Шептицький від А до Я

Шептицький для чайників

олександр ковальчук,  7 вересня 2015

Колажна абетка про недосяжний ідеал усіх галичан та галичанок.

Ювілей Андрея Шептицького постійно підкидає шановному ювілярові жмути суцільних скандалів, цих побратимів драстичних витребеньок від недалеких персонажів місцевої палестини.

Перед усім відомим пам'ятником та сквером, був, наприклад, спіритичний сеанс від управління культури Львівської міської ради, тобто, як спіритичний сеанс, проект "Зателефонуй Шептицькому" (разом з Київстар), де усі охочі могли зателефонувати на чотири заповітні цифри та послухати цитати митрополита Андрея на будь-які теми: від любові і до шлюбу, від війни і до жінок.

Потім був сквер і пам'ятник, пам'ятник і сквер. Пам'ятник лишився, сквер десь трохи поїхав головою, хоча обіцяв повернутися.

І ось у цьому проміжку між пам'ятником та сквериком скверни (що має повернутися, як пес повертається на місце розташування надлишків своєї життєдіяльності) й виникає перед шановними читачами книга "Шептицький від А до Я" від Видавництва Старого Лева.

До речі, скверик біля Юра у книзі також присутній разом з владикою Андреєм, який з лійки поливає захирівший тюльпан, і це ніби натяк, що якби Шептицький був живий, то б обов'язково підтримав львівських хіпстерів Садового.

Ця книга любиться у стилізованій минувщині і одночасно намагається зробити велику постать Шептицького дещо модною, і дещо ребрендинговою поміж широких мас вкраїнців.

Однак таке усучаснення Шептицького, звичайно, що відбувається в межах вартісного демпінгу, бо "Шептицький від А до Я" – це, ні більш, ні менш, винятково катехизний керунок для обмеженого кола побожних читачів, які, час від часу, можуть молитися на склопакети в Мостиському районі.

Шептицького хочуть зробити не лише модним, але й прикольним, хоча приклади його жартів у книзі, специфічно греко-католицькі (типу, "хто в армії служив, той у цирку не сміється") і дещо застарілі (хоча й актуальні). І які тут можуть бути жарти, коли більшість вірян свято переконана, що Ісус ніколи не сміявся, а Діва Марія лише плакала та страждала?

Абетка "Шептицький від А до Я" проростає на заповідній території Житія Святих, цього агіографічного міксу сакрального та бульварного, цього ідеального місця заповітної зустрічі кітчу та релігійності.

Від кітчу у цій релігійній ілюстрації періодичне сюсюкання про "нашого Татуся", бо у цій спільноті сюсюкання чомусь вважається ознакою великою Любові милого Ісусика з лагідним поглядом кольору веселки. І цей момент тут, наприклад, як побачити фото Олександри Коваль на передовиці Порадниці.

Бульварної жовтизни тут ще більше, ніж любові, і її навіть можна помітити у двометровому (і вісім сантиметрів) зрості Андрея Шептицького.

Особливо її багато у періодичних потугах якогось поп-фемінізму з неприхованими слідами сексизму ("Митрополит з притаманним йому гумором міг звернутися зокрема до жінок і зауважити, що слід подбати про чисті миски і горнятка"), який якось не дуже помічний у спробах зробити Шептицького модним.

На цій хиткій території (між патріархальними репресіями та вдячністю), можуть, наприклад, виникати (навіть там, де вони непотрібні) й такі притаманні для побожної галицької палестини хтивості а-ля "Найвища честь для гімназисток-василіянок, що перебували у Підлютім на вакаціях, – пригостити владику суничками. Це доручалося особливо чемним дівчаткам" (якщо тут щось і згадується, то хіба що аніме Kite, де дівчинкою-вбивцею опікується педофільний коп-садист).

У цьому контексті ще варто згадати про те, як екзальтовано писала жовтим та пристрасним газета Експрес (ця бульварна улюблениця усіх побожних галичан) про той доконаний факт, що Блаженнійший Святослав (Шевчук) колись був акушером, тобто руки, які тепер благословляють хліб та вино (тіло Христове), колись торкалися до чогось найбільш сокровенного та благословенного у тілі жіночім.

Якщо перейти від слів до малюнків абетки “Шептицький від А до Я”, то знову можна помітити стерильний світ Аґрафки (Романа Романишин та Андрій Лесів), які нещодавно перетворили свою книгу "Війна, що змінила Рондо" на тоталітарний Рай.

Їх (Аґрафку) чомусь інколи називають новаторами (але це так, для рекламного слівця), хоча вони ще від початку були (і залишилися) банальними епігонами колажів Гриці Ерде. Вони ніяк не можуть попуститися з тієї техніки, ходять навколо неї колами, ніби бояться, що зіб'ються на манівці в інших техніках, і щоразу більше її спопсовують (хоча це вже давно зробили до них).

Колаж у їх нудних руках втрачає ту ребусність несподіванки, той елемент гри з місцем для чогось таємничого. Тут суцільна пастораль з квіточками і якщо ти будеш чемним, то до тебе прийде Миколай.

Можливо, що таке ремісницьке епігонство й є якраз їх рівнем (то ж стали Нірвана та SOAD дитячою музикою, ледве не колисанками) і тому їм не варто цього соромитися (як співає артист Іван Дорн). Хіба що вони набагато розумніші, ніж автор про них думає, і тому добре розуміють, що не варто особливо напрягатися у ситуації, коли піпл й так радісно усе хаває.

Колажі Аґрафки роблять Андрея Шептицького дещо кумедним та незграбним, смішним дітваком. Недосконалим, тобто на мить близьким до грішного народу. Так недосяжний Ідеал стає ще й свідченням того, як змаліли за останні роки всі ці люди.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.