140 децибелів фігні

140 децибелів фігні

олександр ковальчук,  3 лютого 2016

Глухоніма порнографія громадянина Бачинського з повним поспіхуйством на усіх сторінках.

Сором'язлива переможеця премії Книга року BBC-2015 поміж дитячих книжечок, книга Андрія Бачинського "140 децибелів тиші", раптом виявилася псевдо-літературним порно, механічним нанизуванням збуджених та гіперболізованих форм заради щемливого ефекту.

Така кон'юнктурна халтурка Бачинського невипадково виборола премію BBC, бо, наприклад, дорослий переможець – "Дім у Бейтінґ Голлов" Василя Махна – також ще та епігонщина, хоча деякі істеричні фанатки Махна з забиченої України вже прорікають йому Нобелівську премію (відразу після Скиби та Пасічник).

Про цю премію вже багато де писалося, і тому згадувати усі її коники навіть ліньки.

Варто лише знати, що Бачинський писав "140 децибелів тиші" два тижні, з 1 по 14 січня, тобто у час, коли всі українські люди нормально бухають. Звичайно, може ще бути версія, що Бачинський увесь цей святковий час молився та постився, але що це за піст та молитви такі, якщо плодами їх стає порнографічна прогресія штампів, стереотипів та кліше?

Бачинський не особливо напружувався, коли писав цю сопливу історію про талановитого музиканта Сергійка після того, як уся його (Сергійка) сім'я загинула в автокатастрофі, а він опинився в інтернаті для глухонімих.

Бачинський просто пообкладався маскультурним цитатами, і потихеньку та невміло впарює невинним маляткам свою допотопну літературщину і банальщину, хоча події у книзі відбуваються не раніше червня 2013 року, тобто часу, коли малий Мацех поставив біля Катедри своє фортепіано у передчутті Євромайдану, щоб потім пропіаритися на ньому історичними фотками на увесь світ.

Усі сторінки цього жорстокого ґвалтування жалем та плачем, Бачинського переслідує синдром Вдовиченко, тобто невміння більш-менш адекватно поєднувати літературщину та сленг (тіпа, тєлік). Батьки Сергійка настільки ідеальні та штучні (рекламні), що мертві вже задовго до аварії. Сергійкова воля до перемоги імені Колобка настільки казкова, що це: або його галюцинації за мить до смерті, або терапевтичні сновидіння у комі.

Маніпулятивність Бачинського штурмом йде навпростець, не дає оговтатися і б'є шаблонами просто в лоб. Він паразитує на правдоподібності, бо увесь перелік випробувань Сергійка, усі його пекельні кола, написані настільки сусально та солодкаво, що краще проблюватися. І у всьому, звичайно, що винна вантажівка.

Бачинський на максимум вивертає volume у механічному нанизуванні ефектів та афектів, йому подобається постійно щось нанизувати, і тому якось логічно, що з такою експлуатацією дитячих порно-страждань (дівчинка Ярина цілу ніч просиділа біля мертвої матері, яку вбив її батько) він кінчає на території Марії Матіос.

Невідомо, що сподвигнуло Бачинського на такий двотижневий спурт, можливо, що хвилі успіху фестивального фільму Слабошпицького Плем'я, цієї петеушної пародії на фільми Стенлі Кубрика, а, можливо, й нещодавній хіт Whiplash, де талановитий музика також вперто долає різні життєві труднощі, і також, у якомусь сенсі глухий до настанов свого вчителя, бо грає не в його темпі. Хоча увесь рівень Бачинського – це немовлятна пародія на Олівера Твіста та доктора Хауса.

Це не книга, а якась перелякана перемотка, де Бачинський ще й собі думає, що забрав усе зайве (як Слабошпицький). В інтернатних випробуваннях Сергійка прописані усі можливі штампи: сатанинський телевізор, журнашлюшки, кримінал бедбоя Вітька, депресняк, суїцид та перша любов до дівчинки Яринки, яка нагадує йому сестричку Іринку.

Усі Сергійкові спроби крадіжок заради порятунку Яринки нагадують польського Знахара (також забутого усіма), а коли глуха Яринка тулиться вухом до фортепіана, щоб слухати ритмічні вібрації шопенівського вальсу (який грає глухонімий Сергійко), то що це, як не 22 епізод 5 сезону доктора Хауса (House Divided), де той вібрує глухонімому борцю треком Public Enemy "Fight The Power".

Реп, як поп-музику, Україна тільки доганяє і тому інтернатівський персонаж Микола Павлович навіть на мить стає металістом, бо дає бідній Яринці слухати важкий рок (в межах експерименту, звичайно).

Після втечі Сергія з інтернату (заради порятунку Яринки, яку віддали батькові-вбивці) події ще більше пришвидшуються і мелодраматичний конвеєр Бачинського починає збочувати у ще більший брак. Починається пунктирне нанизування вагонів, вокзалів, контролерів, продажних ментів, глухих бандюганів, львівської географії та казочка про Колобка.

Кишеньковий злодій (еліта злочинного світу) Санька-Глухар хоче зробити з музиканта Сергійка елітного, але сором'язливого щипача і такими паралелями (кримінального таланту), схоже, що Бачинський навіть намагається стібатися (хоча його гіпер-серйозна книга не про це).

Неповносправний бізнес у вагонах Львівської залізниці дотягується до таких фантастичних висот (безрукі та безногі діти), що Львівській залізниці треба вже починати щось думати про таку маячню. І хто у 2013-2014 роках ще грав у наперстки на Львівському залізничному вокзалі?

Калушанин Бачинський щось вже таке вигадує про Львів, що аж соромно за редакторів Видавництва Старого Лева. Який довгий паркан він бачив біля Добробуту? Який довгий паркан перелізав Сергійко? Там ж охорона.

Чому "тіпа" без лапок, а "мотатися" – в лапках? Чому "лох" у лапках, а "тіхушнічати", "попустило", "непруха", "кенти", "глюки", "мудак" – ні? Це неуважність редакторів ВСЛ чи послідовність автора?

Чим ближче до заповітного кінця, тим менше Бачинський контролює свою недалеку фантазію. О пів на сьому ранку хлопчик Сергійко поблизу Катедри довіряється невідомому пану з песиком (Вадиму Андрійовичу), який балакає, наче гей. У самотнього львівського професора (без жінки та дітей) глухонімий хлопчик Сергійко просто так отримає ванну, білосніжний халат, сніданок та співчуття. У його дзвінку до колеги відчутна така недоречна, але збочена двозначність, ніби тут і зараз має статися, якщо не прірва над житом, то якась педофілія.

Вона була б цілком доречною у вервичці неземних страждань Сергія Петрини, бо якщо автор вже засовує пацана у таку сраку, то нехай вже буде послідовним до переможного кінця.

Цікаво, що коли в інтернаті дізнаються про те, що якийсь львівський професор знайшов, обігрів, помив та поправ Сергійка, то спочатку необережно думають, що то якийсь старий збоченець. То що, тепер усі львівські професори збоченці, чи лише усі самотні львівські професори?

Коли Сергійко втікає від львівського професора на чарівну Франківщину, щоб рятувати Яринку Горак від батька-нелюда, то розпочинається не тільки Марія Матіос, але й Корній Чуковський, бо на допомогу бідним діткам поспішають усі люди доброї волі: Микола Павлович, Вадим Андрійович, міліція, прокуратура та пожежники.

Увесь цей веселковий маразм неможливий без спойлерів, бо, наприклад, Яринку та Сергійка від пожежі рятує не будь-хто в пальто, а якийсь вуйко Іван. Після пожежного стресу Яринка починає говорити (салют фільму Мужики) та називає Сергійка братиком, хоча якщо б була трохи старшою, то б назвала коханим і дивилася на нього так, як Кіану Рівза дивився на Сандру Буллок у Швидкості.

І на цьому, любі читачі, розпочинається якийсь вселенський хепі-енд з нагоди дня вчителя, бо до тюряги, де вже сидить Вітьок, кидають прапора Кокудяка, Санька-Глухара та батька Ярини, тобто тих, хто колись будь-чим образив Сергійка (незрозуміло тільки, чому ще не сидить водій клятої вантажівки). Порно-щастя триває, чудо чудо повідає, бо у Сергійка відновлюється слух, а незабаром він зможе й говорити.

Тут відразу краще ще раз пригадати Грегорі Хауса з 16 епізоду 5 сезону (The Softer Side) про хлопчика-дівчинку, який каже його батькам заповітну фразу: "Ваша дитина народилася з каліцтвом, але навіщо з ним поводитися, наче з калікою?"

А громадянин Бачинський й має за калік читачів своєї писанини "140 децибелів тиші", бо вже не вперше він пише книгу, ніби для ідіотів, тобто для невинних та святих маляток, цих квіточок життя. А ВСЛ продовжує штампувати подібну фігню українських авторів замість того, щоб зосередитися на найкращому, що є у їх діяльності, на перекладах закордонних хітів.

Кількість дитячої літератури в Україні невпинно зростає, але ніяк не може перейти у якість, і тому лише вкотре лишається сподіватися, що на такій кількості гумусу та гівенця колись нарешті з'явиться щось добре.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.