36 і 6 котів-детективів

36 і 6 котів-детективів

олександр ковальчук,  23 лютого 2018

Котяча креативність намагається заповнити душевну пустку миготінням строкатої фігні.

Безбарвний світ тьми котиків львівської письменниці Галини Вдовиченко постійно чіпляється пазурами за щось живе та справжнє, і тому зовнішній мотив безпритульності тут швидко переростає у внутрішню метафору. Якщо у першій частині пригод котячого кагалу міщанський світ вперто та активно намагався заповнити пустку навколо (та у собі) колекціонуванням яскравих коробочок з-під продуктів, то у сіквелі він вже втомлено та безцільно займається пошуками макгафіна.

Хіпстерська бізнес-казочка для діток поволі починає буксувати, хоча за інерцією ще продовжує займатися паразитуванням на популярних трендах і тому увесь час набридливо нагадує таргетингову рекламу. Вдовиченко все ще намагається скерувати своїх юних читачів до няшної комерції, до вміння впарити щось настільки непотрібне так артистично, щоб споживач вже не уявляв свого життя без нього (стилістика !Фесту).

Хоча вона й натякає на вже дещо спрофановане у Львові сакральне слово "креативність" (у спробах Стаса піднести дошки, де коти точать нігті, до статусу мистецтва), але у схематичній творчості Вдовиченко не особливо помітиш особливої фантазії. Вона вперто, як і її персонажі, тримається поміж навколишнього хаосу старих, перевірених часом, кліше (не особливо одухотворюючи їх навіть мінімальним антуражем), і тому "36 і 6 котів-детективів" – це точно не рівень Агати Містері Стіва Стівенсона чи детектива Ниточки (Нишпорки, Позитивки) Ґжеґожа Касдепке, і вже точно не детектив Носик Мар'яна Орлоня.

Вона продовжує жменями черпати хоч якогось натхнення у милій радянській минувшині (як і в "36 і 6 котів" та "Маріупольському процесі") і так згадує про детективну комедію Алли Сурікової Шукайте жінку (1982), французькі детективи (ніби діти знають, хто такий Ліно Вентура, Жан-Поль Бельмондо чи Ален Делон) чи хіт Едіт Піаф "Non, Je ne regrette rien".

Котики та песики у її книзі поводяться, неначе герої радянських мульфільмів Пес у чоботях та Чебурашка (там, де будиночок для друзів).

Таємниця восьми липових дощечок адресується оповіданню "Шість Наполеонів" Конан Дойля, а транзитом через Остапа Бендера мимовільно натякає, що все це – банальне махінаторство дітей лейтенанта Шмідта, і навіть анітрохи не пародія, бо у комфортному світі Вдовиченко навіть не помітиш, наприклад, стьобу над сучасним артом у наївному котячому мистецтві.

Вимученість книги "36 і 6 котів-детективів", на щастя, дуже швидко та невмотивовано закінчується водянистим фіналом, як і нещодавня книга письменника Дерманського "Жменька тепла для мами", який також полюбляє юзати забуті радянські сюжети. З гумором у Вдовиченко, взагалі, якось ніяк, і там, де закінчується радянське натхнення, плазує дешевий гуморок про курку-гриль чи сексуальну ідентифікацію Ковбасюка (ніби це епізод Друзів з Фібі та котиком, у якого вселилась її мама), а також слово "пукнути" чи ударний панч "глист покликав у дорогу".

Вдовиченко, загалом, просто ліньки щось вигадувати для святих діток і вона просто нанизує у цій графоманії щось, типу, модне для, типу, актуального моменту: реп, тату-салон, батл (нове слово у її словнику), дирксталкер Шерлока, стріми, соціальні мережі, лайки, брейншторми чи вегетаріанство. Хіба що після зауваги Варіантів у кота-коментатора з'явилося більше екранного часу, а замість сленгу (з яким Вдовиченко не знає що робити) побільшало русизмів.

На цю занудну псевдохуліганку у світі конформістів смішно дивитися, таке усе тут передбачуване (наприклад, песики). Хоча відсутність будь-яких згадок про хлопчика Олеся (який натякав на гомоеротику поблизу хлопчика Стаса) може претендувати на наступну книгу, тим більше, що поблизу хлопчика Стаса відразу з'явилась дівчинка Лариса у яку він, ніби, закохався.

Детективна лінія підпалу кав'ярні "36 і 6 котів" закінчується повним пшиком та пролетарськими моралями про перевагу колективної співпраці перед капіталістичною жадобою наживи. Мудра міська влада вдячно будує героїчним котиками та песикам притулок і в тому можна побачити метафору капіталізації талантів безпритульних котиків-креаклів (які ходять, де захочуть) у різноманітних хабах та коворкінгах.

Актуальна для навколишнього світу (особливо нині в Кейптауні) тема води не отримує будь-якого потенційного розвитку у майбутньому. Певне тому, що усі шукають макгафіна. А конспірологію власної книги Вдовиченко навіть не намагається хоч якось урізноманітнити магічним словом "креативність", наприклад, у дусі фільму Сідні Поллака Три дні Кондора (1975).

Десь би могли котики ненароком на тих липових дощечках натрапити на таємний наказ уряду птахів про знищення усіх котів. Голубів миру можна було б за Орвеллом розвернути в агресивних розпалювачів війни (щоб просто так не розпилятися пролетарською благодаттю), і все тому, що якісь злії люди підсипали їм якусь вундервафлю, яка зомбує милих пташечок.

Так би авторці вдалося б зайти на животрепетну тему дослідів на тваринках, а там вже вийти, наприклад, і на локальну тематику сортування сміття у Львові, бо ж не таємниця, що у місті часто викидають недоїдки птахам, які до того ж можуть розносити різноманітну заразу. Ось так би могли 36 і 6 котів зайти на територію пост-апокаліпсису, а так, ні сіло не впало – кінець, і Чебурашка (від якої нині пруться хіба що японці).

фото: galynawdowychenko.com

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.