Жменька сексу для мами

У період книговидавничого буму в Україні (та читацького хайпу навколо нього) масштабами кон'юнктурної графоманії для діток нікого вже не здивуєш. Від Аґрафки і до Вдовиченко, від Бачинського і до Ніцой, від Бабкіної і до Денисенко, кожен і кожна наперебій намагаються впарити святим діткам шматочок своєї рукописної халтурки.

Сашко Дерманський, власне, вже чимало потоптався на цій благодатній темі, і не так з часів "Шустрика" (в колабі з іншими), як вже з більш ранніх й таких самостійних досвідів письма для маляток.

Ось і його свіженька, типу, антиутопія "Жменька тепла для мами" для задротиків – це похапцем і недбало нашкрябана графоманія з невмотивованою та передчасною кульмінацією в області сліз. Дерманський, як і убога фільма Сторожова застава, нахапався скрізь та усюди (у літературі та поп-культурі) мертвих деталей та намагається з них склепати потворного покруча, який відразу розвалюється під час першого кроку.

Постмодерном цю квапливу мішанину назвати важко, оскільки се більше графоманський сон літньої ночі. Це і не стимпанк (хоча формально це саме він), і не дизельпанк і навіть не кіберпанк. Більше якийсь холодильникпанк і навіть не фантастична пародія на усе це разом узяте. І не так холодильникпанк, як піонерський збір металолому, який допоможе рідній країні подолати нарешті клятих капіталістів.

В історії з лівацьким зблиском, де відморожений капіталіст Прищ перетворює людей на рабів, відразу треба згадувати уламками про Холодне серце, Крижане серце, Снігову королеву чи Віллі Вонка. Сніголіс, де переховується антиприщове підпілля клоуна Лисунчика, то відразу до Рея Бредбері. Маніпулятивні теплюки – то вже більше до Еквілібріуму.

Теплощурі чи величезний екран ратушної площі – це вже до Blade Runner. Пов'язкою зі сніжинкою, як у Гітлера, ілюстратор має завдячувати "Маусу" Артура Шпігельмана (або ж він пам'ятає про Великого диктатора (1940) Чапліна чи фільм Казка про Хлопчиша-Кибальчиша 1964 року). А на хитромудрій фігні на оці Прища відразу хочеться згадати про Майкла Муркока та його "Хроніки Корума" (або ж ілюстратор особливий фанат Ріддіка). Роботеса-нянька працює завдяки колообігу теплощурів і цей момент так нагадує про робота Норма з мультсеріалу про Фінеаса та Ферба, що аж.

Та чи не найбільше у цьому вічному холоді дикого капіталізму Дерманський паразитує на радянській казці Юрія Олеші "Три товстуни" (1924). Клоун Лисунчик – це, звичайно, гімнаст Тібул, дівчинка Влада (яка перевдягається хлопчиком) – це Суок (Тутті). Момент, де Влада залазить кремовою фігуркою на торт для Прища (з нагоди дня народження) відразу нагадує про солодку долю продавця повітряних кульок у торті для трьох товстунів. І не забуваємо про тріаду клятих буржуїв: Прища, Дрища та Свища.

Поблизу революційної казки Олеші пробігає й такий радянський артефакт, як гра "кішка здохла – хвіст обліз", пробігає невідомо для чого і невідомо для кого (окрім автора), як і Кутузов у Вдовиченко чи Фріда Кало у Денисенко. У випадку з Денисенко, контора, яка спонсорувала графоманську провокацію арештанської анемічності Майї, могла б домовитися з Діснеєм заради торжества толерантності у всьому світі та виписати для сучасних дітей не якусь монобровну тітку з Мексики, а Майора Монограма з Фінеаса та Ферба. Оскільки, схоже, що українські автори дитячих книг мало розуміються на тому, чим цікавляться сучасні діти.

фото: phineasandferb.wikia.com

Хоча навіть з такими елементами можна було замутити щось добре, однак, схоже, що Дерманському просто ліньки. Схематичність "Жменьки тепла для мами" привозить й кондову прямолінійність в зображенні негативних персонажів (потворних буржуїнів), і це у світі толерантної амбівалентності, де існують такі симпатичні поганці, як Гайнц Дуфеншмірц чи Лорд Гармадон. У них періодично можна відшукати часточку людського тепла. Скільки, наприклад, людяності було в розмові Ллойда з Лордом Гармадоном (у роті Кішандри) в торішньому Lego Фільм: Ніндзяго.

Десь від Вдовиченко та Денисенко у Дерманського те небезпечне загравання задротиків зі сленгом, де плодиться різноманітний ідіотизм. Денисенко вже увійшла в історією зі своєю "трандою" у четвертому класі, прямує туди й Дерманський з іменами своєї поганської трійці. Якщо присутність Прища та Свища ще якось можна зрозуміти у цій пародії на антиутопію, то, схоже, що Дерманський дещо не доганяє значення (та усі конотації) прізвиська Дрищ (і це поміж усіх таких позитивних серцесяйних). Дерманський міг би домовитися з Фіксиками і тоді б у нього були: Прищ, Дрищ та Тидищ. Та зважаючи на усю його халтурку, головні негативні персонажі його книги мали б називатися лише так: Абияк, Ніяк та Хуяк.

Чи так Дерманський намагався додати хоч трохи брутального реалу у свою позитивненьку історію про боротьбу бідосі з олігархом та диктатором, якось не особливо зрозуміло. Клоуни у нього говорять, неначе пророки ("сміх іде від серця, дитинко") і так, ніби цитують Біблію (Лисунчик називає Прища "негідником" та "худобою"). А сам він (автор), немов Лев Толстой, юзає очуднення. Пролетарський сміх його гнаних та убогих протистоїть серйозності та відмороженості капіталістів, і десь там обабіч, усі його серцесяйні так нагадують теперішніх хіпстерів з їхніми креативними ілюзіями.

Дівчинці Владі, що тій комсомолці, тут відразу розповідають про принцип діяльності холодильника, оскільки тільки вона спроможна на закохану диверсію своїм полум'яним серцем у серці усього холоду у місті (місті Прища). І Владина любов до мами розтоплює крижане царство мами Прища настільки бурхливо, що Дерманський спрожогу кінчає, а клоун Лисунчик відразу стає татком для Влади та персональною втіхою для її мами.

Влада вже давно хотіла нового татка та жменьку сексу для мами (у ці холодні часи), але чому ж цього не хотів маніяк Дрищ, який, схоже, також ріс лише з мамою? Дерманський кудись біжить-спотикається (певне, за гонораром) і навіть забуває побути, хоч на мить, вуйком Фройдом. І це з огляду на симптоматичну увагу хіпстерського покоління до гівенця одноразової книги "Про малого крота, який хотів дізнатися, хто наклав йому на голову".

Мімішне покоління, яке за Кундерою так відчайдушно уникає гівенця, потребує якогось дозованого дотику до реальності, ось і Дерманський міг би звести цю жменьку тепла до першого досвіду мастурбації та пробудження сексуальності (на порозі чого й стоять дітки у другому сезоні серіалу Дивні дива). Двоє з його тріади негативних персонажів (Прищ та Дрищ) точно стоять на варті нормальних підліткових стосунків з Іншими. І це б було нове слово в українські дитячій літературі, де головний герой поволі виривається з-під криги маминої опіки (яка сидить у підвалі, привіт хічкоківському Психо), упевнено долає вибрики Прища й Дрища, і оновленим виходить у світ безмежних зустрічей з такими омріяними та прекрасними Іншими.

І якось зовсім забуває Дерманський зі своїм пролетарським духом про толерантне розмаїття життєвих форм навколо. У Прища немає татка. Мама (джерело усього холоду у його житті) називає його дівчиськом. Звідси, певне, у нього алергія на маленьких дівчаток. То, можливо, Прищ – просто гей (те, що він псих, як Норман Бейтс, усі вже давно зрозуміли)? І вся ця відморожена історія про агресивний капіталізм лише про те, до чого призводить придушення гомоеротичних потягів у влади в консервативній країні (на прикладі Загибелі богів Вісконті)?

Тому що з прищем та дрищем якось не до кохання. "Тільки любов одна нас врятує" – співав колись у другій половині 90-х EL Кравчук у пісні "Вогонь" (на слова Костя Гнатенка). Дивно, що Дерманський не згадав його у своїй допотопній антиутопії.