Джамала "Подих" (2015)

Джамала "Подих" (2015)

олександр ковальчук,  15 жовтня 2015

Джамала стрибає вище власної голови і опиняється в голові британської співачки Jessie Ware.

Такий зомбі-ефект у її творчості, принаймні на певний період, відхилив її іміджеву презентацію у світі, як чогось автентичного, у більш глобалізовану колію наслідування загальновизнаних стандартів.

Звичайно, що й раніше співачка Джамала не особлива плекала щось самобутнє в собі, і тому у певні проміжки свого життя намагалася старанно наслідувати Мінні Ріпертон, Адель, і ось тепер – Джессі Вейр (звідки вже недалеко й до великої Sade).

У цьому соулі (та еренбі) бізнес переміг душу, і це величезне щастя для українських радіоточок та блаженне осяяння для тих українських слухачів (поміж яких навіть можна помітити тупуватих хіпстерів), які не особливо шарять у різноманітності закордонних звуків.

Таке безпардонно старанне, але професійне копіювання найкращих закордонних зразків ("Очима") можна назвати патріотичним попом (патріо-поп), бо інакше просто незрозуміло навіщо слухати у глобальному селі усі ці чужі звуки, інтонації та слова у виконанні Джамали.

Напевне Джамала вкурила (як і Вакарчук), що для цієї посполитої аудиторії не варто особливо напружуватися (хоча, можливо, це і є стеля її таланту), а просто можна бути місцевою копією когось потойбічного, бути провідником потойбічних звуків, бо там, у потойбіччі – вони звичайні привиди, тобто ніхто (здається, що саме про це співає найбільш безликий трек альбому "Hate Love").

У європейському (чи світовому контексті) – "Подих" – це щось винятково стандартне та необов'язкове, можливо, миле, але необов'язкове (як госпельні нотки в "Sister's lullaby").

Для вкраїнських поціновувачів Джамали це навіть можна назвати "золотою серединою", бо саме там знаходиться Jessie Ware, на безпечній відстані від авангардовості FKA twigs та на якісній відстані від чогось вже взагалі епігонського в моді на альтернативне еренбі.

У цьому бізнесі Джамали не має та не буде експериментів, і мова тут навіть не про щось оригінальне, а про банальне своє. Бо що у цьому альбомі від Джамали, окрім деяких текстів? Чужий для для загальної стилістики альбому трек "Обещание"?

Тут майже все чуже і навіть інтонації, зойки та млості, хоча, звичайно, можна писати про універсальні людські відчуття та переживання.



Трохи дивно було чути один з треків Джессі Вейр у рекламі презервативів, цієї перепони на шляху до чуттєвості інтимного моменту, але не слід забувати у найсолодші миті, що безпека та комфорт також елементи таких процесів у житті людства.

Під рекламу презервативів (і це прогрес, бо раніше треки Джамали використовували для реклами носовичків, а це, безперечно, нижча категорія) заточений й стартовий трек "Подих" зі слоганом "нестримуй подих своїх бажань".

Він демонструє, що Джамала вже настільки навчилася свого, що перестала цуратися чужого, тобто творчості Jessie Ware. Тут також є той дорнівський ефект, коли спочатку важко розібрати якою ж мовою белькоче лірична героїня в оргазмі пограничної ситуації – англійською чи українською (російською). Текстуально це ще схоже на хіт Rhye "Open" і це перемога для вкраїнського радіо.

Неземним щастям для вкраїнського радіо буде й трек "Шлях додому", де атмосферою чути довгу дорогу в дюнах Раймонда Паулса, хоча саундом це більше нагадує інших прибалтів Instrumenti з їх треком "Heartcore".

Джамала стає поводирем у травматичному роздвоєнні ніби адекватної української співачки у балансуванні між своїм та чужим, у травматичному балансуванні між різними жіночими іпостасями у цьому жорстокому світу шоу-бізу.

За це на альбомі відповідають центрові треки: "Більше", "Иные", "Ночь".

У звуках першого чути патьоками віконної луни у вогнях нічного міста, тобто тим стереотипним водянистим саундом смутку та печалі після якого, вкотре стає незрозуміло навіщо слухати Джамалу, якщо є: Banks, Kelela, Jhene Aiko, SZA, FKA twigs, Jessie Ware, Shura, Dawn Richard, Tinashe, JDaVeY чи навіть покійна Aaliyah. Тільки тому, що це українською?

На це запитання відповідають "Иные" та "Ночь", де заїзди на мінімалістичну територію The xx (привіт The Erised) починають працювати зі саспенсом загубленості поміж мільйонів галактик, починають працювати зі зомбі-ефектом втраченості в глобальному селі, де просто міріади подібного саунду, і де моралізаторське плекання інакшості шкодить бізнесу, стає анахронізмом.

Тому саме футуристичний хорор "Иных" можна вважати головним треком "Подиху".

Цвєтаєвська "Ночь", з дорнівським ефектом в обіймах Джессі Вейр, лише ще раз вкриває привидною пластичністю усі попередні мрії Джамали на щось виняткове (самобутнє), такі милі, наївні та безпосередні там, де трохи треба бути посередністю.

Ідентифікаційну кризу Джамали хоч якось розраджують костенківські "Неандертальці" (де в ретро-забігах ще можна згадати про московський колектив Tinavie), бо танцювати під вірші Ліни Костенко – це ще те збочення.

Соціальна лірика не є чимось дивним у соулі, але класти на вірші Костенко найтанцювальний трек альбому, це або жорстокий стьоб (який зрозуміє мало хто, не тільки як такий, але й в контексті маразматичних "Записок українського самашедшого", де авторка чомусь робить з себе абсолютного профана в музиці), або чи не єдина сміливість на загалом комфортному альбомі, бо, можливо, саме так Джамала намагається повернути закостенілу творчість Ліни Костенко хоч до якогось життя.

Повернути її, і розвернути себе, бо у "Подиху", що мав би божественно натякати на присутність щедрої вітальності, замало пристрасті (треком "Чому Саме Тебе" краще не смішити людей) та іронії, замало ризику і забагато комфорту.

Хіпстерам сподобається. Але ж хіпстери вже здохли.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.