Христина Соловій "Жива вода" (2015)

Христина Соловій "Жива вода" (2015)

олександр ковальчук,  23 вересня 2015

Сатанинська музика від Святослава Вакарчука під псевдо Христина Соловій.

Соловейковою отрутою Святослав Вакарчук обіцяв обдарувати усе чесне українство ще минулого року на прес-конференції Альфа Джаз фесту, де натякнув на джазово-тріп-хоп-народний проект з Христиною Соловій та ще й пафосно прорік, що так народну музику в цій країні ще ніхто не робив.

Вакарчук, звичайно, ще той батько брехні чи лукавства, бо ж, можливо, він й справді ніколи не слухав Тріо Маренич, перший диск ВІА Ватра "Вам даруємо"(1974), "Горянку" ВІА Світязь, де навколо фолкового тесту пацани дають диско, диско, Карле, а Зінкевич – просто Бог.

Можливо й справді Вакарчук ніколи не слухав Івасюка, дует Писанка, Любов і Віктора Анісімових, ніколи навіть не чув про "Білі лілеї" Яремчука, і навіть не нічого знає про "Три дороги" ВІА Медобори, а це ж бомба, бомба, де чути Айзека Хейза. Він, напевне, не чув й про Світлану Няньо?

І тому замість того, щоб реабілітовувати українську естраду 70-80-х минулого століття, він проштовхує вкраїнським лохам фейки а-ля Христина Соловій, бо усі зомбі-звучки з альбому "Жива вода" розраховані хіба що на вишиватних лохів, лінивих та тупих.

Але Вакарчук, принаймні, чесний з тими, хто в темі, бо у треці "Горе долом" (з 1:00 по 1:12) можна почути похоронний марш Шопена.

Альбомний кавер, що так відверто натякає на прерафаелітів, відверто каже, що це свідомо кон'юнктурна попса, народний кічок, яким Вакарчук почав особливо страждати десь після "Суперсиметрії", оскільки в тій халтурній сентиментальщині можна особливо не напружуватися, бо на хвилі всенародного піднесення його інфантильна аудиторія почала активно хавати псевдо-фолкові мотивчики.

Перевернута Офелія, взагалі, стає пентаграмою цієї сатанинської музики, цієї музички брехні, цієї копії копії, цієї імітації імітації. Цієї солодкавої та псевдо-щирої експлуатації мертвих деталей славної минувшини, і тому, що таке "Жива вода" Христини Соловій, як не франкенштейн Святослава Вакарчука.



Навіть у дрібних деталях ця халтурка починає за здравіє, а закінчує за упокій.

Стартова фольклорність "Несе Галя воду", що стає пародією на Тріо Маренич з їх любов'ю до англійського фолку (тут ще чути мавковим наївом (з їх Навським великоднем) співачки Русі на зорі незалежної України) та подальший міський шансончик "Янчик" з педалізацією штучно піднесених інтонацій (тут ще трохи чути Аліною Орловою) ще ніби розташовуються хоч у якомусь концепті на який, щоправда, швидко забивають і розпочинається довга черга псевдо-фолкової та сопливої нудоти.

Цю перепродюсовану кічуху хочеться відразу вимкнути, викинути і антидотом переслухати Тріо Мареничі, які навіть зараз більш актуальні, ніж уся допотопна творчість Соловій і Вакарчука.

У цій екзальтованій стилізації Христина Соловій так калічно намагається зняти олдскульну щирість (а не бути щирою), що це просто жах якийсь. У згаданих Мареничів лише на вступі "Ти скажи, промов (Котики вербові)" вже хочеться плакати, а тут фейк фейком.



Ця львівська співачка губами так намагається дати соловейка Ніни Матвієнко, що ледве не пукне, і вона ж не одна така, бо її епігонською посестрою у галицьких палестинах вже давно є співачка Муха, Оксана Муха. Вона штучно і вперто намагається тиснути на ту фішку матвієнкості, щоб слухач відразу заридав відрами та почав битися піснями в груди.

Розчуленість Ніни Матвієнко, хоч і доведена до автоматизму, але прожита та пережита, зворушеність Квітки Цісик випробовувана закордонням, а це ж сентиментальна сувенірність, гола форма, порнографія.

І головне, навіщо давати кобіті шанс, але запихати увесь її альбом власними самоповторами та ауттейками? На альбомі ж, як повідомляють прес-релізи, два треки Соловій та десять вкраїнських народних в авторській адаптації Вакарчука.

Але у цій нео-шароварщині скрізь чути Океаном Ельзи, усією їх нудотою, чемністю, правильністю та прилизаністю. Навіть більш-менш вдалі моменти псують: якщо не Соловій зі своєю псевдо-матвієнківщиною, то Вакарчук зі своїми океанічними запілонами, чи іспанською гітаркою як у Мадонни. Тут ще, схоже, можна почути й Дем'єна Райса ("Тече вода каламутна"), який може стати для Вакарчука та його проектів ще одним архетипним орієнтиром у бурхливому морі вкраїнського житія.

Цієї псевдо-щирістю та фейковими інтонаціями тут під корінь вбивається усе, що рухається, і навіть "Гамерицкий край", хоча, чому, наприклад, не "Брецман карі до Чікаго каплює", "В Вінніпегу дороженька ковбочками вбита" чи "У тим Уругваю пташкове співають"?

Тінь смерті тут ходить навколо, Соловій та Вакарчук навіть намагаються дати якусь трагедію та якийсь катарсис, навіть замахнутися на Гич Оркестр, але немає у них психоделічності Мар'яна Пирожка, щоб зазирнути у ті глибини.

Це якесь дріботіння, дрібна моторика одновимірної душі. Це якийсь жах просто, українська історія жахів, де на тріп-хоп натякається хіба що у "Як ішов я". Це якась зомбі-музичка, франкенштейн-музичка.

Так у відео на  головний хіт Соловій "Тримай" намішано усе, що тільки можливо: співак Gotye зі своїм найбільшим хітом (де так голосно чути Стінга), Параджанов з Кольором граната, Вакарчук зі своїм художнім свистом, обов'язкова Ніна Матвієнко, інкубаторність львівського гурту Piano і море інших та інших.



Цю фальш та лицемірство важко назвати музикою, важко назвати навіть мюзаком, це більше караоке підвищеної складності (хоча й там трапляються таланти).

Альбом Соловій та Вакарчук – це отрута, мертва вода, яка у казках інколи стає шляхом до нового життя, але тут це просто шлях у нікуди. У цій механічності можна згадати Лану Дель Рей і навіть назвати Христину Соловій місцевою пародією на Лану Дель Рей, але ж Лана, принаймні, приймає смерть, олюднює її, щоб воскреснути, а ця дівчинка і жити нормально не може, і померти їй страшно. Це сциклива музичка тупої утилітарності та комфорту.

Хоча лірична героїня Соловій та Вакарчука вже давно померла, вона просто не роздуплилась, що це сталося і тому блукає світом, наче героїня культового фільму 1962 року Карнавал душ (цього предтечі Шостого відчуття Ш'ямалана та Інших Аменабара) у богомзабутому атракціоні, поки не прийдуть привиди і не заберуть її нарешті на той світ.

Все це агонія про недосяжність та втрату. Безлика, бездушна музичка манекенів, де штучна, синтетична екзальтація намагається здаватися внутрішнім екстазом. Це фейко-фейковий фейк.

фото: facebook.com/khrystyna.soloviy

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.