Шустра А-ба-ба-га-ла-ма-га

Масована інтервенція дорослих вуйків та тет на український ринок дитячої літератури спричинилася до нагромадження цілої маси непотрібних книг та книжечок, спричинилася до помноження неосяжної кількості кон'юнктурної халтури, яку так щиро впарюють любим діткам.

На цій світлій ниві лажанувся навіть анахорет Прохасько, бо якщо у дорослому читві його лабіринтова заблуканість та міжрядкове замовчування доречне, як ніколи, то усе це у дитячих оповідках про море тваринок – лише чемна нудота.

І якщо вже навіть сам Прохасько так нерозторопно потоптався дитячими ідеалами, то вже тоді писати про, наприклад, про тоталітарний рай Аґрафки у Рондо, ортодоксальні та такі смішні спроби усучаснити Шептицького для чайників, міщанський маніфест про нових-старих хіпстерів у Вдовиченко чи маячню Караванської про психоделію та готику у "Стильній книжці для панянки" (тут вона повторює помилку Ліни Костенко у "Записках українського самашедшого", яка, не особливо шарячи у сучасній музиці, намагається писати про її тренди).

Вітчизняні автори та графомани носом відчули цей простір для кон'юнктурки та халтурки і тому довіри до них немає жодної.

За них усіх вигрібають переклади закордонних авторів (наприклад, "Мій дідусь був черешнею" та чимало інших), хоча й тут моментами можуть бути невичитані тексти та погані переклади про які намагаються переважно мовчати, оскільки літературний Львів та літературна Україна – то велике село, і тому кожен комусь якщо не брат, то кум, сват чи френд.

Уся ця мова про розпіарену книгу А-ба-ба-га-ла-ма-ги "Шустрик", хоча післямови трохи буде і про "Неперевершеного Сильвестра".

У “Шустрика” – скрізь розрекламовані фантастичні ілюстрації Івана Сулими, але скрізь замовчуваний бездарний текст Мар'яни Князевич за участі Сашка Дерманського. Це убогий мікс "Людвігові Хитрому – ура, ура, ура!" Яна Улофа Екгольма та копі-пастових фраз з українських народних казок від Абаби.

Чи це плагіат, чи це переказ власними словами чогось колись почутого (але незрозумілого), чи це пародія на казкову ритміку ("то жучка, то червячка, то травинку, то стеблику"), чи це так А-ба-ба-га-ла-ма-га освоює заповідні території меш-апу та фанфіку?

Тут хіба що місцева версія Тутти Карлсон – гусак Ціцерон ще якось (схоже, що не без допомоги дорослого вуйка) вирізняється своєю філософією та й нашестя зайців більше нагадує птахів Хічкока.

Навіщо таке видає Малкович і хто така Мар'яна Князевич, якось не особливо зрозуміло, хіба це хтось з вадами чи неповносправний і тоді такий акт милосердя ще якось кудись, але це вже не перший такий випадок у біографії видавництва, якому можна згадати про намацувальні експерименти над пластичністю обріїв читацького терпіння у книзі "Вовченятко, яке запливло далеко в море".

Щось абсолютно необов'язкове у каталозі А-ба-ба-га-ла-ма-ги також можна побачити на спорідненому прикладі "Неперевершеного Сильвестра" Дани Кавелі, де, принаймні, чесно пишеться, що їй 19 років і вона художниця, хоча малюнки там так собі, текст – також десь поруч зі банальними пошуками себе, самопомічним слоганом "be yourself", мишами на кухні та іншим рататуєм.

Кидати дорослих лохів – це, звичайно, вже доля, але намахувати ось так дітей, то вже щось клінічне, хоча, звичайно, за такого життя навколо їх від народження треба привчати до кідалова.

А-ба-бі-га-ла-ма-зі або вже треба переходити на комікси, або вже видавати подібних шустриків без тексту, бо як колись сказала Пеппі Довгапанчоха у крамниці залізних виробів під час пошуків “брума”: "Негарно дурити невинних дітей".

Тим більше, що щось подібне вже було в історії видавництва, бо вже згадані "Записки українського самашедшого" Ліни Костенко краще було б спалити, але ажіотаж, мамона та месіанські очікування спраглих вишиватників допомогли Малковичу зібрати на тому касу.

Єдиним плюсом у тій історії з Костенко може хіба що бути те, що вона не побоялася зганьбитися тим маразмом та мала мужність собі дозволити плюнути на львівське болото власних фанатиків (то ж не на поблажливих критиків).

Ці істеричні гонитви за ілюстраціями інколи доходять до виняткової тупості, бо вже давно поміж книжкових стелажів блукає чи то байка, чи то бувальщина про те, що деякі дуринди не хочуть купувати хітових "Ян і Янеке" Анні М. Ґ. Шмідт через чорно-білі ілюстрації.

Схоже, що абсурдовий світ "Лоранги" Барбру Ліндгрен для таких та подібних буде, якщо не бімбою, то зрадою.