Mox nox

Mox nox

олександр ковальчук,  12 квітня 2018

Цікавий, але надто порєдний шкіцик раю Тані Малярчук у постапокаліптичному майбутті Галичини.

Поміж численних графоманій (Денисенко, Вдовиченко, Коршунова, Бабкіна тощо) у дитячій літературі України "Mox nox" Тані Малярчук, ніби ковточок свіжого повітря, неначе сліпуче одкровення, немов божественний подарунок просто так.

Однак увесь лет її красного письма та цікавої ідеї постапокаліпсису на побожних галицьких теренах дещо прибиває до грішної землі те кон'юнктурне використання дешевої толерантності, несмішних покручів, типу "святі кокоси", людських імен у птеропусів (Фе Дір Сюсюра?) або ж слів пісеньки "брень, згоріла моя хата".

Цікаво, що за мотивами книги Малярчук можна відразу та сміливо знімати мультфільм, де б усі ці містечкові елементи (але без релігійних моментів) були цілком доречними в історії про підліткові пертурбації у житті провінційної рукокрилки Терези, майбутньої ікарки, піонерки та геройки. Запросити на озвучування Гич оркестр (чи самого Пирожка) та тішитися статусом продовжувачів постапокаліптичних традицій в українській анімації, услід за мультфільмом Гість (1990).

А так, замість того, щоб вивертати перспективний сюжет у щось реально химерне на постапокаліптичних галицьких палестинах, авторка неустанно та впізнавано (хоча і дещо завуальовано) нарікає на провінційну обмеженість і невігластво (суголосне фрагментації суспільства навколо) витрибенькуватої Галичини, її побожної та репресивної патріархальності, а також, схоже, що трохи стібе Юрія Винничука, як її (Галичини) національного пророка.

Певне, що лише свята толерантність станіславського феномену не дозволяє Тані Малярчук цілком та повністю скотитися до пародії на порєдних галичєн, оскільки наскільки ж богобоязно та несміло вона пародіює зачовгані стереотипи (не вона одна така). Хоча галичан у "Mox nox" має особливо тішити тая думка, що після Апокаліпсису виживуть лише вони і тому утопія Малярчук, не що інше, як анти-ода незнищенності богомданої галицької патріархальності та консервативності.

Отож, історія "Mox nox" півтори сторінки намагається оберігати ту таїну, що мова у книзі іде про рукокрилу істоту Терезу, представницю птеропусів, які живуть у постапокаліптичному світі, де немає вже жодної людини. Яка така зброя зруйнувала міста, знищила усіх людей, але пошкодувала комашок та криланів якось незрозуміло, хоча, можливо, що то був зомбіапокаліпсис.

Сім'я Терези мешкає у соборі (в якому загинули останні люди) та поводиться як типова галицька родина у книзі Люби Клименко "Пор'ядна львівська пані". У колі птеропусної спільноти панує патріархат і тому терпіння тут вважають найбільшою чеснотою, відсутність чоловіка (у кобіти) називають проявом гордині, а також переконані у тому, що перелякані діти часто трапляються у сім'ях без батька. А ще тут багато говорять про життя після смерті, покаяння, спокусу, любов, духовний розвиток, перворідний гріх ("духовний ріст завжди починається з правильного вибору їжі", "ми були вбивцями, але стали ангелами", "кожен птеропус народжується грішним") та мріють про рай у мангрових лісах.

Уся ця антропоморфність птеропусів, звичайно, що зрозуміла у поп-культурній традиції, але водночас і дивна у цьому постапокаліптичному контексті "Mox nox". Як птеропуси навчилися читати? Звідки вони знають про кімнати, ліжка, собори та хрести і мають апарати ультразвукового зв'язку? Чи галицькі традиції – то якийсь вірус (бацила), який вижив після смерті усього людства та якимось чином проник у тіло птеропусів і там адаптувався до нового життя? Чи прародич птеропусів після Апокаліпсису якось випадково проковтнув матрицю людської свідомості, яка валялась на вулицях зруйнованого міста, і так еволюціонував до розумної істоти, ніби це старий радянський фільм Акванавти (1979)?

Поза цим увесь потенціал книги Малярчук іде на експлуатацію підліткової сентиментальності а-ля Сутінки чи Гаррі Поттер. Всі дорослі брешуть, Бога – не існує, манго – лише макгафін, історик (роду) та хранитель священної реліквії – сліпий. Маргінальна постать, розлучення батьків, класова сегрегація, булінг від рукокрилих гопників, подружка-сучка, перша закоханість, перший облом, правила та бунтівники бла-бла-бла.

З цього бульйону, а також того факту, що Тереза живе з мамою та тіткою (тато десь щез, щоб згодом повернутися), і виникають у її свічадному житті феміністичні мотиви. Саме з цих позицій у "Mox nox" присутня критика християнства (релігія – опіум для народу), яке причетне до традиційних (патріархальних) цінностей, які й привели до знищення цивілізації. Тому Тереза, яка згодом стане не лише наступницею сліпого Геродота, навчителькою історії (роду), хранителькою реліквії, але й першою жінкою поміж керманичів птеропусів, й апелює до нових орієнтирів, які врятують світ від темряви.

У цих нових (нетрадиційних) орієнтирах не важко зауважити той момент, що птеропуси – це старі-нові вампіри, які у масовій культурі підпрацьовують метафорою Інакшості, зокрема, але переважно як представники та представниці ЛГБТ. Постапокаліпсис – особливо сприятливе середовище для розмитості сексуальних орієнтирів, взагалі будь-яких орієнтирів, наприклад, фільм The Bad Batch (2016) про особливості постапокаліптичного мешканння поміж наркоманів та канібалів.

Відкритий фінал "Mox nox" не так натякає на затамований авторський оптимізм щодо світлого майбутнього, як більше претендує на потенційне продовження цієї історії у реаліях сучасного вкраїнського книговидання. І якщо згодом світлоносиця Тереза виявиться лесбійкою, то у цьому не буде нічого дивного. Либонь, саме тому ця рукокрила провінціалка так хоче вирватися з тісних тенет галицької ізоляції, які так боляче стискають її слабкі груди, на волю, у прекрасний новий світ, у пампаси, за хребет (диявола?)

Щоправда толерантна авторка "Mox nox" не настільки сміла у тутешніх теренах і тому поблизу постаті Терези ще бовваніє ненароком маргінальний музика Лео, який говіркою чомусь косить під упослідженого гуцула у протиставленні просунутого міста та затурканого села. І саме тут чи не найкраща нагода згадати легендарну босанову Тамаша Деака з угорського мультфільму Пастка для котів (1986).

А ще якось художнього керівника Лео попросять зіграти "Лента за лентою" та "Под облачком" і тут вже цікаво, чи це іронія лише над патріотичними галичанами чи вже стьоб над хіпстерами, цими новими-старими провісниками тоталітарності? Чи Малярчук, окрім усього іншого, ще не подобається сатанинська музичка Христини Соловій? А так авжеж, ніякий Лео не коханець, а просто друг.

У дещо пащекуватих, але беззубих натяках на торжество атеїзму Малярчук хоча й натякає любим дітками на особливу доконечність позбавлення ілюзій у справі спасіння світу від різноманітного нетолерантного непотребу, але й сама ще перебуває у полоні омани про деякі речі навколо. Толерантність та політкоректність – лише вчорашній день для справжнього християнина (дожилися, прости Господи, до прикметників там, де вони зайві), сучасний старий заповіт, який примушує щось робити через страх, а не через любов.

І тому для усіх птеропусів та птеропусічок, якій шукають приватний рай у теплих краях, де ростуть абрикоси, лунає незрівнянна Janelle Monáe зі своїм новим хітом "PYNK".



фото: tsn.ua

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.