Феномен станіславського фуфла, якому не допомагають навіть оспівані у піснях Карпати.
З перших секунд "Daraba" Перкалаби відразу претендує на статус найгіршого альбому української поп-музики усіх часів. Чогось гіршого навіть у провінційній музиці України треба шукати довго та нудно.
Це вияв безглуздої та нещадної бездарності, яку продюсер Мох намагається впарити під тегами світла, радості та щастя.
Перкалаба ніколи не була великим цабе в українській музиці, і тому всі статуси про культовий Оркестр Радості і Щастя, поволі, але впевнено, впадають у маразм. Такими фейками навколо своїх світлих постатей Перкалаба починає нагадувати львівських Супер Вуйків, які боролися з радянською Системою місцевими пародіями на хард-рок.
Проблеми Моха зі смаком можна було помітити ще на тогорічному альбомі "Molfar" від проекту Gutzul Magik Foundation, де він вгробив небезпечну мольфарську архаїку беззубим ретро-саундом. А "Daraba" вже стала логічним продовженням його несмаку в експлуатуванні гуцульських тем, де все таке дешеве та сердите, що немає у тому ні світла, на радості, на щастя. Це навіть не психоделія, навіть не алкогольні глюки чи омріяна розхристаність душі, а лише забита та забобонна тупість. Бездонний у своїй позачасовості маразм.
Це навіть закономірно гірше катастрофічно невдалого альбому відновлених Братів Гадюкіних "Made in Ukraine" (2014). Бездонне дно примітивних текстів ні про що, без жодної іронії, сарказму чи стьобу. Парадокс, але навіть у такій відвертій фігні перкалабних лабухів, можна було сміливо викидати з альбому декілька зайвих треків ("Різдво", "Рустикаль", "Сині прилуки"). Це навіть насмішка над трешем, те кавер-лабання несміло завчених тем та схем. Навіть у присвяті Кузі ("Дідорай") вони примудряються паразитами вигризти все живе, що було у Гадюкіних. У Братів Гадюкіних були актуальні тексти, які стібали галицьку рагульню та поцреотів, але Перкалаба може продемонструвати лише убогий набір слів та маячню білочки.
Навіть у цитатному постмодернізмі їхня шкільна каверність може перейти дорогу лише старим Гайдамакам, гурту Леприконсы ("Гоноровий Юра П'єтнюк"), Green Grey ("Пияк"). Натяки у "Колі" на "I've Seen That Face Before (Libertango)" Grace Jones – то взагалі перший клас перша четверть. А у тих алюзіях "Негро" на Busta Rhymes&Mariah Carey "I Know What You Want", тіпа, має бути щось особливе смішне, як і в тій суржиковій мішанині української з інглішом? Слава Gogol Bordello вже давно ніби відгриміла, і якщо Перкалаба так натхненно хаває мертвяків, то де тоді вака мака фон?
Найбільше на "Daraba" харить навіть не безликий та безпомічний саунд, а ідіотичні інтонації вокаліста, який тупо кричить у повітря свою маячню, хоча сподівається, що це якийсь алкоголічний вульгар чи брутал. Нудна одноманітність його крику так і не дає зрозуміти під кого він так бездарно косить. Під Death Grips, пролетарський дует з Британії Sleaford Mods чи під самих The Fall. У нього немає ні харизми, ні розуму, ні фантазії, і Familia Perkalaba, яка писала цей альбом десь далеко у горах, спокійно могла б залишатися там та більше звідти не вилазити на білий світ зі своїм лабанням. Користі від того для навколишнього світу було б набагато більше.
Цього року якось особливо виразно помітно, що станіславським мистцям щось пороблено. То Перкалаба з цим мотлохом в обгортці ромашки, то патріарх Андрухович, який побачив у мертвонародженій Живій якесь кіно і навіть вестерн. Він ще б вестерном назвав Кавказьку полонянку чи Останнього москаля, оскільки там події також відбуваються у горах та лісах. Навіть полохливий талант найкращого письменника України Тараса Прохаська намагається зловити цей лукавий світ. То на Збручі його постійно намагаються збочити в якусь толерантну єресь, то журнал Ї намагається нагородити своїми масонськими медальками, то рідна жінка намагається спокусити його на дитячу літературку для діточок хіпстерочків.
Гелікоптер треба нарешті запустити над Івано-Франківськом зі статуєю Ісуса Христа та благословити з неба се місто і село свяченою водичкою. Мо' попустить?