Коли падають дерева

Широковідомий галасливим хайпом у вузьких колах фільм режисерки Марисі Нікітюк майже відразу куняє носом у підліткових ілюзіях.

Цього року стрічка Марисі Нікітюк Коли падають дерева була у програмі Берлінале, а там, як відомо, завжди палають особливою любов'ю до подібної гостросоціальної нудьги. Нікітюк бавиться задроченим міксом застарілих фестивальних штампів, а оскільки в Україні краще пізно, ніж ніколи, то, власне, цим вона й виконує почесну місію заповнення лакун в українському кінематографі.

Цією застарілістю (і не тільки) в українському пеклі фільма Нікітюк нагадує продовження минулорічних стрічок: Стрімголов Марини Ступанської та Припутні Аркадія Непиталюка. White trash по-українськи від Нікітюк то якась ментальна посестра цих стрічок, третя у компанії (хоча тут ще треба згадати Браму Тихого). Вони розмовляють однією мовою та оперують однаковими ідеями про Україну в гівні. А ще Коли падають дерева намацують в тумані територію Сергія Жадана. Після трейлера Дикого поля (екранізації роману "Ворошиловград") здається, що майже усі зрозуміли, що режисер Лодигін забрав усю кохану кустурівщину Жадана заради донбаської версії російської Бригади. Ось цю арізону дрімс й вирішила підібрати режисерка Нікітюк, якщо вона вже й так валяється під ногами непотрібною.

Якщо у Припутніх була конкретна географія, гумор та абсурд, то в арт-хаусному ескізику Нікітюк усе серйозно та позіхально. Навіть харківські орієнтири усім вказують на те, що стрічка вперто заточена під глобалізаційне поширення і тому тут спокійно можна поставити інших акторів та змінити країну. Нічого не зміниться і хтось навіть скаже, що це справжня ознака універсальної історії. Сюди б відразу Ель Феннінг, хоча Дакота таки крутіша. В ідеалі увесь цей мікс підстаркуватих кліше та поетики мав би бути пародією на ліберальні причитання про репресивну долю консервативної України, але схоже, що це не так.

Абстрактна Україна (десь 10-15 років тому) від Марисі Нікітюк заточена під притчу. І це, до речі, мало б особливо розв'язати її режисерські руки у доповіді на тему: "Лесь Подерв'янський – батько нової української реальності", але чомусь це не так. Її історії про любов та помідори в українській провінції постійно чогось не вистачає. Навіть попри стрімголовний секс на старті фільму їй важко вийти за певні межі, ризикнути. Її сюру не вистачає дикості, як співають Elektryczne Gitary. Тому він такий стерильний, штучний і наївний, а супутникова антена на цвинтарі – це вершина думки.

Чому б під час того сексу в кущах (на землі, в болоті, в грязюці) Ларисі та Шраму не перетворитися б на вовкулаків? Так би режисерка не лише пояснила шрам на спині бандюка Шрама, але й хоч-якось урівноважила фінальний політ на білому конику дівчинки Вітки у космос. Бо це не магічний реалізм а-ля Мішель Гондрі, а якийсь Боллівуд, де, до речі, Вітка чомусь не зустрічає ветхого днями Бога-Отця. Якщо режисерка вже згадала Бога та Його дупу, то варто було б якось продовжити цю замріяну історію на цвинтарі про прєкрасноє дальока. Чому б після бандюківської гомоеротики реально не зробити Шрама, принаймні, бісексуалом, щоб він тусив і з Ларисою, і зі своїми побратимами?

А так в саундтреці в Нікітюк якийсь безликий ембієнт і чомусь немає Русі з її мавками та потерчатами, чи, принаймні, Білички у човні. Поетичні прєлєсті – це прикольно, але режисерка Нікітюк хоч коли-небудь намагалася зайнятися сексом на землі, у воді чи болоті? Бо збоку має стояти епічний ржач через певні незручності топографічного характеру.

Власне до акторів чи оператора у її фільмі майже немає жодних претензій. Харить, власне, боязке режисерське мислення на рівні дитячого садочка, як, наприклад, і в дитячій книзі Тані Малярчук "Mox nox". Для кого вся та дешева містика та поезія? Їжаки у тумані, шляхетні цигани, котик у кадрі, неповносправний (чи глухонімий) хлопчик Владік, привиди чи алісин тріп Вітки (хоча з ведмедкою якраз добре).

Все це понти для бідних. Всі ті білі коники (в тисячний раз) магічної дефлорації, дочки-проститутки (типу поголос), бандюки з бехою (яка падає в яр на слоу-мо), байдуже місто тощо. А потойбічне пришестя Шрама біля моря режисерка вицепила з якогось трешу Янчука? Навіть дощ у Припутніх працює краще, ніж тут, а поводження Непиталюка з українським радіо на тлі життєдіяльності героїв, взагалі, посуває Браму в 7 лігу польського футболу. Цитата канонічних прерафаелітів з подальшою оргією рук у болоті просто якась пісна. Хоча, ще лишається надія, що Нікітюк так натякає не на Гамлета та тінь його батька (і тим більше, не на Трієра), а на Подера та феномен датського кацапізму. А Вітка біля зруйнованого будинку з горорним вікном це, взагалі, серйозно? Маніпулятивному вуйкові в туалеті треба рівнятися в інтонаціях на Романа з його мрією про свинку.

Нє, звичайно, зрозуміло куди хилить ліберальна режисерка і що саме вона намагається бичувати у тих мотивах дорослішання. Назва стрічки чудернацько перегукується з радянськими хітами Коли дерева були великими (1961) та І на камінні ростуть дерева (1985). Якщо лишатися на пострадянській території, то певні деталі наближують фільму до перебудовних стрічок на молодіжну тематику, наприклад, Мене звуть Арлекіно (1988) чи Аварія – дочка мента (1989). Можна ще тут згадати Весілля (2000) Павла Лунгіна чи Чужу (2010) за Адольфичем. Якщо ж перебратися за океан, то Коли падають дерева можна адораційно поставити ниць біля Tideland (2005) Террі Гілліама, Winters Bone (2010), American Honey (2016) чи The Floride Project (2017).

Марися Нікітюк в мільйонний раз прямолінійно та наївно хилить до традиції вкраїнського шансону з неустанним наріканням на долю, на карму, на колесо сансари. На фаталізм замкненого кола, де покоління за поколінням блукає родовим прокляттям під співи "Била мене мати". Тому і камера так дріботить, ніби знімає епізоди з життя комашок, де полюбе має вилізти достоєвщина з дрожащіми тварями. Але, камон, нічого нового у тому немає. І в Припутніх ця стезя краще краще оповідається. Секс, як бунт чи протест, вже давно не новина навіть на цих теренах. Все це більше хилить до ліберальної фіксації на кон'юнктурних темах репресивної провінції з її патріархальністю та Богом. Хоча тут усім охочим відразу до фільму Даррена Аранофскі mother! Все це страшний сон ліберальної спільноти, який лише помножує кількість (фільмів), але ніяк не піднімає якість (мислення у них). І яку, звісно, також легко можна звинуватити в репресивності.

Лариса продовжує спати на могилі батька (феміністки мають відшукати у тому особливе цабе), бо нічого вкотре не змінилося і пост-євромайданні роки – це нові 90-ті. Все це за режисеркою Нікітюк передбачає лише юродивий кінець в стилі: "и молодая не узнает, какой у парня был конец". Але без необхідної іронії, бо про самоіронію чи пародію поки що краще не заїкатися.