Ірина Магдиш запускає Андрея Шептицького у космос, наче песика Лайку.
На презентацію проектів з ювілейної нагоди 150-річчя митрополита Андрей Шептицького керівничка Управління культури Львівської міської ради Ірина Магдиш прийшла у бузковому светрику.
Колір Великого посту та великого смутку м'яко огортає її культурну іпостась. Вона сильно схудла та змарніла на державних харчах. Вона засиділась у ратушних казематах і їй потрібно виходити на двір – дихати дахами та всотувати весняне сонечко. Але все ж краще їй махнути на якийсь далекий курорт з кимось особливо близьким та спорідненим.
Вона прийшла у білому під низ давати здачі у провінційному протистоянні прогресивності та ретроградності. Але Львів – місто-фейк, місто-міраж і тому й прогресивність тут якась ретроградна, відстала, тобто.
Коли вона сидить за столом, то далеко бачить. Бачить, як шептицькі зореліти зорюють безкраї полонини Всесвіту. Але кому потрібно оце візіонерське видиво Ірини Магдиш? Яка у львівських хіпстеряток прогресивність? Суцільна графоманія та інфантильність. На тлі цих субтильних трутнів Магдиш видається та ввижається царівною-маткою, чимось стабільним та важливим для життя.
Вона схудла і тому у неї, напевне, дещо більше агресії, аніж у віднедавна священної корови Ірини Подоляк (нардепки та самопомічниці), яка відтепер вже може у всіх асоціальних мережах так поблажливо бавитись у розманіжену львівську пані та відпускати мереживні гріхи усім заблуканим овечкам.
Магдиш нетерпляча, хоча, можливо, просто нетолерантна до допотопності у якій їй доводиться бабратись щодня у казематах Андрія Івановича та його молодої команди, наче самоварній мушці в павутині підступного павучища Садового. Магдиш сидить посередині і це хоч якось вирізняє її статус поміж обабічних кобіт. Вона вигідно відтіняється поміж своїх сьогоднішніх подружок. Жіночки обабіч Магдиш якісь затюкані наймички і тому Магдиш знову та знову – рольова модель поведінки для усіх навколо, обабіч та навкруги.
Праворуч від святої страстотерпиці Магдиш – вео начальниці управління освіти Львівської міськради Зоряна Довганик. Вона масивна та неповоротка, як і вся дубова система української освіти. Її розгойдує та надимає навчальний пафос просвітництва.
У її очах та поставі обличчя інколи блимає той привілей неосяжної владності (такий характерний майже кожній освітянці), але лише інколи, оскільки вео та свята Магдиш ліворуч не дозволяють їй особливо переборщувати з проявами тотального контролю.
Ліворуч від святої страстотерпиці Магдиш – просто якась працівниця управління культури Ірина Шимон. Вона сіренькою мишкою щось там собі жебонить під ніс, так рясно, недалеко та короткозоро, ніби ще й досі не відійшла від статті Битва за Рясне.
У куточку зачаїлась ще одна мовчазна коліжанка Ірини Магдиш з місцевого Інститут міста. У неї на обличчі також помітні спорадичні проблеми зі сприйняттям власного масштабу у цьому недосконалому місті. Вона банальна кар'єристка, але їй чомусь здається, що Свята Церква робить з неї (і таких, як вона субтильних хіпстероїдів) антихриста. Магдиш також ніби виходить з-за глухого куточка, де розпочинається пекло. Вона говорить, але її ніхто не чує і щось непомітно на горизонті відважного комарика з ліхтариком.
Магдиш починає говорити і в кожному наступному слові вона повторює вчорашню ганьбу поетичного марафону Шевченка. Убогі спроби втиснути Тараса Григоровича в сучасний імідж чи бронежилет від Кириленка завдяки бездарності авторів бовтаються на рівні маразму. Якісь суцільні покручі, монстри, вурдалаки, манкурти та місця, де Положинський намагається бути Висоцьким, а Цоя змішують з православною естетикою. Поверхневість актуалізує совок (управління освіти) та нове шароварництво (управління культури).
Так з'являється проект ШептицькийSTAR, де автори, можливо, й надихались Ллойдом Веббером та Тімом Райсом, але обирати правильну інтонацію під час вбирання Шептицького у ризи постмодернізму так і не навчились. У тому старі дещо старшому поколінню відразу вчувається бородатий анекдот про Брєжнєва, де життя, звичайно, більше, ніж в усіх повідомленнях ТАРС. Але ШептицькийSTAR – це якась місцева вурдалака, типу чупакабра. З цієї опери в мовленні Магдиш й виникає з небуття й Шептицький для чайників. Потім буде Шептицький для тостерів і особливо помічний у духовному житті – Шептицький для вафельниць.
А згодом усі дивуються відео з Рясного, де пацани просто є собою, а не намагаються лицемірно виконувати "духовні настанови українського Мойсея Шептицького" від Зоряни Довганик.
Магдиш намагається працювати з молодіжною аудиторією, але дещо незрозуміло хто це? Магдиш намагається бути, тіпа, модною, але це гірше, ніж коли Руслана на дні співочої кар'єри намагається бути класною і косити під Ріанну.
Магдиш хоче зробити з Шептицького людину епохи Відродження, але це більше нагадує фільм з Денні ДеВіто, бо навіщо збивати з постаті Шептицького зайву бронзу та граніт, щоб насунути китайську пластмасу? Тим більше, що це вже так бездарно зробив Янчук у своєму фільмі Владика Андрей.
Усі страждання святої Магдиш та її проекту ШептицькийSTAR нарешті закінчуються, коли Ірина Шимон згадує про проект "Зателефонуй Шептицькому" (разом з Київстар), де усі охочі зможуть зателефонувати на чотири заповітні цифри та послухати цитати митрополита на будь-які теми про любов, війну, шлюб, жінок (хоча любов, жінки та шлюб – це і є суцільна війна).
Десь і звідкись (напевне, це біси) лізуть дурні думки перефразувати "Зателефонуй Шептицькому" на "Залети від Шептицького", бо перш ніж, провадити якусь постмодернізацію Шептицького вартувало б його трохи деконструювати. Свого часу у Львові була така несамовита кількість ласих залетіти від Ґудзяка (бажано непорочно), що й на Шептицького багато хто поміж спраглого львівського жіноцтва міг би кинути оком.
От і Шимон-перець так довго й кокетливо намагається не називати чотири заповітні цифри для кожної галицької кобіти, які можна покласти поміж персів та все заколисувати та леліяти. Але досвідчена у всіх життєвих колізія Ірина Магдиш обламує її ліричний настрій, просить не ламатись і нарешті назвати омріяний номер. Шимон на мить зупиняться на зупинці для принцесок, гордовито піднімає плечі та підборіддя і промовляє номер так, ніби віддає свій дорогоцінний скарб принцу на білому коні.
І цей номер – 2907 – день народження Шептицького, прости Господи і помилуй. Шимон промовляє ці цифри таким левітаном, наче відкриває Америку, хоча ШептицькийSTAR та Київстар – це більше схоже на продакт-плейсмент. Але вусатий речник Путіна товариш Пєсков точно б сказав, що це звичайний збіг.
У скандалізаціях та лементаціях навколо пам'ятника Шептицькому у скверику найсмішнішим є те, як фальшиво ворогуючі стани (шісткам не обов'язково знати усіх детелей), які ще донедавна були одним сопричасним тілом, намагаються звинувачувати один одного у ретроградності. Мавпи знову скачуть навколо моноліту і тут знову треба запасатись попкорном. Насамкінець на прес-конференцію Магдиш у бузковому светрику прибігло якесь зачухане хіпстерятко і почало усе знимкувати на смартфон у чохлі а-ля аудіокасета. Цей наївний вінтажик скромно поєднується з написом на рюкзаку "Врятувати собор Юра" і доповнюється дублюванням англійською. Хіпстерятко знову почалапало у свій няшний горизонт, а праворуч на стіні, на стародавньому зображенні собору Юра під ним продовжували мирно пастись корівки та овечки.
А для усіх субтильних хіпстеряток з секти Садового та їх уявних супротивників звучить боллівудське диско "Udi Baba".