чесний з тими, хто в темі, а тому, у треці "Горе долом" (з 1:00 по 1:12) можна почути похоронний марш Шопена.
Альбомний кавер, що так прозоро натякає на прерафаелітів, відверто каже, що це свідомо кон'юнктурна попса, народний кічок, яким Вакарчук почав особливо страждати десь після "Суперсиметрії". У тій халтурній сентиментальщині можна особливо не напружуватися, адже на хвилі всенародного піднесення його інфантильна аудиторія почала активно хавати псевдо-фолкові мотивчики. Перевернута Офелія, взагалі, стає пентаграмою цієї сатанинської музики, цієї музички брехні, цієї копії копії, цієї імітації імітації. Цієї солодкавої та псевдощирої експлуатації мертвих деталей славної минувшини, і тому, що таке "Жива вода" Христини Соловій, як не франкенштейн Святослава Вакарчука.
Навіть у дрібних деталях ця халтура починає за здравіє, а закінчує за упокій. Стартова фольклорність "Несе Галя воду", що стає пародією на Тріо Маренич (тут ще чути мавковим наївом співачки Русі на зорі незалежної України), а також подальший міський шансончик "Янчик" з педалізацією штучно піднесених інтонацій ще ніби розташовуються хоч у якомусь концепті. На нього, щоправда, швидко забивають і розпочинається довга черга псевдофолкової та сопливої нудоти.
Цю перепродюсований кітч хочеться відразу вимкнути, викинути та антидотом переслухати Тріо Мареничі, які навіть зараз більш актуальні, ніж уся допотопна творчість Соловій та Вакарчука. У цій екзальтованій стилізації Христина Соловій так даремно намагається зняти олдскульну щирість (а не бути щирою), що це просто жах якийсь. У згаданих Мареничів лише на вступі "Ти скажи, промов (Котики вербові)" вже хочеться плакати, а тут фейк фейком.
Ця львівська співачка так вже намагається дати соловейка Ніни Матвієнко, що аж пнеться, і вона ж не одна така, тому що її епігонською посестрою у галицьких палестинах вже давно є співачка Муха. Вона штучно та вперто намагається тиснути на ту фішку матвієнкості, щоб слухач відразу заридав відрами та почав битися піснями в груди. Розчуленість Ніни Матвієнко, хоч і доведена до автоматизму, але прожита та пережита, зворушеність Квітки Цісик випробовувана закордонням, а це ж сентиментальна сувенірність, гола форма, порнографія.
І головне, навіщо давати кобіті шанс, але запихати весь її альбом власними самоповторами та ауттейками? На альбомі ж, як повідомляють прес-релізи, два треки Соловій та десять вкраїнських народних в авторській адаптації Вакарчука. Але у цій неошароварщині скрізь чути Океаном Ельзи, всією їхньою нудотою, правильністю та прилизаністю. Навіть більш-менш вдалі моменти тут псують. Якщо не Соловій зі своєю псевдо-матвієнківщиною, то Вакарчук зі своїми океанічними запілонами чи іспанською гітаркою як у Мадонни. Тут ще, схоже, можна почути й Дем'єна Райса ("Тече вода каламутна"), який може стати для Вакарчука та його проектів ще одним архетипним орієнтиром у бурхливому морі вкраїнського житія.
Цією псевдощирістю та фейковими інтонаціями тут під корінь вбивають усе, що рухається, і навіть "Гамерицкий край", хоча, чому, наприклад, не "Брецман карі до Чікаго каплює", "В Вінніпегу дороженька ковбочками вбита" чи "У тим Уругваю пташкове співають"?
Тінь смерті тут ходить навколо. Соловій та Вакарчук навіть намагаються дати якусь трагедію та катарсис, навіть замахнутися на Гич Оркестр, але немає у них психоделічності Мар'яна Пирожка, щоб зазирнути у ті глибини. Це якесь дріботіння, дрібна моторика одновимірної душі. Це якийсь жах просто, українська історія жахів, де на трип-хоп натякається хіба що у "Як ішов я". Це зомбі-музика, франкенштейн-музичка. Так у відео на головний хіт Соловій "Тримай" намішали все, що тільки можливо: співака Gotye зі своїм найбільшим хітом (де так голосно чути Стінга), Параджанова з Кольором граната, Вакарчука зі своїм художнім свистом, обов'язкову Ніну Матвієнко, інкубаторність львівського гурту Piano і море інших та інших.
Цю фальш та лицемірство важко назвати музикою, важко назвати навіть мюзаком. Це більше караоке підвищеної складності (хоча й там трапляються таланти). Альбом Соловій та Вакарчук – це отрута, мертва вода, яка у казках інколи стає шляхом до нового життя, але тут це просто шлях у нікуди. У цій механічності можна згадати Лану Дель Рей і навіть назвати Христину Соловій місцевою пародією на Лану Дель Рей, але ж Лана принаймні приймає смерть, олюднює її, щоб воскреснути. А ця кобіта і жити нормально не може, і померти їй страшно. Це боягузлива музичка буденної утилітарності та комфорту.
Хоча лірична героїня Соловій та Вакарчука вже давно померла, вона просто ще не зрозуміла, що це сталося, а тому блукає світом, наче героїня культового фільму 1962 року Карнавал душ (цього предтечі Шостого відчуття Ш'ямалана та Інших Аменабара) у забутому атракціоні, поки не прийдуть привиди та не заберуть її нарешті на той світ. Все це агонія про недосяжність та втрату. Безлика, бездушна музичка манекенів, де штучна, синтетична екзальтація намагається здаватися внутрішнім екстазом. Це фейко-фейковий фейк.