Alfa Jazz Fest

Омега Альфа джазу

олександр ковальчук,  13 червня 2014

Делірійні марення Радика і Довженка розпіарили Alfa Jazz Fest до особливо істеричної концентрації.

Про особливу роль цих аборигенних псевдо-активістів у справі поширення Альфа джазу багато писалось у статті Альфа і банка Садового, і тому на них вже давно треба поставити хрест.

Публічні і саме тому істеричні перепалки лакеїв зі своїм господарем Садовим та його прислужниками досягнули якогось особливо екзальтованого забарвлення, і напевне, саме тому, команда фестивалю випромінює оту прохолодну стриманість скандинавської ікеї, ту виняткову функціональність футуристичного світу, звідки й віщає Альфа джаз світлом істини для усіх мешканців дещо відсталої Галичини.

Ідеальний світ для вибраних чинно несе себе у широкий світ.

Білосніжне шатро на увесь дворик Ратуші якимось елітарним мегалітом створює ілюзію зустрічі з чимось незвіданим – з новим дивним світом.

Лакшерний сегмент Альфа джазу у своєму гедонізмі уподібнюється відеоартовим роботам російської арт-групи АЕС+Ф, тільки без уповільненої slow motion миттєвості вічності.

Хоча гедонізм – це і є дотик вічності, а агенти Альфа Джазу – й так постійно наголошують на тому, що вони тут надовго і назавжди.

Така картинка джазового фесту дещо з іншого, довоєнного часу. Коштовна учта під час холери, ніби не цайтгайст, але хіба не в такі невпевнені миті життя серце найбільше просить музики, аби на мить забутись чи назавжди примиритись з неминучим.

Вимахувальна розкіш Альфа джазу у такий час – це лангусти в останньому меню приреченого на електричний стілець.

Тут усе каталогізовано та утилітаризовано, наче перед смертю. Тут коньяк, там – кава. Тут цигарки, там – банківські картки. Зелене дерево життя, дещо не посередині цього парадісу, символізує мудру недосконалість образу і подоби перед своїм остаточним Варіантом.

І скрізь люстри, люстри, люстри – ці електричні свідки очікування приходу ще невідомого Нареченого.

Гуманітарні делікатеси Альфа джазу на мить благословляють своєю присутністю Ірина Подоляк та Олег Березюк, але лише на мить, бо відразу десь зникають з райських кущів після приходу Святослава Вакарчука та Андрія Садового.

Ірина Подоляк завжди закликає усіх до критичного мислення, а саме такий Альфа джаз – не є подібним місцем такого скептицизму. Шаману Березюку, вочевидь, не особливо цікава така психологія вічності, бо ж усі людські історії циклічні.

Саме тому вічне повторення виносить на берег Альфа джазу не лише усю творчість Святослава Вакарчука, але й його тіло.

Олексій Коган ще більш малопомітний у своїй гаджетності, ніж минулого разу, бо уся слава Альфа джазу знову має триматись на плечах Андрій Садового, того атланта, який тільки розпочинає розправляти свої плечі.

Президент Альфа-Банку Олександр Луканов взагалі десь дуже тихесенько присідає у непомітному куточку, щоб знову не провокувати журналістів на російські запитання.

Отак львівській бургомістр Андрій Садовий знову постає перед усім білим світом в образі агнця-страстотерпця, який змушений відмазувати усією своєю присутністю усі звинувачування Альфа джазу у проросійськості.

Отець, можливо, й ненадовго забуває Садового на одинці зі своїми страхами, але й надсилає йому полегшу з боку одеських музикантів, які відверто хочуть забрати такого шикарного мера у свою перлину.

Також може, а, можливо, навіть і хоче підтримати тіло Садового своєю укуківською побожністю й гуманітарний заступник голови Львівської ОДА Юрій Підлісний у своїх рожевих окулярах.

Садова істерика простягає свої руки навіть до Вакарчука.

Він настільки часто посміхається у об'єктив конкретної фотокамери, що вже навіть його починаєш підозрювати у істеричних конвульсіях навколо ідеальності неідеального Садового, ніби той якась позаземна форма життя.

Вакханалія вічності настільки відчутна на дотик, що навіть Підлісний вирішив вимахнутись своїм піаром. Він вперше та такій іміджевій прес-конференції і тому дещо не прошарює, яким тягнибоком йому краще протиснути своє провінційне зніяковіння в коло обраних авторитетів Альфа-банку, бо ж покликаних й так багато.

Тому його тмутараканна дременуть з гордістю повідомляє, що він подарував свої фестивальні запрошення (у кількості двох штук) кращим студентам львівського музучища і тому його святі мощі нескоро вже можна буде побачити у Парку культури.

Піар Садового блискавично підказав своєму градоначальнику практичний вихід з цієї іншопіарної ситуації.

Садовий моментально звелів своїм лакеям принести два заздалегідні запрошення для Підлісного і підбадьорливо похлопав його плече.

Підлісний, не особливо сподіваючись на таке рукоприкладне панібратство від Садового (хоча міг запитати про такі звички у свого швагера Косіва, який довго працював зі Садовим), театрально розсміявся і у цій тиші відразу стало зрозуміло, що його християнському плечу не особливо сподобався дотик Садового, якого вже давно підозрюють у чомусь такому нетакому.

Але добрий Боженька вкотре довів, що він поки що прихильний до долі Садового і тому дещо пізніше покарав Підлісного за нехристиянський прояв піаристичної гордині.

Гуманітарний заступник голови почав відкривати пляшечку благодатної Боржомі, і вона чомусь підступно зашуміла, подумала і почала вихлюпуватись на його руки та ноги.

Але перед небесною карою мелодраматичного Підлісного відбувались цілі трагедії і про це варто написати трохи докладніше.

Вакарчук почав читати просвітницьку проповідь усім язикам з неприхованим снобізом у своїх вустах.

Столичний снобізм взагалі став фішкою Альфа джазу у цій забитій провінції з цілодобовим доступом до інтернету.

Всі обтяжені тяжкими думами про подальшу долю країни. Усі говорять про те, чому тут менше читають книжок, а на кухнях не обговорюють Альфа джаз. Уся просвітницька функція Олексія Когана зводиться до того, що він вимахується маркерами брендових прізвищ та майстер-класами Трілока Гурту, хоча міг би вже давно згадати про Мулату Астатке.

Вакарчук говорить про якісь музичні вібрації, але забуває що його пісенна творчість вже давно перебуває у стані кризи після альбому "Модель". Забуває, що почав лабати попсу, яка у цій дивній країні чомусь вважається інтелектуальним продуктом.

Вакарчук заявляє, що уся передова музика світу робиться на стику і що навіть він щось там таке робить. Це він про свій недо-брит-поп з періодичними зальотами на території R.E.M, The Cure, Queen, Джефа Баклі та ще бог-зна кого?

Садовий люксівець Олег Мусесов так компліментить Вакарчука згадками про замиловане меломанство його альбомами "Вночі" та "Брюссель", хоча вони є найбільшими провалами у творчості Вакарчука. І це ще одна проблема цієї дивної країни, де музичні критики несуть таку пургу.

Тут вчора Борис Гудзяк вже вкотре проводив свою убогу лекцію про рок-музику та пост-модернізм без жодного розуміння контексту рок-музики та без жодного розуміння пост-модернізму – і нічого – лохи хавають.

За останні десять років його профанаційна лекція не змінилась ні на йоту, бо навіть в контексті модного світового українства, щось не схоже, що він та Лабунько згадують про участь Мелані Сафки у Вудстоці.

Продюсер Вакарчук ощасливлює присутніх звісткою про джазово-тріп-хоп-народний проект з Христиною Соловій і пафосно зазначає, що так народну музику в цій країні ще ніхто не робив.

Дуже і дуже сумнівно, що він зможе переплюнути ДахуБраху, до речі, визнану в усьому музсвіті, на відміну від локальних успіхів Океану Ельзи.

Вакарчук обіцяє привезти на Альфа джаз ще купу зірок, які вже стоять у черзі, але хоча би привіз до Львова Коліна Стетсона.

Зате у навколишньому гламурі усі намагаються бути чемними та вихованими, бо ж треба хоч якось отримати, принаймні, стояче місце у майбутньому світі концептуальної корпоративності. Хто не особливо розбирається у джазі – благоговійно слухає.

Вакарчук запитує в афро-американського гостя чи подобається йому Львів. І той, відчувши вібрації навколишньої екзальтації, говорить аборигенам те, що вони хочуть почути. Ні, каже він, я люблю його.

Уся корпорація монстрів колективно аплодує і ледь не пісяється від такого прижиттєвого щастя.

За усією цією пропагандою майбутнього щастя всі якось забули про шикарну душу Садового.

Садовому нарешті принесли запрошення для Підлісного і він перевіряє усю їх бухгалтерію.

Садовий продовжує проштовхувати своїх дітей у шоу-бізнес через площу Ринок і інколи, навіть сам дивується такій своїй прогресивності.

Садовий погоджується зі словами Вакарчука про те, що Альфа джаз виховує нас і робить нас кращими.

Досвідчений хамелеон Садовий ідеально зливається з корпоративними пікселями Альфа-банку.

І тільки далеко неідеальний манікюр багато чого повідомляє про його недосконалу природу.

Але він, як справжній володар світу, світить скрізь своїм айфоном у цих футуристичних декораціях нового світу.

Світу, що вже посміхається Вакарчукові, який також посміхається йому у відповідь, поки наївні васі та альоші ще досі вірять у сакральність його пісень.

Але альфа-вічність – невічна

Столична місія просвіти забитої провінції закінчується і Садовий отримує подарунковий чай за труди свої праведні.

За межами райських кущів хоч якось, але оживають і львівські журналісти. Вони ловлять Вакарчука і вимагають пояснити метафізичну різницю між розвагами та катарсисом у нелегкий для країни період.

Вакарчуку вже відверто набридло відповідати на такі запитання, але статус зобов'язує і він коротко пояснює львівським журналістам, що на Альфа джаз приходять не розважатись, а потриматись за руки, тобто, об'єднатись перед такими нелегкими викликами у долі країни.

Країни, де за оптимістичними прогнозами деяких пітерських політологів, незабаром лишиться тільки 8 мільйонів населення.

Тут тільки не зовсім зрозуміло, чому Флюгери Львова змогли скасувати концерти через події в Одесі, а Альфа джаз – ні? І богомданий Вакарчук ще говорить, що фарисейський Львів є презентацією всієї України.

Усе відео з прес-конференції тут, а для столичних піжонів звучить T.P. Orchestre Poly-Rythmo зі своїм життєрадісним треком третього світу "Oh Bea".

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.