Співчуття пані Джамаладіновій

Співчуття пані Джамаладіновій

олександр ковальчук,  15 червня 2016

Нарешті дещо стихли місячні істерики вишивати навколо перемоги Джамали на Євробаченні 2016.

Закономірно, що нічого несподіваного чи цікавого цей конкурс китайських підробок відомих брендів для бідних з собою не приніс.

Ерзац-музика та убогі репліки трендів декількох останніх років існують на Євробаченні хіба що заради відмивання бабла, бо якийсь інший сенс в існуванні цього безхітового конкурсу важко помітити.

Ще виразніше викрив усю рагульську сутність цього конкурсу пісенний візит великого гетсбі з вищого світу – Джастіна Тімберлейка, чи не першого претендента, за відсутності Майкла Джексона та Принца, на титул короля поп-музики, хоча, звичайно, що ще є The Weeknd та Frank Ocean (який ніяк не може випустити свій другий альбом).

Жодна пісня з цьогорічного Євробачення навіть поруч не лежить з якістю більшості релізів, яких щодня сотнями у цьому світі. Наприклад, з треком Niki & The Dove "So Much It Hurts".



Цьогорічне Євробачення хіба що тішить несамовитою кількістю фейків, провінційних побрехеньок та вишиватних маразмів на українських теренах, бо як правильно зазначив свого часу великий син українського народу А. П. Чехов: "Чего только не делается у нас в провинции от скуки, сколько ненужного, вздорного! И это потому, что совсем не делается то, что нужно".

Видатна україночка Ірина Фаріон, хоча й розбирається у сучасній музиці, як курка у просі, але усе правильно написала про істеричність Євробачення (от тільки ображати кримських татар трохи некошерно для членкині богомданого народу), і не тільки тому, що полум'яній будівельниці націоналізму гидкі ці легковажні завивання.

Бо й справді, страшно дивитися на те, як уся та фейсбучна хіпстерня та вишивата (яка чомусь вважається свідомою, бо ходить на концерти політрука Вакарчука) цілодобово і бездумно бігає туди-сюди (від Джамали до Савченко, від Савченко до Садового, від Садового до прайду).

Страшно споглядати те, як уся та вишивата хилиться туди-сюди, наче очерет, від маніпуляцій вмілої політтехнологічної руки, хоча ще лише декілька років тому вона (вишивата та хіпстерня) так високочоло цуралася зазомбованих глядачів телевізора та масово зрікалась сатани його.

Тож поки уся ця істерична публіка розпорошилася на канікули чи навіть дещо втомилася, то можна просто написати, що перемога Джамали – це банальна політика, бо на тому Євробаченні їй світило хіба що третє чи четверте місце.

Джамалу на Євробаченні ще можна зрозуміти в контексті долі кримських татар в окупованому Криму, але про музику у її виступі можна забути, як і про підкорення Європи з піснею "1944", бо це трек лише для внутрішнього використання.

Перемагати мала австралійка Dami Im. Десь біля неї мала бути болгарка чи вірменка. Десь поруч ще мав бути француз, який відпрацював на території Сансея (і тому добре, що поїхала Джамала, а не він) або поляк, цей мікс Army of Lovers та Suede.

На останньому місці мав би бути босоногий гобіт (полурослик – якби сказали кляті москалі) Лазарєв на своєму космічному унітазі, бо без сміху дивитися його хореографічну порнографію просто гріх (і тут маса серйозних запитань до букмекерів, які пророкували його перемогу).

Оцей його гобітівський контекст якось дивно перегукувався з ельфійською візуалізацією Джамали, яка повстала супроти Мордору та повністю затіняв кон'юнктурну пісню Джамали, цей ліричний покруч треку Burial "Archangel" та дудуку з фільму Гладіатор.

Цікаво, що Sunsay відбавився чимось подібним (британським саундом) ще на альбомі "Благодари" (2013).



Принаймні добре, що Джамала використала дискретність треку "Archangel" хоч у подібному контексті, бо було особливо смішно, якби вона поклала дудук на треп з його невтомним тріскотінням кешових апаратів та метеликовим принципом "carpe diem".

І ось тут, наприклад, від братів-поляків їй приклад того, як з r'n'b-кліше можна сконструювати цілком адекватний трек та перестати нарешті нагадувати Машу з мультфільму Маша та ведмідь, яка власними словами (тобто абияк) переказує відомі сюжети.

У Джамали на Євробаченні проблеми з входженням в образ. Вона переграє (те, що вона така собі актриса, можна було помітити ще у Поводирі) у своїх криках. У неї немає тієї глибини (саспенсу) про яку вона так довго і багато говорила та проблеми з потрібною інтонацією. У неї жахливий мейкап і ще гірша хореографія.

Тобто Джамалі ще багато над чим потрібно працювати, щоб не перетворитися на усіх цих: альош, яремчучок, мік ньютонів та інших безликих бездарностей. Бо якось логічно, що за такої ситуації (сирості горе-співачки Джамали) її коником достатньо лицемірно проголошується щирість.

Сихівські хористи-аматори також вважають, що вони щиро співають, але як далеко щонеділі ці жалібні завивання про земну долю Христа від воскреслої краси літургічних співів.

Наївні підлітки-протестанти на Новому Львові також щиро розповідають про про традиційні проблеми спілкування з невіруючими однокласниками, але це ж мине, мов з білих яблунь дим, це ж просто перехідний період, дитяча хвороба лівизни.

Перемога Джамали на Євробаченні – це також дитяча хвороба лівизни, яка, на жаль, лише помножує місцеві ілюзії про розквіт нової української музики (де кількість ніяк не перейде у якість) та плекає інфантильні уявлення про прогресивність української поп-музики (усіх цих середньостатистичних джамал та онук).

Якби Джамала була розумнішою, то звучала б, наприклад, як Esperanza Spalding на останньому альбомі "Emily's D+Evolution" (2016). Принаймні, у Джамали буде нагода зустрітися з нею на цьогорічному Alfa Jazz Fest.



На новому альбомі Chance The Rapper "Coloring Book" (2016) є трек "Finish Line Drown" (feat. T-Pain, Kirk Franklin, Eryn Allen Kane, Noname), де якби не знав, що це не Джамала, то точно подумав би, що це вона, такі схожі інтонації на фітах.



Якби Онука була розумнішою, то звучала б зі своїм народним інструментом, наприклад, як Fatima Al Qadri на альбомі "Brute" (2016).

Засада для хайпу навколо перемоги Джамали ще й у тому, що Євробачення перетнулося з розголосом після виходу нових альбомів Beyonce, Anohni та PJ Harvey, де темами політики, соціалки, екології (та подружніх зрад, звичайно) пройшлися вздовж та впоперек, і це недосяжний поки для Джамали рівень.

Але свята простота місцевих вишиватників витає у блаженному невіданні щодо цього контексту. Мало хто з них чув й про цьогорічний альбом Усеїна Бекірова "Taterrium", де є трек з Джамалою (а про що у такій темі взагалі писати про Kamasi Washington?)

Але саме звідси пробивається коріння вишиватної впевненості про підкорення щирою Джамалою Європи та Америки. Дай Боже, звичайно, як каже мудрий вкраїнський нарід, але однієї щирості (сумнівної) там мало.

На тих територіях і в тих традиціях кожен другий з вулиці кращий, ніж Джамала. Charles Bradley перший альбом випустив у 63 роки (хай вишивата пошукає, де до того він працював), а груву у нього більше, ніж у всієї української музики.

Уся теперішня творчість співачки Джамали винятково для внутрішнього використання, де вона, то місцева версія переоціненої та дещо фальшивої співачки Adele (безбашена Amy Winehouse за свою щирість, принаймні, смертю заплатила), то українська версії Джессі Вейр.

Увесь її останній альбом "Подих" про самобутність та посередність, і там Джамала більше на позиціях середньостатистичної ніякості, ніж чогось автентичного чи екзотичного.

Схоже, що вона пішла шляхом (шляхом халтури та кон'юнктури) Вакарчука, який може на усіх афішах писати про світове турне, але там, окрім наших, він нікому не потрібен.

Якщо Вакарчук на останньому альбомі намагається блаженно втиснутися крижами в іконку Володимира Висоцького, то для Джамали, десь так років за десять-п'ятнадцять, логічною була б стезя Лайзи Мінеллі. Тим більше, зважаючи на її (Джамали) нерозтрачений комедійний потенціал та незграбну комічність.

Десь би все це Джамала мала б розуміти, бо вишиватна засліпленість та провінційна забиченість навколо її перемоги нічим особливим не відрізняється від російської вати у своїй закритості до світу, у тому добровільному гетто.

Найкраще всі ці фейки відстежувати у жовтій пресі, там, де уся правда життя. І якщо російська жовтизна додумалася лише до адамового яблука у Джамали, то вкраїнська жовтизна пішла ще далі у своїй богообраності, і вустами газети Експрес від 16 травня 2016 прорікла ось таке чудо.

Засвітилися фанатичною вишитністю й більш солідні видання. Так у Детектор Медіа якийсь Борис Бахтєєв завалив ось такий у своїй ідіотичності абзац:

"Зі своїми вокальними та акторськими даними, зі своєю харизмою та енергетикою, зі своїм розмаїттям пісенних стилів Джамала має всі шанси стати європейською зіркою – й далеко не лише зіркою однієї пісні. У різних матеріалах різних ЗМІ стилістику пісні Джамали оцінюють по-різному, й у даному разі якнайбільше відповідає істині старий вислів: зірки такого класу не дотримуються стилів, а встановлюють і відкривають їх. А сценічну поведінку Джамали під час виконання пісні дуже кортить назвати медитуванням – і навряд чи хтось стане заперечувати, що в ній була гіпнотичність".

Ще якось можна йому пробачити акторські дані, харизму, енергетику та європейську зірку Джамали, але, камон, встановлення та відкриття нових стилів (у міксі британського саунду з дудуком), це, тіпа, серйозно?

Але найкраще, звичайно, усю місцеву вишиватність підсумовують провінційні маразми колись співачки Руслани.

"Символічно, що обидва рази Україна перемогла із екзотикою: у 2004 – з карпатською, а у 2016 – кримськотатарською! Ось така різноманітна і безкрайня Україна – від кугикання до мугама, від трембіт до дудука, від гір до моря!"

Відколи це дикий треш "Дикі танці", ця предтеча серіалу Останній москаль, став екзотикою і де кримськотатарська екзотика у британському саунді Джамали?

А ось цей пасаж пропагандистки Руслани, то просто лютий пипець (сльози заважають плакати радіоактивному попелу Дмитрія Кісільова):

"Як музикант, я розумію, наскільки якісну музику буде зараз просувати Джамала у Європі, наскільки це ще більше симпатій пригорне до України. Ця співачка принесе Європі та світу розуміння, наскільки Україна різноманітна, екзотична і приваблива, якщо очистити її образ від шкаралупи ворожої пропаганди і заскорузлих стереотипів. Цього року почалося переосмислення української музики, а з цим і переосмислення, чи справді настільки важливо іти за модою, чи важливіше іти вперед, навіть і поза трендом, але формувати свою автентичну екзотику, яка має всі шанси сама стати світовим трендом, як українська вишиванка!

На території України близько 20 різних етнічних груп, але ми майже не вивчаємо одні одних. Ми в поп-музиці іноді плетемося за жованим-пережованим, співаним-переспіваним. Але поп-музика, маючи популярність серед мас, ідеальна для просування оригінальних речей. Треба чимраз більше пізнавати свою екзотику і розкривати скарби, які у нас під ногами".

Переосмиленням української музики вона називає відверте копіювання (та плагіат) західних зразків, лінивість українських музикантів, які добре розуміють, що для вишиватних лохів й таке проканає.

У Джамалі на теперішньому етапі немає нічого екзотичного чи оригінального. Для екзотики, наприклад, існує лейбл Sublime Frequencies. А про просування якісної музики до Європи Руслана взагалі б мовчала і не дриґалась.

Руслана впарює лохам зі забиченої України банальні фейки, бо якщо хтось і пробився за звітний період з іншого світу до Європи (і тут навіть не варто згадувати про японців чи джазових менів з Африки а-ля Мулату Астатке), то це хіба що Omar Souleyman з Сирії.



Його помітила Бйорк і останній альбом йому допомагав писати Four Tet. Можна також загадати про туарега Bombino.

Але вони дають щось своє (автентичне), а не старанно копіюють Джессі Вейр. У світі стільки різноманітної музики, але місцеві вишиватники у своєму гетто намагаються про це навіть не згадувати.

Бог з ними, вишиватниками, але ж хіпстерські пропагандони знають, мають знати про музичні процеси у світі та мізерне місце у цьому контексті нової української музики.

Але вони мовчать та пісяються дівчатками-підлітками на всі ці запозичення чужих звуків, як це, наприклад, постійно робить таке собі видання Культпростір (у цьому випадку ще й можливо тому, що не вміють нормально писати українською мовою, бо думають російською).

Критики там не зустрінеш, бо це наше українське, і так й виникають кумедні ситуації на провінції, коли так звані провідні видання України починають писати про трек тернопільців Omodada у американському журналі Stereo Embers Magazine зі заголовками: Тернопільський гурт "OMODADA" потрапив до топ-20 треків у США, Пісня українського гурту потрапила до топ-20 найкращих в США, Американський журнал включив український трек до ТОП-20 кращих пісень року.

Хайп пішов, всі тішаться, наче діти малі, але справа навіть не у тому, що таке Stereo Embers Magazine (навіть у контексті усього США), а у тому, що там йдеться лише про топ-двадцять шугейзових треків року, шугейзових, Карле.

Цікаво, чому ніхто так не тішиться останніми альбомами Любомира Мельника "Rivers and Streams" (2015) та "Illirion" (2016)?





Яка, прости Господи, музична критика, як тут за всі роки Незалежності немає жодного аналізу чи каталогу української музики (що, куди, звідки, впливи, запозичення, плагіати).

Брати Гадюкіни та блюз. Мертвий півень та британський фолк. Скрябін та німецький період. Кому Вниз та неофолк і new wave. ТНМК та французький реп. 5'Nizza та De La Soul. Океан Ельзи та The Cure. Чи ВВ та Нова німецька хвиля.

Ось, наприклад, класичний хіт ВВ "Танці" у виконанні німецького колективу Trio у далекому 1982 році.

Про українську естраду радянського періоду (окрім Івасюка) також мовчать.

Яка традиція, яка автентичність, яка оригінальність? Якесь заціпеніння та закритість, чи як пише О. С Пушкін: "Тьмы истин нам дороже, нас возвышающий обман".

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.