За спиною у Лани Дель Рей

Всім відомо, що Лана Дель Рей – це не людина, а поп-феномен. І величезне значення творчості співачки полягає в тому, що вона уособлює золотий вік американської поп-музики та, одночасно, є черговим символом її безсмертя.

Безперечно, Лана Дель Рей заслуговує на те, щоб її ім’я згадувалося поряд з Елвісом Преслі. Можливо, не так через винятковий музичний геній, як тому, що на своїх ніжних плечах вона намагається нести далі ту глибу класичної американської муз-поп-міфології, до створення якої долучився король рок-н-ролу.

Вважається, що американська масова культура дала світові головні поп-культурні зразки двадцятого століття. У перші десятиліття після Другої світової війни у Штатах справді можна було спостерігати бурхливий, майже революційний розвиток популярних розважальних практик, які заклали основу того культурного середовища, яке оточує нас і сьогодні.

Лана Дель Рей – це проект, який намагається використати найбільш звабливі нотки американської ретро-поп-естради. (До речі, в цьому плані, українським аналогом Лани можна назвати всім знаного співака Дорна, який теж, як бджілка, збирає пилок з глобальної поп-ниви і у нього теж добре виходить.)

Причому робить це справді професійно, за що ми йому і вдячні, адже, отримуємо нагоду посмакувати всім найсмачнішим у новій і, не будемо цього приховувати, привабливій упаковці. Творча команда, яка працює над репертуаром Елізабет Грант (таким є справжнє ім’я співачки), майстерно, буквально по ниточці, сплітає докупи всі найцікавіші теми американського масового несвідомого, вигадуючи старий-новий жанр sadcore.

Комусь такий продукт може видатися порожнім обманом, чи то навіть порожнім оргазмом, але це ПОП і цим усе сказано. Поп-продукти ми, власне, і любимо за порожність, за чарівну ілюзорну поверхню, під якою нічого немає, тому там може бути усе, що нам завгодно. Ідеальний поп – суміш радісного та трагічного. І Лані Дель Рей така мікстура солодко-гірких емоцій, Love/Death Potion із запахом одночасно гламуру та занепаду вдається як нікому.

Більше того, Ліззі Грант своїм сиренячим голосом та інстаграмними відеокліпами вимальовує на міфологічній підкладці нашої свідомості цікаву поп-тему, яку в популярній музиці ще толком так ніхто і не репрезентував – ностальгію за чарівним світом підлітковості, за тією чистотою, що весь час перебуває на межі з гріхом, але цю межу не переступає. Лана – з тих вічних романтичних дівчат-підлітків і цього не соромиться.

Американська поп-музика усе це вже раніше переживала – хоч, не в такому концентрованому вигляді. Тому, щоб краще оцінити старання Лани Дель Рей та відчути циклічність поп-культури, варто поглянути на її попередників – усіх в кого вона вчилася та чиї фішки перейняла.

Пісні "літньої дівчинки" можуть привести нас до доволі глибоких пластів. Наприклад, до негритянського та британського фольку.

В цю тему можна зануритися надовго, але слід, принаймні, згадати блюзову чи пісенну творчість простих американців, які, значним чином доклалися до творення популярного музичного ландшафту у повоєнній Америці. У їхній творчості було багато сумних балад, які ще досі лунають (від слова луна) і у хітах Лани Дель Рей.

Хороший приклад анонімних народних попередників Ліззі Грант – пісня "Where Did You Sleep Last Night", що, як вважається, походить з Південних Апалачів і співалася там ще у 19 столітті. Серед найвідоміших її виконавців – темношкірий фольк та блюз музикант Lead Belly та соліст гурту Nirvana Курт Кобейн. Це вже цілком форматна поп-пісня – про любов, відчай та надію.

Цілком очевидний пласт – свінгові балади у виконанні темношкірих вокалісток, які були популярними ще перед війною. Про приклад і думати не потрібно – ось ця невмируща пісня:

Важливий матеріал для розуміння пісень Лани Дель Рей ми можемо знайти у американській популярній музиці 1950-х років. Точніше, йдеться про так зване Нешвільське звучання – підвид кантрі-музики, який намагався перебрати звучання тогочасної поп-естради, тобто, пристосувати свій звук до масових смаків. Нешвільські кантрі-виконавці відмовилися від скрипки та банджо, а натомість постаралися додати до свого звучання певної гламурності. В результаті світ отримав десятки хітів, які цілком можуть причарувати і сучасну аудиторію.

Ось ця пісня, думаю, взагалі може вважатися золотим стандартом ідеальної поп-музики евер:

Успіх зоряної Петсі Клайн породив нову плеяду жінок поп-виконавців – Лін Андерсон, Крістал Гейл, Шеная Твейн, Олівія Н’ютон-Джон, Енн Мюрей.

Саме їх має на увазі Лана Дель Рей, коли намагається косити під ретро-зірку. 

Втім, власне інструментальне звучання пісень Лани Дель Рей не обмежується кантрі-попом. Продюсери співачки не могли не використати іншого прикметного ретро-явища – гітарного твенгу, особливого вібрування гітарного звуку.В широкі маси твенг запровадив американський виконавець Едді Двейн. Думаю, всі колись чули ці характерні гітарні звуки:

Найбільш очевидна модель для Лани Дель Рей – незрівнянна Ненсі Сінатра, дочка того самого батька. Мабуть, Елізабет Грант сама розуміє, що без дуету Ненсі Сінатри та Лі Хейзлвуда не було б і її, тому виразила їм свою шану, переспівавши супер-хіт "Summer wine". Ось вся сутність Лани Дель Рей:

оригінал:

переспів:

Втім, не попом єдиним. У творчості Ліззі Грант, як вже згадувалося, вчувається і інтерпретація фольклорних американських традицій. Тобто, також і тієї сцени з якої вийшов Боб Ділан чи Дейв Ван Ронк, з якого злизали свого головного героя у фільмі Всередині Льюїна Девіса брати Коени.

Про це свідчить, зокрема один з ранніх альбомів Лани Дель Рей, підписаний іншим її псевдонімом – May Jailer. Та й потім співачка час від часу намагається звучати подібно до, наприклад, однієї з найпримітніших представниць американського фолкльорного тренду 1970-х років, Джоні Мітчел:

І звісно ж, не можемо обійти увагою музичного нуару. Першим, хто свідомо і виразно наголосив на темній стороні американської поп-музики був Девід Лінч та його музичний однодумець композитор Анджело Бадаламенті. Ще до демонічних пісеньок у виконанні Джулі Круз, які можна почути у серіалі Твін Пікс, нагнітати нуарний туман Лінчу допомагав популярний хіт 1960-х років Blue Vevet у одноіменному фільмі.

Взагалі, солодкі ретро-поп-пісеньки у Лінча зустрічаються дуже часто. І не дивно, адже, таке гіпер-солодке звучання не може не натякати, одночасно, і на щось темне і похмуре. Лана Дель Рей та її команда якраз це чудово розуміють і намагаються з цим працювати. Можливо, і з озиранням на творчість явно "лінчівської" Mazzy Star:

І ще один дуже важливий момент – вічне вивільнення репресованих тінейджерський емоцій та тінейджерського світогляду. Адже, підлітки вже починаючи з 1950-х років так люблять співати про смерть та вічне кохання. Ось приклад американського ретро-юри-шатунова:

Розуміючи, скільки пластів американської поп-музики намагається імітувати Лана Дель Рей, мимоволі проникаєшся до її творчості повагою. І яка різниця, що це лише імітація? Де проходить межа між імітацією та оригінальністю? Цього не знає ніхто.