Комп і компанія

Ностальгійний та сентиментальний совок "Комп і компанія" сумської письменниці Анни Коршунової переміг у номінації "Дитяча книга року 2017" від української служби BBC. цьому вже навіть ніхто не дивується після перемоги у 2015 році халтури письменника Бачинського "140 децибелів тиші".

У 2015 році саме ця книга Коршунової отримала спеціальну премію "Вибір Дітей" від письменниці Лариси Ніцой (ще тієї графоманки), дитячого журі та партнера конкурсу "Гранд Коронація слова". Цьому також ніхто не дивується, особливо після перемоги того року (у номінації "гранд-роман") вишиватної порнографії львівської письменниці Галини Вдовиченко "Маріупольський процес".

Час у свідомості сумської письменниці (авторки 11 книжок) зупинився десь у районі 1979 року, а тому вона сміливо могла зазіхнути зі своїм "Компом і компанією" на премію Ленінського комсомолу чи якусь відзнаку від газети "Зірка" чи журналу "Піонерія". Коршуновій зручно в алгоритмах радянської пропаганди для піонерів. Якщо забрати з книги згадки про комп'ютери, Гаррі Поттера чи Володаря перснів, то її сміливо могли б преміювати уважні апаратники: і в 30-х, і в 40-х, і в 50-х, і в 60-х, і, навіть, у 80-х.

Коршунова настільки полум'яна у своїх маніпуляціях для сучасних підлітків (як їй здається), що починає фанатично втілювати у життя Моральний кодекс будівника комунізму. Настільки послідовно, що може сказати, що це не допотопні ідеали, а – універсальні цінності, які колись комуняки вкрали у Христа, а тепер вона – громадянка Коршунова – відновлює історичну справеливість. Тим більше, що й сам Висоцький співав про те, що: "Добро остается добром. В прошлом, будущем и настоящем".

І тому вона, Коршунова, займається почесною місією – плеканням коханого вкраїнського совка у козацьких шароварах з якого й має сотворитися нова людина (людина ідеальна), яка лагідно одухотворюватиме ласкавою усмішкою усе навкруги, і навіть клятих москалів. Тобто Коршунова не просто тягне деталями у свою епігонію Нестайка та Носова все найкраще (на її думку), що було у Союзі (і тут би можна було говорити про якусь тяглість традиції чи, принаймні, її осмислення), а займається культивуванням цілих схем окозамильних ілюзій, тобто фейків. І чи не найголовнішим поміж них є пошук ворогів.

Якщо ще раз згадати про 1979 рік, то це час виходу у прокат комедії Дачна поїздка сержанта Цибулі з якого Коршунова взяла епізод з явленням бабусі Мирчика янгольського гласу. У фільмі Миколи Літуса бабусі здається, що то не радянський парашутист падає з неба, а сам архангел Божий сходить з Небес, щоб стерти голову нацистському антихристові, який підняв свою руку на богообраний нарід.

У міфотворчості Коршунової новим ворогом Країни постає комп'ютерна залежність, яка своїми інтернетними мацаками зазіхає на босоноге дитинство. І тому саме так пристрасно авторка кохається у тій ілюзії, що цілюще сільське повітря, свіже молочко, сметанка та сальце (і, безперечно, праця) можуть зробити з будь-якого задротика справжню людину (з великої букви) з цілим жмутом вкорінених та воплочених чеснот зодчого світлого майбуття.

Віртуальним спокусам Коршунова пропонує альтернативну реальність – вкраїнське, неначе писанка, село. Але хіба можна подолати інтернетну залежність такою непереконливою критикою соцмереж, такою беззубою утопією? Чи це перший крок до трудових таборів для комп'ютерних задротиків у вкраїнському ескапізмі?

Чому тут дивуватися, якщо моралізаторські інтонації та сюжетні лінії Коршунової відбуваються під гаслом "Ніхто ніхто не забутий, ніщо не забуте!", а в авангарді її історії перебувають сучасні піонери (ст. 143), майже – невловимі месники села Брисі (Полтавської області), де колись був колгосп "Перемога комунізму". Головний герой книги, 12-річний Владислав Волошко, на дозвіллі читає "Мандри Гуллівера" (схоже, що ще Детгізівського видання 1955 року), а згодом йому навіть приходить сон за мотивами Свіфта. Як тут не згадати про фільм Новий Гуллівер (1935), де піонер-артеківець Петрик підіймає на повстання супроти короля Ліліпутії весь свідомий ліліпутський пролетаріат.

Епізод з лейкозом у сільських корів – це, власне, ніщо інше, як підступи клятого капіталізму (махінації ВетЛабу), які виводить на чисту воду своїм журналістським розслідуванням пильна та відповідальна дівчинка Галюся.

Допотопні ілюзії про те, що село може бути паралельною реальністю для втечі від віртуалу, це, звісно, ще той маразм, тим більше, що реальність, яку авторка протиставляє комп'ютеру, настільки зідеалізована, що такої навіть не існує. Тому тут стільки правильних інтонацій, старомодних тем та кондової пропаганди. А ще реліктового гумору (з гумором в авторки, взагалі, цілковите жахіття), де Коршунова так невдало намагається копіювати журнал "Перець" чи Павла Глазового з його "Кухликом" чи "У трамваї" з невмирущими словами: "Ти чево, чувішка, прьося на носок? Опупєла, что лі? В головє пєсок?"

Такий 2009 рік (а саме до нього, вона схоже апелює) існує хіба що у голові громадянки Коршунової. І хто у 2009 році (навіть у селі) ще слухав Rammstein? А хто з підлітків їх слухає зараз? З такими неосяжними претензіями сумської письменниці на ідеальність вона просто ганьбиться, коли чомусь називає цей колектив альтернативною музикою.

Звідси й визріває головне питання: "А для кого писали цю книгу" і "Хто на тверезу голову буде її читати з сучасників"? Хто з них знає, що то за журнали такі: "Моделист-конструктор" та "Техника – молодежи"?

Кон'юнктура книги "Комп і компанія", поміж піонерських подвигів та магічних амулетів, мимоволі заточена під BBC. У Владика Волошка – нікнейм "BBCcomp56" і не тому, що він так любить стандарти BBC, а тому що він – Волошко Владислав Сергійович. А ще він трохи думає над поширенням інформації у селі "сільською живою соціальною мережею", яку у народі називають саме ББС – баба бабі сказала. Працівникам української служби BBC має бути приємно на душі (і трохи у тілі), що про них так згадують у сільських вістях.

Поза тим, читати цю сентиментальну ідилію згідно всіх піонерських лекал, де схоже, що всі какають мальвами та чорнобривцями, нудно і не смішно. Окрім, тимурівської допомоги діду Матюші, легенди про німецькі саджанці на трофейній автівці (яка схожа більше на байку, ніж на післявоєнну реальність) та трохи історії про маніпуляції зі завгоспом Терещенком, якого всі називають Дрищенком (такі у Коршунової маркери реальності), тут розділи можна пропускати сторінками.

Міський хлопчик Владик якось занадто блискавично й невмотивовано перевиховуються у сільського хлопчика Славка, витонченого поціновувача сільської екзотики з її своєрідною термінологією. Хіба що у ньому ось так і відразу посполиті гени пробудилися від віковічного сну в асфальтових джунглях та розборсали облудливі тенета міста.

Якщо село Коршунової таке ідеальне, то чому тоді у ньому ніхто за майже 60 років ні разу не додумався запитати у діда Матюші (місцевого мічуріна) про походження черешень на його обійсті (особливо за підозрілого Совка)?

У патріархальному раю Коршунової (де дівчинка без слів іде мити посуд на кухню) такий характерний потяг до упослідження маскулінних персонажів, які нібито мають стати справжніми чоловіками, гомосексуальними натяками. У пацанів без батьківської уваги (чи які живуть лише з бабусями) особливо стоїть на слові "мужик". У Владислава-Славка – великі сині очі та довгі вії ("яким позаздрить будь-яка дівчина" – пише Коршунова). А ще у нього дівчаче прізвище Волошко, а ще він чемнюлька та відмінник, який цурається у класі дівчаток-зальотниць. Його сільського сусіда на інвалідному візку звати Квітик (Віктор Квітка) і ні-ні, їхні прізвища не дівчачі, пише авторка, а козацькі, себто омиті дощами, росами та покосами.

Найбільше ж, звичайно, харить у книзі "Комп і компанія" та неправдоподібна (і така правильна) компанія сільських гуманістів, таких дружних та відважних, що аж передбачуваних у своїх нескінченних звитягах. Дивно, лише, що після операції з Дрищенком вони не вполювали на чарівній Полтавщині якогось російського диверсанта (за віковічним піонерським звичаєм).

Вони такі вірні заповітам всесвітнього братерства, що й з дідом помирилися, і Квітика щоночі з візком через вікно виносили на іпотерапію, і русскагаварящєва Владіка у річці врятували (Коршунова цнотливо оминає його плавки у жмені та обабічну присутність дівчаток), і до своєї компанії його притягнули, і комп'ютерний клас відвоювали, і перший заробіток чесною працею отримали, і на районному святі Обжинок перше місце вибороли.

Від такого піонерського підлещування Коршунової аж рябить в очах, але їй все мало цієї мелодрамної патоки. У фіналі вона безпардонно вивалює сцену з Квітиком, який нарешті навчився ходити, і який впевнено іде до мами (яка навіть не підозрювала про якусь іпотерапію щоночі). Мама вся ридма в сльозах, о, Ісусе коханий (хоча жодної релігії у Коршунової, як справжньої піонерки, немає). Рафал Вільчур курить бамбук у млині. А ти, прости Господи, наче дивишся фільм Івана Пир'єва (якщо не Багату наречену, то Свинарку і пастуха), така тут вилизана та прилизана ідилія аж через край.